Година дня. Зранку в салоні весільних суконь побувало вже більше двох десятків покупчинь. Хтось знайшов «ту саму» сукню і пішов щасливий, комусь обрати підходяще вбрання не вдалося.
Але це не означає, що консультантки в салоні не працювали – ті, хто купив сукню, і ті, хто пішов без покупки, приміряли не менше п’яти чи шести нарядів, а отже, дівчатам-консультанткам довелося біля кожної покупчині побігати, приносячи то одну модель, то іншу.
— Дівчата, зараз буде десь півгодини тиші, йдіть кави попийте, а я в залі сама побуду, — сказала Ельвіра Вікторівна – господиня салону.
Три молоді дівчини полегшено зітхнули і зникли в підсобному приміщенні. Двоє з них були штатними співробітницями, а одна – племінниця господині – Поліна, яка влаштувалася в салон тільки на час літніх канікул.
Перерва закінчилася, і дівчата знову вийшли в зал. Ельвіра Вікторівна в цей час розмовляла з двома клієнтками – нареченою та її подругою. Наречена ще точно не знала, який фасон обрати, і Ельвіра Вікторівна запропонувала їй спочатку переглянути каталоги, а вже потім приміряти те, що сподобалося.
— Поліно! — гукнула дівчину подруга нареченої. — Ото де зустрілися! Ти тут працюєш?
Поліна впізнала свою знайому – вони колись разом займалися в одному танцювальному колективі, але не бачилися, мабуть, уже років чотири.
— Христино! Ти заміж зібралася? — спитала Поліна.
— Ні, я поки незасватана ходжу. Це ось Соні пощастило – такого хлопця відхопила – заздрити можна, — відповіла Христина.
Соня була мініатюрною шатенкою з правильними рисами обличчя та великими сірими очима. «Симпатична дівчина!» – подумала Поліна.
У цей час Соня визначилася з деякими моделями, і почався найнапруженіший для продавчинь-консультанток процес – примірка. Принеси сукню – а вона не дуже легка, допоможи вдягнути, зашнуруй, розшнуруй, допоможи зняти, віднеси. І так разів п’ять-шість. Сонею займалася Жанна, тому Поліна могла поговорити з Христиною.
— До речі, — зауважила Христина, — Соня виходить заміж за твого однокласника.
— За кого? — здивувалася Поліна.
— Звати Сашко, а прізвище я не пам’ятаю. — Соню, — звернулася вона до подруги, — а як прізвище у твого Сашка?
— Клімов! — відповіла Соня, вибираючись із чергової сукні.
— Клімов?!
Очі в Поліни стали круглими, а брови поповзли вгору.
— А чого ти так дивуєшся? — спитала Христина.
— Ну, так він наче ще вчиться, — трохи завагавшись, відповіла Поліна.
— Ні, це ти пішла в магістратуру. А він закінчив бакалаврат і вже рік, як працює в батька у фірмі, — пояснила Христина. — Тож цілком може сім’ю утримувати. До того ж його батьки вже й гніздечко для молодих приготували – квартиру двокімнатну купили.
— А мені ще цілий рік вчитися, і фірми, куди б я могла піти працювати за фахом, у мого тата немає, — зітхнула Поліна.
У цей час до салону зайшли ще дві клієнтки, і Поліна пішла працювати, а Христина стала давати поради подрузі. Соня приміряла ще дві чи три сукні, але так і пішла без покупки.
Ще раз Христина з’явилася в салоні десь за місяць.
— Привіт! — зустріла її Поліна. — Ну, що – купила твоя подруга сукню?
— Купила. Її майбутня свекруха до Києва возила.
— Дивно. Зазвичай весільну сукню дівчата з мамою або з сестрою купують, — здивувалася Поліна.
— Тут трохи інша ситуація, із серії «хто дівчину годує, той її й танцює». Весь наряд нареченої оплачує свекруха, вона й командує, що купувати, — пояснила Христина. — У Сониної мами грошей на це немає. Зате в неї, окрім Соні, є ще дві молодші доньки. Ну, а Сашина мати не допустить, щоб наречена її сина була в дешевенькій сукенці – вони ж усю місцеву еліту на весілля запросили. Батьки Клімових і так невдоволені його вибором – купився, мовляв, на вродливе личко.
— Я теж здивована, — сказала Поліна. — Наскільки я пам’ятаю Клімова, він у школі на всіх зверхньо дивився. І нате вам – одружується на дівчині без грошей і зв’язків. На нього це не схоже. Гаразд. Ти ж не побалакати зі мною прийшла. Теж заміж зібралася?
— Ні. Мені ще минулого разу сподобалася вечірня сукня. Я ж у Соні буду дружкою, тож треба щось цікаве підібрати. Покажи-но мені он ту, сіру з люрексом, яка з нерівним подолом.
Христина приміряла сукню – вона сиділа на ній чудово.
— Ну, ось! Недарма в мене минулого разу на неї погляд упав. Подивилася й зрозуміла: моє!
Поліна запакувала сукню, але Христина не поспішала йти.
— Слухай, ти минулого разу так здивувалася, що Соня за Клімова виходить. Ти щось знаєш про нього? — спитала вона Поліну.
— Дещо, звісно, знаю. Все-таки кілька років разом вчилися.
— І яким він у школі був?
— У нас у класі його не любили, — відповіла Поліна.
— А чого так? Такий красень, із пристойної сім’ї. Ну, гордий трохи – нічого.
— Клімов прийшов до нас чи то в сьомому, чи то у восьмому класі – не пам’ятаю. Спочатку все було наче нічого. Потім він освоївся й показав свою натуру.
— Яку?
— Був у нас хлопчик, який сильно заїкався. Його вчителі до дошки не викликали – він письмово відповідав. Так Клімов цьому пацану життя не давав. Наші хлопці його провчили. І взагалі любив капості робити. Міг дівчатам у портфель дохлу мишу покласти або нібито випадково в їдальні компот вилити. Щось постійно влаштовував неприємнго. У класі в нього було тільки два друга, такі собі хлопці.
— Нічого собі! А зараз на нього подивишся: інтелігентний хлопчик із заможної сім’ї – тактовний, вихований, культурний. Соню виключно «сонечком» називає, — здивувалася Христина. — Подорослішав, змінився.
— Сумніваюся. Коли після дев’ятого класу його дружки зі школи пішли, він теж притих. А потім таке утнув! Він хоч і красень, як ти сказала, але жодна з наших дівчат на нього планів не мала – надто добре знали його характер. А от Даша Пономарьова з паралельного класу в нього закохалася. Причому так, що могла годинами під його вікнами стояти, чекати, коли він зволить вийти. Як її примудрило, ніхто зрозуміти не міг. Їй навіть намагалися пояснити, що він собою являє. Даремно.
На початку одинадцятого класу з’ясувалося, що Дашка від нього дитину чекає. У школі все було тихо, але ми, звісно, від батьків дізналися. Клімов відмовлятися не став, але заявив, що вона сама йому на шию вішалася. Його батьки сказали, що це не їхня проблема. Мати Сашкова Дашу як тільки не ображала. Між батьками там непорозуміння якесь сталося, поліцію долучали. Дашу мати відвезла до бабусі, кудись у невелике місто. Вона там сина у світ привела і закінчила школу – навчалася вдома. А з цього як із гуски вода.
— Нічого собі! — знову вигукнула Христина. — Цікаво, а Сонька про це знає?
— А ти в неї спитай, — порадила Поліна.
— Не буду. Тут два варіанти можливі: або знає, але якщо мені не каже, значить, не хоче це питання обговорювати. А якщо не знає, і я їй усе це розкажу, не факт, що вона мені повірить. Ще подумає, що я їй заздрю і хочу розладнати їхнє весілля.
— А от ти на себе примір: ти зібралася заміж за людину, про яку, скажімо так, не все знаєш. А твоїй подрузі відомо про нього щось дуже погане. І вона промовчить. Ти, звісно, теж дізнаєшся це, але буде вже пізно. У результаті ти нещасна, а могла б цього уникнути.
— Ні, я не ризикну. Може, ти Соньці все це розкажеш? Тобі вона швидше повірить – так би мовити «з перших уст», — запропонувала Христина.
— Не треба мене в це вплутувати. Потім звинуватять мене, що я плітки розпускаю. Для своєї хорошої подруги я б ризикнула репутацією, а Соню я всього один раз бачила.
— Ти права. І ще невідомо, чи потрібна Соні ця правда, — сказала Христина.
Наступного разу Поліна і Христина зустрілися через чотири роки. Поліна працювала помічницею нотаріуса, а Христина прийшла, щоб відкрити спадкову справу – бабуся залишила їй свою квартиру. Обидві вони вже були заміжні, Христина чекала на дитину. Розмова зайшла про Соню.
— Не знала Сонька нічого про свого нареченого, — сказала Христина. — Я досі себе картаю за те, що тоді їй усе не розповіла. Дісталося Соні: свекруха на неї косо дивилася, а чоловік, коли перший мед стік, став називати її уже не сонечком, а Сонькою. Загалом, розлучилися вони, і Соня пішла до матері з восьмимісячним сином. А чоловік заявив, що дитина не його – суд тест на батьківство призначив. Аліменти платить – з комариний ніс, адже працює в тата на фірмі, йому там у довідці про зарплату можуть взагалі мінімалку вказати.
— Так, сумно, а все могло б бути по-іншому, — сказала Поліна.
— Сумно, — погодилася Христина.
