— Мамо, ну ти впевнена? — Ірина з сумнівом помішувала ложечкою охолоджений чай у квітчастій чашці. — По-моєму, перегинаєш. Льошка ж її наче любить.
Віра Петрівна, 63-річна жінка з чіпкими очима й навічно застиглою на обличчі маскою «доброзичливості» колишньої виховательки, тільки хмикнула.
— Любов, доню, це хімія. А квартира — це фізика. Сьогодні любить, а завтра вона його «обробила», і ми з тобою де? На вулиці. Воду треба капати. Помаленьку. Крапля камінь точить.
Ірина, завжди готова підіграти матері, тут же кивнула, підливаючи масла у вогонь:
— Це так. Я йому вчора сказала: «Щось Марина твоя знову в новому пальті». А він: «Так вона ж працює». Працює вона! Адміністраторка в зубодерні! Багато вона там заробляє?
— Ось-ось, — Віра Петрівна пригубила чай. — А Льошенька мій на заводі спину гне. Все в дім. А вона… транжирить. Треба Льоші очі-то відкривати. М’яко. По-материнськи.
Марина помітила зміни не одразу. Спочатку Олексій, її 38-річний чоловік, зазвичай тихий і покладливий, став частіше зітхати по вечорах. Потім почав ставити дивні запитання.
— Марин, а… це… чоботи нові? — спитав він якось, уникаючи її погляду і колупаючи виделкою пюре.
— Нові, Льош. Старі зовсім розклеїлися, зима на носі, — спокійно відповіла вона, не відриваючись від миття посуду.
— Зрозуміло. А… дорогі?
Марина завмерла. За п’ятнадцять років шлюбу він ніколи не питав про ціни. Марина, звикла у своїй стоматологічній клініці до ідеального порядку в картках і рахунках, вела домашню бухгалтерію у простому зошиті в клітинку. Вона знала, скільки йде на «комуналку», скільки на їжу, і скільки — на дострокове погашення їхньої великої іпотеки. Вона завжди була «локомотивом» у їхній родині, і Олексій, здавалося, був цьому тільки радий.
— Нормальні, Льош. Зі знижкою взяла. Щось трапилося?
— Та ні… — він відвів очі. — Мама просто… непокоїться. Каже, треба ощадливішою бути.
Через тиждень «непокій» Віри Петрівни набув нової форми.
— Марин, слухай, — Олексій піймав її в коридорі, коли вона повернулася з роботи, втомлена, пахнуча м’ятою та ліками. — Тут мама… Вона квитанцію нашу бачила. Ти чому за свою квартиру платиш з наших грошей?
У Марини похололо всередині. «Своєю» квартирою називалася крихітна «однушка» на околиці, яка дісталася їй від бабусі. Вона була там тільки прописана.
— Льош, там 4800 гривень на місяць. За «опалення, світло та воду». Я ж не можу виписатися в нікуди, а прописуватися в іпотечну квартиру…
— Але ти там не живеш! — він уперше за багато років підвищив голос. — Мама каже, це незаконно майже! Ми іпотеку тягнемо, а ти гроші витрачаєш незрозуміло куди!
— Чотири тисячі вісімсот гривень? — Марина дивилася на нього, як на чужого.
— Мама каже, з паршивої вівці хоч вовни клок! — випалив він і тут же схаменувся, зрозумівши, що проговорився.
Але Марині вже все було ясно. «Паршива вівця» — це вона.
Увечері того ж дня Олексій, підібгавши губи і явно повторюючи чужий текст, видавив:
— Загалом, мама вважає… і я з нею згоден… Ти повинна цю квартиру продати. Або переписати частку на мене. Щоб усе по-чесному. Ми ж сім’я. Навіщо тобі «запасний аеродром»?
Марина дивилася на свого чоловіка. На доброго, м’якого Льошу, який зараз, затинаючись, транслював чужу, неприкриту жадібність. Він не дивився їй у вічі. І в цю мить вона зрозуміла, що все. Той внутрішній залізний стрижень, який вона так довго тримала прямим, брязнув. Не від злості. Від крижаного холоду. Вона зрозуміла, що чоловіка в неї більше немає. Є тільки «мамин син».
У суботу жінка покликала родичів.
— Я вас зібрала, — Марина говорила спокійно, розливаючи по чашках чай. — Щоб усе прояснити.
Віра Петрівна та Ірина сиділи на дивані в їхній вітальні, як на троні. Олексій нервово м’явся біля вікна. Вони чекали на її капітуляцію.
— Віро Петрівно, ви сказали Олексію, що я вас «обкрадаю» через 4800 гривень за мою квартиру, у якій потрібен ремонт, щоб квартирантів пустите. Ось вона і стоїть Ви боїтеся, що я відберу в Льоші квартиру, в якій ми живемо?
— Мариночко, ну що ти, — солодко простягнула свекруха. — Я просто непокоюся про бюджет сина. Квартира-то Льошина. Він її купив.
— Правильно, — кивнула Марина. — Він її купив. За два тижні до нашого весілля. Перший внесок був з продажу вашої, Віро Петрівно, «двушки». Тому юридично ця квартира — одноосібна власність Олексія. Я на неї не претендую.
Олексій полегшено видихнув. Віра Петрівна з Іриною переможно перезирнулися.
— Але, — продовжила Марина все тим же рівним голосом, — на цю квартиру ми брали іпотеку. На п’ятнадцять років. Ми взяли її в шлюбі.
— Ну і що? — фиркнула Ірина. — Льошка і платив!
— Ні, — Марина похитала головою. — Платила я. Зі своєї зарплатної картки. Щомісяця. Останні три роки — збільшеними платежами. Я в усьому собі відмовляла. У відпустці, в одязі, в тих самих «дорогих» чоботах.
Вона дістала з шафи той самий зошит у клітинку й товсту теку з банківськими виписками.
— Три місяці тому я внесла останній платіж. Я закрила іпотеку достроково. Я мовчала, Льоше. Хотіла зробити сюрприз на нашу річницю. Хотіла, щоб ми зітхнули вільно…
Вона подивилася на чоловіка. Він стояв блідий, з відкритим ротом.
— А ти… — її голос здригнувся, але вона впоралася. — Ти в цей час вважав 4800 гривень. За маминою вказівкою.
У кімнаті зависла тиша. Віра Петрівна перестала усміхатися.
— Я подаю на розлучення, — відчеканила Марина. — І на поділ майна.
— Якого майна? — верескнула Ірина. — Квартира Льошкина! Ти сама сказала!
— Квартира — його. А от гроші, вкладені в неї в шлюбі, — наші спільні. Це означає, Олексію, — вона повернулася до чоловіка, — ти винен мені половину.
Це був нокаут.
— Як?! — Віра Петрівна схопилася, перекинувши чашку. Гарячий чай полився на її сукню. — Які гроші? Та в нього немає таких грошей! Ти все вигадала! Ти аферистка!
Марина мовчки поклала перед нею теку з виписками та чеками.
— Ось, Віро Петрівно. «Фізика», як ви любите. Кожна копійка підтверджена.
Олексій не знав, що робити.
— Марин… Мариночко… Я не… я не знав… Я…
— Ти не хотів знати, Льошо. Тобі було зручніше слухати маму.
— Та як ти смієш! — зашипіла Віра Петрівна, усвідомивши масштаб того, що відбувається. — Я на тебе до суду подам!
— Подавайте, — знизала плечима Марина. — Суд просто поділить борг. З твоєю зарплатою слюсаря на заводі, Льошо, як думаєш, швидко віддаси? Чи мама допоможе? Ви ж сім’я.
Віра Петрівна схопилася за серце. Марина спокійно пішла в спальню і дістала з антресолей валізу. Вона йшла. У свою «однушку». У ту саму, за 4800 гривень на місяць.
— А «хімія», Віро Петрівно, — сказала вона, вже стоячи в дверях з валізою, — скінчилася.
