— Грошей немає, — винувато розвели руками родичі. — Борг повернути не вийде…
Зінаїда Миколаївна завжди мала хист переконувати людей — особливо, коли підкріплювала це фірмовими ватрушками й лагідною усмішкою. Несподівано, у свої шістдесят два, вона вирішила, що її покликання — стати видатною кондитеркою, і твердо задумала відкрити власну крамничку солодощів.
От тільки грошей на це у неї не було. Ані в неї, ані в чоловіка, ані в старшого сина. Зате був молодший — Ігор, який разом із дружиною Оленою вже кілька років наполегливо збирав гроші на квартиру для їхньої доньки Ані. Через два роки дівчина мала закінчити школу, і батьки хотіли встигнути придбати їй житло. Подружжя відмовляло собі у всьому: старий телевізор, ніяких відпусток, одяг — за акціями. Вони жили цією мрією — залишити Ані власний дах над головою.
Того вечора Олена, повернувшись додому, не застала Ігоря. Подзвонила йому — виявилось, він у батьків.
— Скоро буду, — коротко кинув чоловік, не вдаючись у подробиці.
А в домі Єременків якраз розпочався черговий сімейний вечір із домашнім напоєм. Після третього келиха Зінаїда Миколаївна лагідно поклала руку на руку Ігоря:
— Ігорчику, рідненький, ми з Михайлом і Данилком задумали дещо грандіозне! Кондитерську! І не якусь там будку біля ринку, а справжній сімейний оазис солодощів! Мої рецепти, Данилкова кмітливість… Ти ж знаєш, як зараз люди полюють за якісною випічкою!
— Мамо, звучить масштабно… Але ж ризики? Бізнес — справа хитка, — невпевнено відповів син.
— Та які ризики, Ігорчику! Це ж сімейна справа! Все продумано: мама — душа, тато — опора, Данило — двигун прогресу! Ми вже приміщення знайшли, обладнання обрали. От тільки стартового капіталу трохи бракує. Зовсім трішки! — хитро примружився Данило.
— Так, синочку, діло виграшне. Зіна — чарівниця на кухні, люди підтягнуться, а ми вже своїх не підведемо. У вас із Оленкою є заощадження — позич. Обіцяємо все віддати з відсотками, тільки прибуток піде! Може, вже до Нового року розрахуємось, — підтакнув батько, Михайло Филипович.
— Мамо, Даниле… Та це ж усі наші гроші! Ми їх на квартиру для Ані збираємо! Бізнес — це завжди ризик, — зітхнув Ігор.
— Ой, не драматизуй! Яка ще квартира, коли тут шанс для всієї родини! Інвестиція у майбутнє, Ігорчику! Аня потім ще подякує! Ти ж розумний, практичний, ти маєш зрозуміти — це наш шанс! — мовила Зінаїда Миколаївна, і очі її блищали від натхнення.
Данило малював барвисті картини прибутку, батько підтакував. Всі вмовляли Ігоря — адже тут і “родинне щастя”, і “швидке повернення”.
Ігор вагався. Йому було важко, але він вірив у мамин кулінарний талант. Та й… це ж сім’я. Невже рідні підведуть?
— Гаразд… Якщо ви справді впевнені… І якщо обіцяєте повернути до Нового року. Без затримок. Це ж гроші Ані, — важко зітхнув Ігор, дивлячись на маму, але звертаючись до всіх.
Гроші — всі накопичені двісті тисяч гривень — він того ж вечора перевів брату. Олені про це Ігор нічого не сказав. Сподівався, що встигне повернути все ще до того, як вона про це дізнається.
Невдовзі Олена здивувалася, коли свекруха повідомила їй, що скоро відкриває власну кондитерську. Зінаїда Миколаївна орендувала приміщення, закупила обладнання і майже цілодобово чаклувала над тістом.
Коли Ігор із Оленою завітали на пробу, мусили визнати — тістечка й справді були казкові.
Але проблеми почалися майже відразу: то оренда виявилась дорожчою, ніж планували, то холодильник зламався, то терміново треба було закупити “елітний шоколад за акцією”.
Ігор переймався, чуючи ці розмови, але все ж вірив — до Нового року точно встигнуть усе повернути. Та настав Новий рік, а про борг — ніхто не згадав. Родичі вперто мовчали й самі тему не зачіпали.
Ігор не витримав. Після свят набрав матір:
— Ігорчику, рідний, сам розумієш — сезон такий… Після свят спад, але ми тримаємось! Скоро весна, весілля підуть — усе віддамо! Обіцяю, — запевнила Зінаїда Миколаївна.
Минуло літо. Дзвінків ставало все менше, а голоси — все винуватіші. Ігор подзвонив Данилі:
— Що відбувається? Де гроші? Ви ж обіцяли!
— Відчепись, брате! Ти не уявляєш, як нам важко! Конкуренція шалена, оренда висока… Ми й самі в мінусі! Які ще гроші? — різко відрізав Данило.
За місяць Ігор знову спробував нагадати родичам про борг, але слухавку вже ніхто не брав. Не знаючи, що робити, Ігор поїхав до кондитерської. Але замість знайомого приміщення — порожнеча й оголошення на дверях: «Здається в оренду». Він відчув, як під ним захиталася земля. Помчав до батьків.
— Кондитерська закрилася! Як так?! Якщо ви все прикрили, то чому не сказали, не повернули мені гроші?!
— Ну, не сказали і не сказали. Що тепер? — знизала плечима Зінаїда Миколаївна й закотила очі.
— Де гроші? Як я міг вам повірити… Це ж усі наші накопичення! Все, що ми збирали для Ані! Ви знали! Я вам вірив!
— Та це ж бізнес… ризики, — байдуже мовила мати. — Ти ж сам казав. От так і вийшло. Кондитерських цих повно, у кожному супермаркеті торти-пиріжки…
Ігор схопився за голову. Від образи його аж перекривлювало.
— Мені байдуже! Ви обіцяли! Ви клялися повернути до Нового року! Де обіцяне?!
— Ігорчику, рідний… Ми ж не хотіли тебе засмучувати. Так склалося. Оренда підскочила, постачальники підвели… Все прогоріло. Ми й самі в боргах, — почала скиглити Зінаїда Миколаївна.
— В боргах? А ми? Ані? Це були її гроші, її майбутнє! Ви мене зрадили… Ви вкрали у власної онучки її шанс! Як мені тепер це сказати Олені?
— Ой, то Олена й не знала? Неприємно вийшло… Треба було порадитися, — з докором кинула мати.
— То я ще й винен, так?! Ви… ви просто зрадники! — обурився Ігор.
— Не підвищуй голос на матір! — басом прогримів Михайло Филипович. — Що сталося — те сталося. Це ж форс-мажор!
— Форс-мажор?! — Ігор метався квартирою. Схопив стілець — той гупнув об підлогу. Кружка розлетілася об стіну. — Я вам цього не пробачу! — прокричав він і, грюкнувши дверима, вискочив із квартири.
Дорогою він тільки й думав, як тепер розповісти все Олені. Як виправдатися. Додому зайшов похмуріший за хмару. З порога заявив:
— Ми втратили всі накопичення.
— Як це? Куди? Ти що, попався шахраям? — не повірила Олена.
— Та ще яким шахраям… Просто вони носять ім’я моїх батьків і брата, — скриплячи зубами, відповів Ігор і виклав їй усю правду.
Олена стояла бліда, обурена його вчинком і тим, що він зробив це за її спиною.
— Ти зрадив мене, Ігорю. Ти це розумієш? — тихо промовила Олена зі сльозами в очах і пішла до спальні, грюкнувши дверима.
Відтоді між ними почалися постійні сварки. Не минало й дня, щоб Олена не нагадала чоловікові про його зраду й про втрачені гроші. Роздратування й образа палахкотіли в кожній її репліці. У голові все частіше з’являлась думка про розлучення. Такі гроші — це не просто цифра, це було майбутнє їхньої доньки, їхня спільна мрія.
— Мамо, прошу, не приймай рішення зопалу! — благала її Аня. — Тато ж добрий, ти сама знаєш. Це бабуся з дідусем і дядько його зрадили… Ти потім ще пошкодуєш, якщо його залишиш.
— Це були твої гроші, доню… На квартиру… — зітхнула Олена, опустивши голову.
— Я й у гуртожитку поживу, це не проблема. Але не ламай життя собі й татові через ці гроші. Будь ласка, подумай ще сто разів, — схлипувала шістнадцятирічна дівчина.
— Гаразд, доню… Я поки нічого не робитиму… Подивлюся, — пообіцяла їй мати.
Минуло три місяці — буря почуттів потроху вщухла. Олена нарешті трохи оговталася від того, що сталося. Ігор докладав усіх зусиль, щоб повернути її довіру. Після основної роботи він ще й підробляв вечорами.
Двісті тисяч гривень, звісно, повернути було нереально, але хоча б зберегти сім’ю — йому це вдалося. Стосунки з Оленою повільно, обережно почали відновлюватися. Чого не скажеш про його родичів. Після їхнього обману Ігор розірвав із ними будь-який зв’язок. Зінаїда Миколаївна кілька разів намагалася додзвонитися до сина, але після першої розмови він заблокував її номер.
Він сподівався, що мати хоче повернути хоча б частину грошей чи хоча б вибачитися. Але почув зовсім інше — йому запропонували… знову дати грошей.
— Ігорчику, допоможи матері… Хочу вдома відкрити маленьку кондитерську, але потрібна стартова сума. Позич мені хоч кількасот тисяч! — благально тягнула вона.
— Я вже раз вам “допоміг”, досить! — холодно відповів Ігор. — Через вас я ледь сім’ю не втратив. Більше — ні копійки! Єдине, про що я хочу говорити з вами — це повернення боргу.
Та, звісно, повертати нічого ніхто не збирався. Тож Ігор обірвав усі контакти з батьками й братом остаточно. Їх більше не існувало в його житті.
