У маленькому селі на Поліссі, де ліси тягнуться аж до горизонту, а осіннє листя шарудить під ногами, як старовинні казки, жили два брати – Андрій і Петро.
Андрій був старшим, йому виповнилося тридцять два, високий, міцний, з рудим волоссям і завжди хитрим блиском в очах. Він працював на пилорамі, де навчився рахувати кожну дошку, і це зробило його трохи жадібним.
Петро, молодший на п’ять років, був тихим і добрим, з м’якими рисами обличчя та любов’ю до природи. Він працював у школі вчителем, вчив дітей малювати й розповідати історії.
Брати жили в старій батьківській хаті, разом господарювали, але Андрій завжди хотів бути “першим” – у всьому, від риболовлі до збору грибів.
Була золота осінь, коли ліс манив грибників. Повітря пахло вологою землею, а сонце пробивалося крізь жовте листя. Брати вирішили піти на гриби, як робили щороку.
Андрій, однак, мав план. Минулого року Петро назбирав більше білих грибів, і Андрій не міг цього забути.
“Цього разу я візьму все найкраще”, – подумав він. Він знав ліс як свої п’ять пальців і вирішив спеціально відвести Петра в глуху частину, де грибів мало, а стежки плутаються.
Рано вранці, коли туман ще не розтанув, Андрій розбудив Петра.
– Петре, вставай! Гриби чекають! – гукнув Андрій, стукаючи в двері кімнати брата.
Петро протер очі, усміхнувся і швидко встав.
– Добре, брате! Я вже готовий. Взяв кошики, ножі, навіть компас, як ти казав. А ти впевнений, що сьогодні буде врожай?
– Звичайно! Я вчора ввечері дивився прогноз – ідеальна погода для грибів. Білі, підберезники, маслюки – все наше! – відповів Андрій, ховаючи посмішку. Він уже уявив, як сам знайде найкращі місця, а Петро блукатиме порожніми галявинами.
Вони поснідали швидко – яєчнею з хлібом і чаєм. Мати, яка жила з ними, благословила їх.
– Хлопці, будьте обережні. Ліс великий, не губіться. І розділіть гриби порівну, як завжди, – сказала вона, хрестячи їх.
– Не хвилюйся, мамо. Ми ж брати! – засміявся Петро.
– Так, мамо, все буде гаразд, – додав Андрій, але в думках уже планував, як “випадково” розійдуться.
Вони вийшли на вулицю, де свіже повітря наповнило легені. Ліс починався одразу за селом, густий і таємничий. Брати йшли стежкою, розмовляючи про все на світі.
– Пам’ятаєш, як у дитинстві ми тут гралися в розбійників? – спитав Петро, дивлячись на високі сосни.
– Звичайно! Ти завжди був тим, кого ловили, а я – ватажком, – пожартував Андрій. – Але сьогодні ми не граємося, а працюємо. Хто більше назбирає, той і герой.
– Гаразд, але ж ми ділимося, правда? – уточнив Петро, не підозрюючи нічого.
– Звісно, ділимося. Але змагання – це весело! – відповів Андрій.
Вони заглибилися в ліс. Андрій вів, показуючи шлях. Він знав одну хитрість: біля старого дуба стежка роздвоювалася. Ліва вела до грибних місць, права – до болотистої галявини, де тільки мох та комарі.
Коли вони підійшли до дуба, Андрій зупинився.
– Дивись, Петре, он там, праворуч, здається, білий гриб блищить! – сказав Андрій, вказуючи в правий бік.
Петро придивився.
– Де? Я не бачу.
– Та он, за кущем! Іди подивися, а я перевірю ліворуч. Зустрінемося тут за годину, – запропонував Андрій, намагаючись звучати невинно.
– Добре, брате. Якщо знайду, покличу! – відповів Петро і пішов праворуч.
Андрій усміхнувся і рушив ліворуч. “Тепер все найкраще – моє”, – подумав він. Він швидко знайшов перші гриби: великий білий, потім ще один. Кошик наповнювався. Він уявляв, як повернеться додому з повним кошиком, а Петро – з порожнім.
Тим часом Петро йшов правою стежкою. Грибів не було. “Може, далі”, – подумав він. Стежка петляла, ліс густішав. Він намагався знайти той “білий гриб”, але нічого.
“Андрію, де ти?” – гукнув він, але відповіді не було. Він повернув назад, але стежка зникла.
” Невже, я заблукав”, – зрозумів Петро. Серце закалатало. Він дістав компас, але в густому лісі він не допомагав – дерева плутали напрямки.
Андрій тим часом назбирав пів кошика. Він сів на пеньок, з’їв бутерброд.
– От і добре. Петро, мабуть, блукає, нічого не знайде. А я – переможець! – сказав він сам до себе.
Але час минав, година пройшла. Андрій повернувся до дуба. Петра не було.
– Петре! – гукнув Андрій. – Де ти?
Тиша. Він почекав ще півгодини. “Може, він пішов далі”, – подумав. Але тривога почала гризти. “А якщо він дійсно загубився?
Через мене…” Андрій згадав, як у дитинстві Петро впав у річку, і він, Андрій, врятував його. “Я не можу так. Він мій брат!”
Він кинув кошик і побіг правою стежкою.
– Петре! Петре, відгукнися! – кричав Андрій, пробираючись крізь кущі.
Тим часом Петро сидів під деревом, намагаючись не панікувати. Він згадав слова матері: “У лісі головне – не метушитися”. Він зібрав трохи ягід, щоб не голодувати.
– Андрію, чому ти мене сюди відправив? – шепотів Петро. – Невже спеціально?
Сонце сідало, ліс темнів. Петро почув вовче виття вдалині. “Треба знайти укриття”, – подумав він.
Андрій бігав, кликав. Він зустрів старого грибника, діда Івана з сусіднього села.
– Діду, ви не бачили мого брата? Високий, темне волосся, в зеленій куртці, – спитав Андрій, задихаючись.
– Ні, хлопче. Але ліс великий. Якщо загубився, шукай біля струмка – люди туди виходять, – порадив дід.
– Дякую! Петре! – кричав Андрій далі.
Він шкодував про свій вчинок. “Який я! Заради грибів ризикувати братом? Ніколи більше!”
Петро тим часом знайшов струмок. Він пішов уздовж нього, сподіваючись вийти до села.
– Якщо я піду вниз, мабуть, до річки, – міркував він уголос. – Андрію, де ти?
Він почув шум. “Може, звір?” Але то був Андрій, який пробирався крізь хащі.
– Петре! Це ти? – гукнув Андрій.
– Андрію! Тут! – відгукнувся Петро, радіючи.
Вони зустрілися біля струмка. Андрій обійняв брата.
– Брате, пробач! Я… я спеціально тебе туди відправив, щоб більше грибів назбирати. Я шкодую! Я так злякався!
Петро подивився на нього здивовано, але не сердито.
– Ти серйозно? Заради грибів? Але чому?
– Я жадібний. Думав, переможу. Але без тебе… Я шукав тебе цілий день. Пробач, Петре.
– Добре, брате. Головне, що знайшлися. Давай додому, – сказав Петро, усміхаючись.
Вони пішли разом, тримаючись за руки, як у дитинстві. По дорозі Андрій розповів про свій план, і вони сміялися.
– Ти уявляєш, я назбирав кошик, а тепер його десь кинув! – сказав Андрій.
– Нічого, назбираємо разом наступного разу, – відповів Петро.
Вдома мати чекала, хвилювалася.
– Хлопці, де ви були? Я вже дзвонила сусідам!
– Мамо, все гаразд. Андрій мене врятував, – сказав Петро.
– Я? Ні, ти сам вийшов! – скромно відповів Андрій.
З того дня брати стали ближчими. Андрій навчився ділитися, а Петро – бути обережнішим. Вони часто ходили в ліс разом, без змагань.
Але історія не закінчується. Через рік Андрій одружився з дівчиною з села, а Петро знайшов кохання в школі. Вони будували будинки поруч, і їхні діти гралися разом, як вони колись.
– Дядьку Андрію, розкажи про те, як ти врятував тата в лісі! – просили племінники.
– То була пригода! Але пам’ятайте: брати – це назавжди, – відповідав Андрій.
І вони жили щасливо, збираючи не тільки гриби, а й спогади.
Галина Червона
