Олена Василівна стояла посеред подвір’я, спершись на сапу, і з жахом дивилася на зачинену хвіртку. Тиша, що нарешті запанувала в обійсті, здавалася їй солодшою за липовий мед, але серце все ще калатало, як дурне.
— Хто мене за язик смикав? — прошепотіла вона, звертаючись чи то до курей, чи то до самого неба. — «Приїжджайте, діточки, свіжим повітрям подихаєте, яблучок поїсте…» Надихалися! Так надихалися, що в мене ледь макушка не злетіла!
Початок великого протистояння
Все почалося три дні тому. Син Андрій та невістка Ілона прикотили на своїй блискучій іномарці, забитій валізами так, ніби вони зібралися зимувати в Арктиці.
— Мамо, ми привезли вам еко-френдлі настрій і бажання перезавантажитись! — вигукнула Ілона, виходячи з машини в білих штанах, які в селі живуть рівно п’ять хвилин.
— Краще б ви, доцю, бажання пополоти картоплю привезли, — буркнула під ніс Олена Василівна, але вголос лише привітно посміхнулася.
Конфлікт інтересів розгорівся вже за першою вечерею.
— Мамо, а чому в нас у хаті так холодно? — запитав Андрій, кутаючись у брендований худі. — На вулиці ж не лютий.
— Так вечір же, синку! Стіни за день не прогрілися. Я ж затопила в грубці, бач, як дрова тріщать? Сама акація, жару стільки, що можна сталь плавити!
— Мамо, ви серйозно? — втрутилася Ілона, відсуваючи тарілку з домашніми голубцями. — Ви спалили цілу в’язку дров заради десяти градусів? Це ж нераціонально! І цей дим… він же шкідливий для шкіри. Андрію, включи той портативний обігрівач, що ми привезли.
— Який обігрівач? — Олена Василівна сплеснула руками. — У мене лічильник так крутиться, що скоро з хати вилетить! Я дрова цілий день сокирою тюкала, спина не розгинається, а вони мені про «раціональність»!
Ранок другого дня почався не з кави, а з крику півня, якого Ілона обізвала «аб’юзивним будильником». Олена Василівна, яка на ногах була вже з п’ятої, вирішила залучити молодь до праці.
— Діти, я там сапи підготувала. Треба соняхи прополоти, бо бур’ян уже вищий за мене.
— Мамо, — Андрій вийшов на ганок з ноутбуком, — у мене «колл» через десять хвилин. Я працюю. Це інтелектуальна праця, розумієте?
— А в мене — ретрит, — додала Ілона, розстеляючи килимок для йоги прямо посеред споришу. — Я маю з’єднатися з енергією землі.
— Та ти з нею з’єднаєшся, як сапу в руки візьмеш! — не витримала мати. — Енергія землі в нас через мозолі передається! Подивіться на ті дрова — я їх три години складала під навіс, а ви вчора половину розкидали, бо шукали «ідеальну локацію для селфі»!
— Олено Василівно, ви занадто тривожна, — спокійно відповіла невістка, стаючи в позу «собаки мордою вниз». — Ви витрачаєте ресурс на злість, а могли б просто насолоджуватися моментом.
— Яким моментом?! Тим, як колорадський жук доїдає мою пенсію на городах?
Апогеєм стала спроба Андрія «оптимізувати» сільський побут. Він вирішив переставити дрова в сараї, бо вони лежали «не за феншуєм і заважали проходу до мангала». В результаті — завалив стіс, який Олена Василівна збирала тиждень, і ледь не прибив сусідського кота.
— Андрію, навіщо ти туди поліз?! — лементувала мати. — Ти ж сокиру в руках тримаєш, як китайські палички!
— Я хотів як краще! Ви вічно незадоволені, мамо! Ми приїхали відпочити, а ви нас експлуатуєте, як кріпаків на панщині!
— Кріпаків?! Та кріпаки хоч знали, з якого боку до лопати підійти! А ви? Тільки дрова переводите та інтернет мій нещасний вантажите своїми «мітингами»! Скільки того дерева пішло, щоб вам «атмосферно» було вечорами сидіти, а допомогти — то в кожного «колл» або «чакра» закрита!
Після двогодинної сварки, де згадали все — від немитих чашок до вибору весільної сукні Ілони п’ять років тому — молодь почала пакувати речі.
— Ми поїхали, мамо. Нам треба в цивілізацію, де не рахують кожне поліно! — кинув Андрій, сідаючи за кермо.
— Скатертиною доріжка! — крикнула вслід Олена Василівна, а коли машина зникла за поворотом, впала на лаву. — Ой, Господи, дякую Тобі…
Вона перехрестилася, зайшла в хату і з насолодою закрила двері на засув.
— Повернулися в місто… Слава Богу. Тепер хоч дрова цілі будуть, і тиша така, що аж у вухах дзвенить. А соняхи… та хай вони горять синім полум’ям, сама якось прополю. Головне, що «ретрит» закінчився.
Вона дістала молитовник і почала щиро молитися — не за врожай і не за здоров’я, а за те, щоб у дітей у місті було все добре. І щоб наступного разу вони запросили її до себе. Бо там хоч дров рубати не треба.
Тиша в хаті Олени Василівни була такою густою, що її, здавалося, можна було різати ножем. Жінка сіла біля вікна, поклавши натруджені руки на коліна. На столі все ще стояла недопита Ілоною склянка «детокс-води» з плаваючим шматком огірка — огидне видовище для людини, яка все життя вважала, що огірок має бути або в банці з оцтом, або в салаті зі сметаною.
— Еко-френдлі вони… — пробурмотіла вона, дивлячись на порожнє подвір’я. — Тьху!
Перша ніч після від’їзду дітей була благословенною. Ніхто не скрипів дверима о другій годині ночі, шукаючи «крафтовий сир» у холодильнику. Ніхто не вмикав фен, від якого в усій хаті блимало світло. Але на ранок другого дня Олена Василівна відчула дивний неспокій. Сапа в руках здавалася важчою, ніж зазвичай, а купа розкиданих Андрієм дров біля сараю муляла око, як скалка в пальці.
Не встигла вона допити ранковий чай, як телефон на підвіконні заверещав. На екрані світилося «Андрійко». Олена Василівна витримала паузу — треба ж показати характер — і лише на п’ятий гудок натиснула «прийняти».
— Алло, сину? Що, вже бензин закінчився чи колесо відпало?
— Мамо, ви тільки не нервуйте, — голос Андрія звучав так, ніби він щойно пробіг марафон. — Ілона забула у вас свій «павербанк» на сонячних батареях і той килимок для йоги. І ще, здається, мої навушники залишилися на дровітні. Ви не могли б їх знайти й передати автобусом?
Олена Василівна відчула, як усередині знову закипає те саме почуття, що й під час сварки.
— Андрію, які навушники?! — вибухнула вона. — Я тут дрова досі докупи зібрати не можу після вашої «оптимізації»! Ваш килимок корова ледь не зжувала, бо він пахне якимись квітами, а павербанк ваш сонячний у нас у селі не працює, бо тут сонце тільки для того, щоб спину пекти, коли картоплю копаєш!
— Мамо, ну знову ви за своє! — вклинилася в розмову Ілона (очевидно, на гучному зв’язку). — Ми ж просили вибачення за дрова! Це був творчий хаос! Андрій просто хотів зробити структуру стелажа більш ергономічною!
— Ерго-якою?! — Олена Василівна аж підстрибнула. — Доцю, ти мені ці слова залиш для своїх подружок у кафе. У нас у селі ергономіка одна: або ти склав дрова рівно, і вони стоять, або ти склав їх «як митець», і вони падають тобі на ноги! Передавати я нічого не буду. Хочете речі — приїжджайте й забирайте. Тільки без ночівлі! Постояли під хвірткою, забрали манатки — і назад у свій бетонний рай!
Поки Олена Василівна вела переговори з «містом», через паркан перехилилася сусідка Ганна, місцева газета в спідниці.
— Що, Василівно, поїхали твої «інтелігенти»? — зловтішно спитала Ганна, лускаючи насіння. — Я бачила, як вони вчора куряву підняли. Андрій твій так тиснув на газ, ніби за ним вовки гналися. А невістка навіть не обернулася.
— Поїхали, Ганно, поїхали, — зітхнула Олена. — Роботи в них багато. Проєкти, колл-центри, детокси…
— Та бачила я ту роботу, — хмикнула сусідка. — Вона в тебе на городі в позі жаби стояла, а він у затінку в кнопки тикав. Я своєму Миколі кажу:
«Дивись, як люди живуть! Руки чисті, обличчя бліді, а гроші, кажуть, мають». А Микола мій каже: «То вони від голоду бліді, бо нормального сала не їдять, тільки траву якусь із коробок».
— Не кажи, Ганно. Сало вони моє не їли. Сказали — там холестерин і «негуманно». А дрова мої палити — то гуманно було? Три оберемки акації за вечір! Я ж ті дрова по цурочці збирала!
— Ой, Василівно, не гніви Бога, — Ганна раптом стала серйозною. — Приїхали — і добре. Мої он взагалі з Польщі тільки раз на рік дзвонять. А твої хоч поруч, хоч нерви тобі тріпають, то значить — живі-здорові.
Олена Василівна думала, що розмова про навушники — то кінець історії. Але в суботу вранці під хатою знову почувся знайомий гуркіт двигуна. Жінка якраз виносила помиї поросяті, коли з машини вискочив Андрій. Цього разу він був не в худі, а в старому робочому комбінезоні, який десь роздобув у місті.
— Мамо, ми не надовго! — крикнув він, відкриваючи багажник.
— Знову?! — Олена Василівна ледь відро не впустила. — Я ж сказала — передам автобусом!
— Ні, мамо, — з іншого боку вийшла Ілона. На ній був капелюх і… робочі рукавички. — Ми обговорили це на терапії. Ну, тобто, просто поговорили. Ми зрозуміли, що залишили після себе токсичний шлейф.
— Який шлейф? — підозріло спитала Олена. — Чим ви тут напшикали?
— Мамо, вона має на увазі, що ми повелися як егоїсти, — пояснив Андрій, витягаючи з багажника новеньку бензопилу. — Ви жалілися на дрова? Зараз я вам таку «ергономіку» влаштую, що сусід Микола прийде екскурсії водити.
Олена Василівна заклякла. Андрій, який раніше боявся занозу в палець загнати, заправив пилу, смикнув шнур і… подвір’я наповнилося переможним ревінням техніки.
— Андрійку, ти ж себе заріжеш! — зойкнула мати.
— Не заріжу! Я вчора три години відео в Ютубі дивився, як правильно кряжувати!
Тим часом Ілона, не чекаючи вказівок, підійшла до купи розкиданих дров.
— Олено Василівно, де у вас граблі? Я вирішила, що соняхи — це чудова метафора для моєї нової статті про «заземлення». Тільки ви мені покажіть, де бур’ян, а де культура, бо вони всі зелені.
Звісно, без суперечок не обійшлося. Вже через годину Андрій кричав:
— Мамо, не стійте під рукою! Я знаю, як різати! Ви мені збиваєте фокус!
— Та який фокус, ти ж криво ріжеш! Дивись, воно ж у пічку не влізе, будеш потім зубами гризти! — не відступала Олена Василівна.
— Мамо, це сучасний стандарт! — відгавкнувся син, витираючи піт з лоба. — І не називайте мене «криворуким», це підриває мою самооцінку як чоловіка!
— А моя самооцінка як господині підривається, коли я бачу ці цурпалки! — Олена Василівна вхопила поліно. — Це що, дрова? Це олівці! Вони згорять за п’ять хвилин!
А на городі Ілона вела свою війну.
— Олено Василівно! Тут якась велика муха з довгими ногами! Вона на мене напала! Це може бути малярійний комар?
— Це косарик, Ілоно! Він не кусається, він просто на тебе дивиться з подивом, бо ти сонях вирвала замість щириці!
— Ой… — Ілона розгублено подивилася на зів’ялу рослину в руці. — Але він так органічно вписувався в ландшафт бур’яну…
Надвечір подвір’я було не впізнати. Дрова лежали ідеальними кубами — Андрій таки дотримався своєї «ергономіки», і треба визнати, виглядало це красиво. Город був пополотий наполовину (решту Олена Василівна тишком доправила сама, поки діти пили «смузі» з малини).
Коли сонце почало сідати за ліс, вони всі троє сіли на ганку. Андрій був чорний від мастила й тирси, Ілона — з обвітреним носом, а Олена Василівна… Олена Василівна вперше за тиждень не відчувала бажання молитися про їхнє швидке повернення.
— Знаєте, що я вам скажу, — почала вона, розливаючи по горнятках тепле молоко. — Ви, звісно, бельмеса в господарстві не тямите. Дрова тонкі, соняхи пощипані…
— Мамо, ну починається… — зітхнув Андрій.
— Дослухай! — гримнула вона, але в очах стрибали бісики. — Але ви приїхали. І пилу ту купили… Тепер мені сокирою махати не треба. І Ілона он… хоч і вирвала сонях, зате щирицю всю біля паркану винищила. Мабуть, з переляку перед косариками.
Ілона засміялася і вперше за весь час прихилилася до плеча свекрухи.
— Ми просто хотіли довести, що ми не тільки «павербанки» забувати вміємо.
— Довели, — Олена Василівна погладила невістку по руці. — Тільки ви мені наступного разу не про «ретрити» розказуйте, а кажіть прямо: «Мамо, ми приїхали байдикувати». То я хоч знатиму, на що розраховувати.
— Домовилися, — усміхнувся Андрій. — Але дрова я наступного разу все одно по-своєму складу.
— Тільки спробуй! — Олена Василівна знову взялася за своє. — Я тобі ту ергономіку на вухах закручу!
Вони ще довго сиділи в сутінках, сперечалися про те, чи потрібно білити дерева восени, і чи можна вважати кротів «еко-терористами».
І хоча Олена Василівна знову бурчала про «дармоїдів», вона вже знала: коли завтра вони поїдуть, вона не буде молитися про їхню відсутність.
Вона просто почне збирати нову в’язку дров — щоб було чим топити, коли діти знову приїдуть «перезавантажуватись» у її маленьке, галасливе, але таке рідне село.
Юлія Хмара
