Двері відчинилися з тим характерним скрипом, який у бабусиній хаті звучав завжди однаково — ніби стара груша на подвір’ї казала:
«О, знову ви».
Сергійко першим проскочив у сіни, стягнувши одним рухом шапку разом з капюшоном куртки. Сніг посипався на килимок, мов цукрова пудра на бабусині пампушки.
— Витирай ноги! — гукнула Наталя, ще стоячи на порозі.
— Та я вже! — відгукнувся син, хоча ноги в нього досі були мокрі, а один чобіт уже встиг залишити сірий слід на килимі.
Катерина Павлівна, як завжди акуратна, у теплій хустці й фартуху, вийшла з кухні, тримаючи в руках рушник.
— Оце приїхали, — сказала вона спокійно, але очі вже сміялися. — Заходи, Наталю, та почувай себе як вдома.
Сергійко, якому щойно виповнилося сім з половиною (він завжди додавав це «з половиною», бо вважав, що це звучить солідніше), став навшпиньки й тихенько, але дуже виразно додав:
— І не забувай, мамо, що ти в гостях.
Наталя різко повернула голову. Очі в неї стали круглі, як два п’ятачки.
— Ти серйозно, Сергію?
— А що? — хлопчик невинно розвів руками. — Ти ж сама завжди кажеш: «У бабусі треба поводитися чемно». От я й нагадую.
Катерина Павлівна прикрила рот рушником, щоб не розсміятися вголос. Але плечі її зрадницьки здригалися.
— Ой, синку, ти мене колись доведеш, — видихнула Наталя, скидаючи пальто. — Ходімо вже в хату, бо я змерзла, як собака.
— Як собака не змерзнеш, — буркнув Сергійко, — в неї хутро.
— А в тебе язик без кісток, — парирувала мама, щипнувши його за щоку.
Вони втрьох зайшли до вітальні. Пахло свіжим борщем, сушеними грибами й чимось солодким — мабуть, бабуся вже встигла напекти медовиків.
На столі стояла велика миска з варенням, три чашки й та сама стара цукорниця з відколотим краєм, яку Сергійко завжди називав «пані Цукорницею».
— Сідайте, сідайте, — заметушилася Катерина Павлівна. — Зараз я вам наливаю борщ. Сергійку, а ти вже, мабуть, голодний, як вовк після зими?
— Як два вовки, — відповів той і одразу додав: — Але спершу я піду подивлюся, чи дідова кішка ще жива.
— Жива, жива, — махнула рукою бабуся. — Тільки не чіпай її, бо вона сьогодні зла, як твій тато, коли «Динамо» програє.
Наталя сіла на низький диванчик, зітхнула й потерла руки.
— Мамо, ти не уявляєш, яка я рада, що ми приїхали. У місті вже стіни на мене тиснуть.
— Та знаю я твої стіни, — Катерина Павлівна поставила перед нею тарілку. — Вони в тебе з бетонними характерами. А тут дихати є чим.
Сергійко тим часом уже зник у коридорі. Почулося шарудіння, потім тихе «кис-кис-кис», а потім різке «Мяу-у-у-у!» і гучне:
— Ой! Вона мене подряпала!
Наталя закотила очі.
— Бачиш, мамо? Сім років — і вже кавалер з бойовим досвідом.
— Та то Мурка просто поздоровалася по-жіночому, — заспокоїла Катерина Павлівна. — Іди сюди, герою, я тобі зеленку помажу.
Сергійко повернувся, тримаючись за щоку. На щоці красувалася тоненька червона смужка.
— Вона мене не любить, — поскаржився він.
— Вона тебе любить, — заперечила бабуся. — Просто по-своєму. Як я тебе люблю, коли ти в моєму городі кавуни «експериментальні» садиш.
— То був науковий експеримент! — обурився хлопчик. — Я перевіряв, чи виростуть кавуни, якщо їх поливати лимонадом.
— І виросли? — з інтересом запитала Наталя.
— Виросли… два сантиметри завбільшки. І кисленькі були, — Сергійко сумно зітхнув. — Але зате без цукру!
Жінки переглянулися й одночасно розсміялися.
— Оце мій онук, — сказала Катерина Павлівна, гладячи його по голові. — Буде або вченим, або великим брехуном. Третього не дано.
— Я буду космонавтом, — заявив Сергійко. — І полечу на Марс. А ви будете мені передавати борщ туди.
— Борщ не передамо, — сухо зауважила Наталя. — Хіба що в тюбиках, як американці.
— То я попрошу Ілона Маска, щоб він зробив борщетюбик, — не розгубився хлопчик.
Вони вечеряли довго й смачно. Бабуся розповідала, як сусідка тітка Ганна знову посварилася з поштаркою через те, що та принесла їй пенсію на два дні пізніше.
— Каже: «Я вам не жебрачка, щоб чекати!» А поштарка їй: «Та ви ж і не жебрачка, ви ж у нас королева району по скаргах».
Сергійко хихотів у тарілку.
— А тітка Ганна що?
— А тітка Ганна як затопне ногою: «Я вам ще покажу королеву! Я вам скаргу напишу в ООН!»
— В ООН? — перепитала Наталя, ледве стримуючи сміх.
— Ага. Каже, там уже всі знають, що в нас пошта погана.
Після вечері Сергійко потяг бабусю за рукав.
— Ба, а можна я піду на горище? Там же дідова гармонь лежить.
— Лежить, — зітхнула Катерина Павлівна. — Але якщо ти її дістанеш, то гратимеш тихо. Бо інакше сусіди подумають, що в нас весілля без нареченої.
— Я тихо, — пообіцяв Сергійко й одразу побіг драбиною вгору.
Наталя відкинулася на спинку дивана.
— Мамо… я, мабуть, залишу його тут на тиждень. Ти не проти?
Катерина Павлівна мовчки налила собі чаю. Потім подивилася на дочку довгим, дуже знайомим поглядом.
— Ти ж знаєш, що я ніколи не проти. Але ти мені скажи чесно — що там у вас з Андрієм?
Наталя смикнула плечем.
— Та все те саме. Приходить, мовчить, дивиться в телефон. А потім питає: «Ти чого кисла?» Я вже навіть не кисла. Я вже солона, як оселедець.
— А ти йому казала?
— Казала. Він каже: «Та я ж стараюся». А старається він тільки тоді, коли я вже три дні не розмовляю.
Катерина Павлівна покрутила ложечкою в чашці.
— Знаєш, доню… я свого часу теж мовчала. Думала — перетерплю. А потім зрозуміла: те, що ти терпиш, то не любов. То вже звичка.
Наталя опустила очі.
— Я боюся, мамо. Боюся, що Сергійко… ну, що йому буде погано без тата.
— А ти думаєш, йому зараз добре, коли він бачить, як мама щовечора сидить і дивиться в стелю? — тихо запитала Катерина Павлівна. — Дитина все відчуває. Він же не дурний, твій Сергійко. Він просто маленький.
Згори долинуло глухе «бум!» і потім радісне:
— Знайшов! Вона ще грає!
Через хвилину сходами спускався Сергійко з величезною старою гармошкою в руках. Клавіші пожовкли, міхи потріскалися, але хлопчик тримав її так, ніби то був Страдіварі.
— Ба, а можна я пограю?
— Тільки одну пісню, — попередила бабуся. — І тільки «Ой у лузі».
Сергійко сів на низький стілець, поклав гармонь на коліна й почав грати. Виходило криво, з хрипами, з пропущеними нотами, але з такою щирою впевненістю, що Наталя відчула, як у горлі застряг клубок.
Катерина Павлівна підхопила тихо, майже пошепки:
— Ой у лузі червона калина…
Сергійко підспівував фальцетом:
— Похилилася…
Наталя не витримала й приєдналася. Голос у неї тремтів, але вона співала. Вони співали втрьох — стара гармонь, стара бабуся, молода мама й маленький хлопчик, який ще вчора думав, що борщ у тюбиках — це майбутнє людства.
Коли пісня закінчилася, запала тиша. Тільки дрова в печі потріскували.
Сергійко раптом поклав гармонь на стіл і сказав дуже серйозно:
— Мамо, а ти ж не поїдеш завтра назад?
Наталя знітилася.
— Та ні… я ще побуду. Ти ж сам казав — я в гостях.
— Ну то й сиди в гостях, — відповів він, ніби це було найпростіше рішення у світі. — Бо вдома нудно. А тут бабуся смачно годує, Мурка дряпається, а дідова гармонь ще жива.
Катерина Павлівна усміхнулася крізь сльози, які вона дуже старанно ховала.
— От бачиш, Наталю. Навіть Сергійко вже проголосував.
Наталя довго мовчала. Потім підвелася, підійшла до сина й міцно його обняла.
— Добре. Залишаємося. На тиждень. А там подивимося.
— На місяць! — одразу підняв планку Сергійко.
— На тиждень, — твердо сказала Наталя. — А потім я подумаю.
— На два тижні, — не здавався він.
— На тиждень і один день, — пішла на компроміс мама.
— Ура-а-а! — закричав Сергійко й кинувся обнімати бабусю.
Катерина Павлівна погладила його по спині й тихо сказала Наталі:
— От бачиш. Іноді треба просто приїхати в гості. І зрозуміти, що ти вже вдома.
Наталя кивнула. Уперше за довгі місяці їй не хотілося плакати. Хотілося просто сидіти отак — з чаєм, з борщем, з сином, який уже встиг домовитися з Муркою про перемир’я, і з мамою, яка ніколи не питала «а що люди скажуть», а просто любила.
Наступного ранку Сергійко прокинувся першим. Він тихенько спустився в кухню, де вже гуділа грубка, а бабуся смажила котлети.
— Ба, — шепнув він, — а можна я сьогодні буду допомагати?
— Можна, — усміхнулася Катерина Павлівна. — Але спершу помий руки. Бо в тебе ще вчорашня Мурка на пальцях.
Сергійко засміявся й побіг до рукомийника.
А коли Наталя прокинулася й вийшла на кухню, то побачила картину, від якої серце стиснулося: її син і її мама стоять поруч біля столу, ліплять вареники й сперечаються, з чим краще — з картоплею чи з сиром.
— З сиром! — наполягав Сергійко.
— З картоплею й шкварками, — твердо казала бабуся.
— А якщо з сиром і шкварками? — запропонував компроміс хлопчик.
Катерина Павлівна задумалася.
— Хм… а знаєш, онучку, це ти добре придумав.
Наталя стояла в дверях і тихо посміхалася. Вона зрозуміла одну просту річ: іноді «в гостях» — це найкраще місце на світі. Особливо коли там є бабуся, яка вміє сваритися з поштаркою, співати «Ой у лузі», смажити котлети й любити так сильно, що цього вистачає на всіх — навіть на тих, хто забув, як правильно дихати.
— Доброго ранку, — сказала вона хрипко.
Сергійко обернувся, весь у борошні.
— Мамо! Ми робимо вареники-компроміс! Хочеш ліпити?
— Хочу, — відповіла Наталя й закотила рукави.
І вони ліпили. Утрьох. Під стареньке радіо, яке ловило тільки одну хвилю. Під тріск дров. Під тихе муркотіння Мурки, яка все-таки вирішила, що сьогодні можна не дряпатися.
А надворі падав сніг — великий, пухнастий, такий, ніби хтось зверху просто сипав цукрову пудру на всю округу.
І нікому з них не хотілося нікуди їхати.
Бо вдома — це не адреса. Це коли ти можеш сказати: «Я в гостях», а потім додати: «І не забувай, мамо, що ти вдома».
Тетяна Макаренко
