Павло стояв посеред кухні, дивлячись на порожній холодильник. Його шлунок бурчав, як двигун старого мотоцикла, який він так мріяв замінити на новий.
“Інно, ти що ховаєш від мене їжу? Де всі продукти? В холодильнику нічого нема!” – розгублено спитав Павло, обертаючись до дружини, яка сиділа за столом з чашкою чаю в руках.
Інна підняла погляд, її очі блищали зловтішним вогником. “І не буде. Причину ти сам знаєш,” – відповіла вона, посміхаючись кутиком рота.
Павло відчув, як у нього всередині все похололо. Це був не жарт.
Все почалося три місяці тому. Павло працював механіком у маленькій автосервісній майстерні на околиці Києва. Щодня він лагодив старі машини, мріючи про щось своє, щось, що дасть йому свободу.
“Знаєш, Інно, я завжди хотів мотоцикл. Не якийсь там скутер, а справжній, щоб по трасі гнати, вітер у обличчя,” – казав він їй одного вечора, коли вони вечеряли борщем.
Інна, вчителька молодших класів у школі, кивнула, але її обличчя не виражало ентузіазму. “Павле, це ж купа грошей. У нас і так ледь на все вистачає. Квартплата, продукти, а ще твоя мама просить допомогти з ремонтом у селі.”
“Саме тому я вирішив збирати! – вигукнув Павло, його очі загорілися. – Я не витрачатиму свою зарплату на дурниці. Кожну копійку відкладатиму. Ти ж можеш покрити продукти і все необхідне зі своєї зарплати. Ми ж команда, правда? Я заощаджу, а ти тримай фронт удома.”
Інна мовчала хвилину, перемішуючи ложкою в тарілці. “Команда? А чому твоя мрія коштує моїх грошей? Я теж працюю, Павле. Я теж маю мрії. Можливо, поїздка кудись, чи нова сукня, чи курси для підвищення кваліфікації.”
Павло розсміявся, думаючи, що вона жартує. “Ну, сукня – це не мотоцикл. Мотоцикл – це інвестиція! Ми зможемо їздити разом, на природу, до моря. Уяви: ти позаду, обіймаєш мене, вітер у волоссі.”
“Я уявляю, як ми на цьому мотоциклі розіб’ємося об якусь вантажівку,” – буркнула Інна, але Павло не звернув уваги. Він уже планував.
Наступного дня він відкрив окремий рахунок у банку. “Ось, дивіться, – показував він колегам у майстерні. – Перші п’ять тисяч. Ще трохи, і я матиму свій байк.”
Колеги сміялися. “Павле, ти як дитина. А дружина що каже?” – питав Сергій, старший механік.
“Вона підтримує! Звичайно, підтримує. Вона витрачатиме свою зарплату на дім, а я – на мрію,” – впевнено відповідав Павло.
Але Інна не підтримувала. Спочатку вона мовчала, спостерігаючи, як Павло економить. Він перестав купувати взагалі, навіть не пішов на футбол з друзями.
“Бачиш, Інно, я серйозно. Цього місяця я відкладу всю зарплату, крім тисячі на проїзд,” – казав він, кладучи гроші в конверт.
Інна кивала, але всередині кипіла. “Чому я маю витрачати все до останньої гривні? – думала вона. – Я теж хочу жити, а не тільки платити за хліб і молоко.”
Вона почала помічати, як Павло дивиться на неї з очікуванням щоразу, коли приходив час платити за комуналку. “Інно, ти ж заплатиш? Я ж збираю,” – казав він м’яко.
Одного разу, після важкого дня в школі, де діти розбили вікно і довелося платити за ремонт, Інна не витримала. “Павле, сьогодні я купила собі нову блузку. П’ятсот гривень. Ти не проти?”
Павло нахмурився. ” П’ятсот гривень? А на що? Ми ж економимо!”
“Ти економиш. Я працюю,” – відрізала Інна.
“Але ж ти обіцяла! Ти сказала, що витрачатимеш на продукти і необхідне!” – вигукнув Павло.
“Я не обіцяла. Ти сам вирішив. І необхідне – це не тільки їжа. Мені теж потрібно щось для себе,” – відповіла вона спокійно.
Павло махнув рукою. “Добре, блузка – це дрібниця. Але не витрачай більше. Мотоцикл – наша спільна мрія.”
Інна посміхнулася про себе. “Спільна? Ні, це твоя мрія.” Вона вирішила діяти. Спочатку маленькими кроками. Замість купувати м’ясо щодня, вона готувала тільки овочі. “Інно, де ковбаса? – питав Павло ввечері.
“Закінчилася. Гроші на неї пішли на мою блузку,” – відповідала вона з посмішкою.
Павло сміявся, думаючи, що це жарт. Але з часом жарти скінчилися. Холодильник порожнів. Павло приходив з роботи голодний, а вечеря була мінімальною.
“Інно, чому тільки картопля? Де сир, де масло?”
“Бо я вирішила економити. Ти ж сам сказав – до останньої гривні на необхідне. А необхідне – це картопля,” – казала вона.
Павло сердився. “Це не смішно! Я збираю на мотоцикл, а ти граєшся!”
“Я не граюся. Я показую тобі, як це – жити на мінімумі. Якщо ти не витрачаєш на дім, то чому я маю?” – відповідала Інна.
Конфлікт наростав. Одних вихідних Павло запросив друзів на шашлик. “Інно, купи м’яса. Я віддам пізніше, коли мотоцикл куплю,” – сказав він.
Інна засміялася. “Віддаси? З яких грошей? Ти ж все відкладаєш. Купи сам.”
“Але ж ти витрачаєш на продукти!” – вигукнув Павло.
“На наші продукти. Не на твоїх друзів,” – відрізала вона.
Друзі не прийшли – Павло скасував. “Вибачте, хлопці, щось не склалося,” – сказав він по телефону.
Тим часом Інна почала витрачати на себе. Вона записалася на курси англійської. “Павле, це для мене. Я хочу розвиватися,” – пояснила вона.
“Скільки це коштує? – запитав він підозріло.
” Тисячу на місяць. З моєї зарплати,” – відповіла Інна.
Павло не тямив себе від злості. А хто платитиме за газ? За світло?”
“Ти. Ти ж чоловік. Або візьми зі своїх заощаджень,” – сказала вона спокійно.
Павло не міг повірити. “Ти саботуєш мою мрію! Чому ти не підтримуєш мене?”
“Бо це не моя мрія. Моя мрія – рівноправ’я. Чому я маю жертвувати, а ти – ні?” – крикнула Інна вперше.
Вони посварилися. Павло пішов гуляти, думаючи про все. “Вона не розуміє. Мотоцикл – це свобода. Для нас обох,” – бурмотів він собі під ніс.
Наступного дня він спробував помиритися. “Інно, давай обговоримо. Скільки мені ще збирати? Ще два місяці, і я матиму тридцять тисяч. Потім все повернеться на круги своя.”
Інна похитала головою. “Ні, Павле. Поки ти не зрозумієш, що сім’я – це спільні витрати, нічого не зміниться. Я не твій банкомат.”
Павло вирішив ігнорувати. Він продовжував збирати. Але Інна пішла далі. Вона почала ховати продукти. Не все, але частину – в шафці в спальні, в своїй сумці. “Якщо він не платить, то нехай шукає,” – думала вона.
Одного вечора Павло відкрив холодильник – порожньо. “Інно, що це? Де хліб, де молоко?”
“Я купила тільки для себе. Ти ж не витрачаєш,” – відповіла вона.
“Це божевілля! Ти ховаєш їжу?” – вигукнув він.
“Так. Бо ти ховаєш гроші,” – сказала Інна.
Павло сів за стіл, хапаючись за голову. “Добре, давай говорити серйозно. Чому ти проти мотоцикла?”
Інна сіла навпроти. “Я не проти мотоцикла. Я проти того, що ти вирішив за мене. Ти думаєш, моя зарплата – це на продукти, а твоя – на забаганки. А якщо я хочу машину? Чи подорож?”
Павло мовчав. “Я не думав про це так.”
“Саме тому. Ти не думаєш про мене. Тільки про себе,” – сказала Інна м’яко.
Вони говорили довго. Павло розповів про дитинство, як батько не дозволяв йому мріяти. “Мотоцикл – це символ. Свобода від усього.”
Інна кивнула. “Я розумію. Але свобода не повинна бути за мій рахунок. Давай збирати разом. Половину твоєї зарплати – на дім, половину – на мотоцикл. І мою так само – частину на курси, частину на дім.”
Павло подумав. “Добре. Але давай спочатку поїмо. Де ти сховала їжу?”
Інна розсміялася. “В шафі. Йди, візьми.”
Вони їли разом, сміючись над ситуацією. Павло зрозумів, що мрія – це добре, але сім’я – важливіше. З часом вони купили мотоцикл, але вже спільними зусиллями. І Інна навіть навчилася їздити на ньому.
Галина Червона
