Прощатися з Машою прийшли тим же складом через півтора року, що і були присутні на весіллі. Сергій стояв трохи віддалік і тримав на руках дочку, яка все так само плакала, і не знав, що йому робити

Маша стала мамою рано, їй не було ще й 18 років. Сергій ходив по окрузі груди колесом. Я батько. У 18 який там батько. Батьки новоспеченого чоловіка не були задоволені ні міською нареченою, яка оголосила, що скоро зробить їх бабусею з дідусем, приїхавши після випускного до бабусі, ні швидкому одруженню. Весілля зіграли одразу ж восени в присутності швидше сусідів, ніж родичів.

З Машиного боку бабка з села неподалік приїхала, та батьки і міська подружка. З Сергійкового – батьки і дядько з тіткою, та купа дружків і найближчі сусіди. Ось і все весілля. Під яблунею накрили столи. Просто і по-сільськи. Кричали до ранку і пили свою настоянку, закушуючи яблуками, які зривали з дерева.

Маша всього цього трохи цуралася. Вона звикла до спокійних застіль з однією пляшкою вина на п’ятьох дорослих, розмови про походи в театр і виставки. У дивину їй були сінокіс, повна зграйка худоби, важка праця, щоденне приготування величезними каструлями їжі. Тепер на її тендітні плечі лягли ще й турботи про що маля, яке весь час плакало.

Прощатися з Машою прийшли тим же складом через півтора року, що і були присутні на весіллі. Сергій стояв трохи віддалік і тримав на руках дочку, яка все так само плакала, і не знав, що йому робити.

Перший час мати знову взяла на себе обов’язки по дому, ростила внучку, всюди тягаючи за собою.

– Соню, ну давай ніжками швидше перебирай, – підштовхувала легко коліном внучку бабуся. яка на щось задивилася. Відра з водою звикли до певного ритму, застигали на секунду в повітрі і плескали воду на стежку і в калоші бабусі.

– Іть ти, – бурмотіла мати Сергія, намагаючись квапити дворічну дівчинку.

– Віро Іванівно, давайте з відрами допоможу, – обігнавши жінку, запропонувала дівчина.

– Яно, я тебе не впізнала. В гості до батьків приїхала? – цікавилася жінка, – ти краще Соню поквап, не можу з нею в ногу йти, вода хлюпоче.

– Все, вивчилася, повернулася додому, – примруживши очі від яскравого сонця, відповіла дівчина.

– Сергія дочка? – запитала дівчина, підхоплюючи дівчинку на руки.

Ага, – підтвердила Віра Іванівна, мигцем глянувши на Янини ноги. Запитувати незручно було, але що дівчина кульгава з дитинства видно не було.

– А я ось взуття на замовлення собі шию, навіть не помітно, – ніби відповідаючи на німе запитання, випередила Яна.

– Молодець. Заміж вийшла? – поцікавилася Віра Іванівна, щоб підтримати розмову, але після пошкодувала, що запитала. Кульгаву дівчинку навіть з гарненьким личком будуть брати в дружини в останню чергу. В Яні все було складно, навіть характер і працьовитість, а фізична особливість підкачала.

– Не вийшла. Та й рано мені.

– Ну да, ну да. Мій молодший он одружився так рано, тепер я внучку тягну. Соню.

– Гарненька дівчинка, – відповіла Яна.

– Буде час, ти забіги до мене. Три рулони тканини лежать, може тобі знадобляться, віддам недорого.

– Забіжу, Віро Іванівно, – спускаючи з рук дівчину, обіцяла Яна.

Малятко запхикала, як тільки її пустили на землю, сіла в траву і зайшлася плачем.

Яна знову взяла дівчинку на руки і погладила по голові.

– Руки любить вона, маленька зовсім. Без ласки важко.

– Звичайно, важко. А мені коли її тягати – все господарство на мені. Посаджу її за загородку, і грає вона там.

І закрутилося все, замоталося в один клубок. Уже й не пригадати, як так вийшло, що стала частенько Яна заглядати до сусідів.

– Няня, Яня, – кликала дівчину Соня.

– Ти придивись до Яни, – шепотіла при можливості Віра Іванівна синові. – Дочка он як до неї тягнеться. Вчора «мамою» назвала, у мене аж сльози на очі виступили. Дівка гарна, роботяща, красива.

– Кульгава вона, мам, – відповідав Сергій.

– Та знаю я, що кульгава. Тільки тобі дружина потрібна, а Сонькі мати. Змушувати не буду, але і довго під вдівцем засиджуватися сенсу немає. Життя вона як пташка – знялось і немає її вже.

Сергій недовго думав, в кінці наступного тижня проводив додому Яну, а через місяць освідчився.

Мати Яни відразу погодилася. А Яна засумнівалася.

– Дитина у нього.

– І що? Його ж дитина.

– Його. Але одна справа грати з чужою дитиною, а інша любити і відповідальність за неї нести все життя. Заміж за Сергія виходити – це не тільки за нього, за нього і дочку його.

– Дівчинка тільки тебе матір’ю називає, нікого іншого не приймає навіть. А ти. Навіщо дитині надію давала? Та й хто тебе більше заміж то візьме.

– Мам!

– Що мам, радіти треба, що Сергій в дружини бере.

Сергій Яні подобався. Але Соню вона не любила так, як хотіла. І цієї нелюбові найбільше боялася. Сергій же вимагав відповіді. І ця ситуація розпалившись до межі вирішилася тільки до осені.

Яна зібрала речі і поїхала працювати до міста. Сергій теж весь поринув у роботу: збір врожаю, ремонт трактора і турботи по будинку. А Соня сумувала. Її часто кирпатий носик і радісний голосок тепер не мали нічого спільного з цією дівчинкою.

Яна йшла стежкою вздовж річки, знявши хустку і методично нею розмахувала. Мошкара і комарі вилися поряд, не даючи вдосталь надихатися рідним повітрям. Пропрацювавши до весни, Яна звільнилася і поїхала додому на літо. Влітку багато роботи і вдома, батьки похилого віку, потребують не тільки уваги, а й допомоги.

– Мамо! – почула Яна і обернулася.

На протилежному боці річки до вершині невеликого схилу бігла Соня. Її дзвінкий голос луною стелився по всьому простору і огинав берег.

– Стій! – закричала Яна, розуміючи, що Соня зараз впаде.

Але дівчинка бігла вперед. Неширока і дрібна річечка розділяла їх. Добігши до краю, Соня різко зупинилася, замахала руками в повітрі і полетіла вперед. Яна вже знімала чоботи й куртку.

– Куди ж ти, дівчинко! Куди тебе несе, – дошкандибавши до свого берега, бубоніла собі під ніс Яна. Вона не зупинялася біля берега, стрибнула відразу.

Нагорі вже дуже близько кричав Сергій, що втратив Соню.

– Ось навіщо стрибнула, дурепа? А якби розбилася, – ридаючи, лаяла Яна дівчинку, загорнувши в свою куртку і вичавлюючи її речі.

– Мам, а ти не підеш більше? – обіймаючи Яну, ридала разом з нею дівчинка.

– Батько лозину візьме і нас з тобою покарає, що ти в холодну воду впала.

Яна подивилася на той берег і крикнула чоловікові:

– Все добре, до моста йди.

Поруч з чоловіком раптом виникла жінка. Через сльози і хвилювання Яна не зрозуміла хто вона. По дорозі до містка, дівчина не витримала і запитала у дівчинки:

– А хто це з татом і тобою гуляв?

– Полька! – зло відповіла Соня і плюнула на дорогу.

– Соня, ну що за манери.

– Так дідусь каже, коли бачить тітку Полю, – радісним голосом відповіла дівчинка, – залишили мене на галявині, а самі пішли березовий сік збирати.

– Ясно, – кивнула Яна, – знаємо ми тітку Полю, знаємо.

Поліна працювала в кафе «На розвилці» і була відома не тільки Яні, а й всьому чоловічому населенню села, а тому і жіночому.

– Приймай втікачку, – простягнувши свою руку, в якій була затиснута маленька ручка, Яна забарилася.

– Повернулася? – запитав Сергій.

– Город треба ростити, нікому більше.

– Речі давай, Соня піде сама, – відрізав Сергій, – куртку тримай, в свою заверну.

– А … Поліна де? – обертаючись, запитала Яна.

– Удвох ми були з Сонею, здалося тобі, – відповів Сергій.

– А ну да, ну да, – відповіла Яна.

Всю дорогу Яна з Сергієм мовчали. Кожному з них хотілося щось сказати іншому. Але мовчання зараз не смів порушити ніхто. Так і дійшли до будинку.

– Соня йди додому, я тітку Яну проводжу, сумки донесу.

Йшли повільно, навмисно.

– Не холодно тобі? Ти ж мокра, – схаменувся Сергій.

– Нічого, головне з Сонею все добре, я майже переодяглася. Як думаєш, не захворіє?

– Мати мені твоя сказала, що ти через Соню не пішла за мене, – перевів розмову Сергій.

Яна опустила голову.

– Так?

– Так, – підтвердила Яна.

– Діти все відчувають. Краще нас дорослих. Ні до кого так дочка не ставилася, як до тебе, значить? Ти з нею щира. А це чи не любов? Ось зараз йшли. Тебе за руку тримала, не мене.

– Скучила, – зробила висновок Яна.

– Я наполягати не буду, але знай, зараз тебе побачив на тому березі і як Сонька хотів стрибнути з берега.

– Що ж таки не стрибнув? – Яна подивилася на нього своїми карими очима.

– Думаєш я через Соню? І через неї і через себе.

– А хочеш, я дочку з батьками залишу, і поїдемо в місто жити? Самі. – Сергій зупинився і навіть очманів від такої своєї рішучості.

– Ні, ти що, як ми Соню кинемо. Ні.

– Гаразд, а то мені теж без Соньки погано. Ну ось і домовилися. Так?

– Так.

Весілля грати не стали. Розписалися тихо-мирно. Але плаття біле у нареченої було. Майбутній чоловік навіть туфлі спеціальні замовив. Нехай і на один день, але відчувати себе королевою. Батьки, свідки – все як годиться. І Сонечка в пишному рожевому платті.

Через два роки народився Павлик.

Соня з батьком прийшли в лікарню забирати Яну з малюком, і дівчинка підійшла до пеленального столика. Вона акуратно спробувала витягнути зігнуті ніжки, поки медперсонал перебирав пелюшки, і, повернувшись до Яни, радісно повідомила:

– Однакові!

Яна, посміхаючись, кивнула.