— Я не можу повернутися додому, я здала свою квартиру!
— Як це, коли?! — розгубилася Єлизавета.
«Свекруха переїхала до нас, а обіцяла лише няньчити онуків», — подумала Єлизавета, спостерігаючи, як мати її чоловіка впевнено розкладає диван і застеляє його простирадлом. Діяла вона так, ніби перебувала у власному домі.
Озирнувшись, Єлизавета помітила на столі клубки з пряжею й окуляри свекрухи, в передпокої — три пари її взуття, а як «вишеньку на торті» — свекрушині речі на сушарці посеред кімнати. Усе навколо кричало про те, що Ірина Андріївна оселилася тут назавжди. І це Єлизавету зовсім не тішило.
Спочатку Ліза намагалася не драматизувати. Думала: «Ну, це тимчасово. Допоможе з малими — і добре». Та ситуація швидко вийшла з-під контролю.
Одного разу Ліза, втомлено зітхаючи, зізналася свекрусі:
— Дітям не дали садочок, а мені час виходити на роботу. Няню наймати не хочу — хто знає, яка людина потрапиться, та й дорого.
— Давайте я з малюками посиджу? — запропонувала Ірина Андріївна.
— Дякую, мамо! Ми навіть заплатимо, — зрадів Олексій, упевнений, що рідна мама багато не попросить.
— Та які гроші! Мені в радість із онуками, — відмахнулася свекруха.
«Тільки б не передумала після першого ж дня», — подумала Ліза, уявляючи, як важко буде з трирічними близнятами.
Але Ірина Андріївна впоралася блискуче. Повернувшись із роботи, Ліза побачила усміхнених дітей, вечерю на столі та свекруху, яка мирно в’язала носочки онукам.
Так і повелося: щоранку свекруха приходила, проводила день із малими, готувала вечерю й поверталася додому. Та за кілька тижнів запитала:
— Можна я сьогодні залишусь у вас? Автобуси рідко ходять, та й не хочеться самій по місту їздити ввечері.
— Звичайно, залишайтеся, — закивала Ліза. — Зараз дам вам рушник, запасну щітку…
— Не треба, в мене все з собою, — спокійно відповіла Ірина Андріївна, дістаючи з сумки косметичку, халат і нічну сорочку.
«Ого, та вона ж підготувалася! Планувала, чи що?» — здивувалася Ліза.
За кілька днів історія повторилася. Потім — ще й ще. Аж поки одного ранку Ліза, насилу розплющивши очі, пішла у ванну й, простягаючи руку за щіткою, зачепила чужі флакончики. Озирнувшись, вона зрозуміла: ванна забита речами свекрухи.
Швидкий огляд квартири показав, що Ірина Андріївна поступово зайняла майже всі кімнати. І вишенькою на торті стали її речі, що мирно сушилися поруч із дитячим одягом.
— Льошо, — обурилася Ліза, — твоя мама майже переїхала до нас, а я проморгала момент вторгнення!
— Та нічого. Залишила трохи речей — не носити ж їх щодня туди-сюди, — відмахнувся чоловік.
— Але я хочу почуватися господинею у власному домі! Це якось… негарно, — намагалася пояснити Ліза.
— Гаразд, поговорю з мамою, — неохоче погодився Олексій.
Наступного ранку Ірина Андріївна не прийшла. Ліза, яка запізнювалася на роботу, ледь додзвонилася свекрусі. Та холодно відповіла:
— Я подумала, якщо я так дратую тебе, немає сенсу приходити.
День із близнятами перетворився на випробування. Ліза намагалася працювати віддалено, але зробила вдвічі менше, ніж мала. Вистачило її на три дні. На четвертий вона, з тортом і набором дорогої косметики, поїхала до свекрухи миритися.
Олексій відмовився їхати разом:
— Ти ж накоїла, от і виправляй.
Ірина Андріївна прийняла вибачення не відразу, встигла висловити претензії:
— Ти хоч знаєш, як важко щодня їздити через усе місто? Мені ж за шістдесят років, я втомлююся.
— Давайте так, — запропонувала Ліза, — з понеділка по п’ятницю ви залишаєтеся в нас, а у вихідні — вдома.
«Потерплю, — вирішила вона, — зате діти будуть під наглядом».
З того часу свекруха проводила в їхній квартирі майже весь тиждень. Лізу дратувало, що ввечері доводилося замість відпочинку вести світські бесіди, але вона терпіла — адже за все треба платити.
У домі знову почали «оселятися» речі Ірини Андріївни. Одного разу, зайшовши до вітальні, Єлизавета вдарилася об край величезного, невідомо звідки взятого комода.
— Привезла з дому, справжній раритет, — гордо повідомила свекруха. — Мені ж десь треба зберігати свої речі.
— Дуже гарний, — криво всміхнулася Ліза, ледве стримуючи роздратування.
Темний громіздкий комод із різьбленням у світлій мінімалістичній квартирі виглядав як бегемот на клумбі, а щоб зайти у кімнату, тепер доводилося боком протискуватися крізь двері.
Іншого разу, відкривши шафку на кухні, Єлизавета ледь не отримала по голові важкими склянками.
— Це мій сервіз, дуже дорогий, — пояснила Ірина Андріївна. — Принесла про всяк випадок. А раптом до вас гості — треба ж поставити на стіл щось пристойне.
— Поговори з мамою, — роздратовано сказала Ліза чоловікові. — Хай перестане тягти сюди свої речі. У нас маленька квартира, а не склад «безцінних речей».
— Та нічого, — відмахнувся Олексій.
Він різко змінив думку, коли з антресолей прямо на нього гепнувся кухонний комбайн, який свекруха «тимчасово» там прилаштувала. Після напруженої розмови, де син сидів із синяком на лобі, Ірина Андріївна весь вечір ображалася, але нових речей до квартири більше не тягнула.
Проте з’явилася інша проблема — критика. Якщо раніше Ліза раділа, що свекруха не втручається в їхнє життя, то тепер Ірина Андріївна, здавалося, вирішила довести, що вона «та ще свекруха».
— Чого ти лежиш на дивані з дітьми? Хоч би пограла з ними чи почитала щось! — накинулася вона якось на Лізу.
— Я втомилася після роботи, хочу відпочити, — спробувала пояснити та.
— То навіщо заводила дітей, якщо не хочеш ними займатися? Ось тому тепер діти ростуть такими: батьки ними не займаються, тільки мультики вмикають!
Єлизавета почала більше приділяти часу «корисним» заняттям із малюками. Але за кілька днів свекруха, навіть не привітавшись, простягла їй швабру:
— Помий підлогу, в хаті брудно.
— Я тільки з роботи… Та ви ж самі хотіли прибрати.
— Я вам не прибиральниця, а няня! Я ж безплатно допомагаю!
Єлизавета визнала, що в словах свекрухи є доля правди, і тепер сама бралася за прибирання. Згодом і готування вечері й вечірнє купання дітей теж перекочувало на неї.
А одного вечора до матері прибігли сини в піжамах.
— Ви готуєтеся до сну? — здивувалася Ліза.
З’ясувалося, що свекруха за весь день так і не переодягла хлопців і навіть майже не годувала. Малюки миттю змели приготовану мамою вечерю.
— Чому ви не подбали про дітей? — обережно спитала Єлизавета.
— Ти зі мною поводишся, як із кріпачкою, — обурилася Ірина Андріївна. — Хіба не могла подумати, що я можу захворіти чи втомитися? Двох дітей доглядати — нелегко!
— Знаю, я ж три роки з ними вдома сиділа, — нагадала Ліза. — Ви ж самі запропонували допомагати.
— І тепер за кожен мій «крок убік» мені зауваження? — різко відповіла свекруха. — До речі, ти мені не платиш.
Алексій, звісно ж, став на бік мами:
— Ну один раз таке сталося, давай пробачимо? Мама справді могла себе погано почувати.
— Але я погодилася на її п’ятиденне проживання тільки тому, що вона наглядає за дітьми, — твердо сказала Ліза. — Я не збираюся терпіти в квартирі чужі речі й нескінченну балаканину просто так. Якщо це повториться, доведеться шукати інший варіант.
Схоже, Ірина Андріївна підслухала їхню розмову, бо відтоді поводилася ідеально, хоч і дивилася на невістку недобрим поглядом.
Єлизавету це не дуже б турбувало, якби в неї був час перепочити від свекрухи. Але часу якраз і не було — Ірина Андріївна залишалася навіть на вихідні. Спершу вона запропонувала разом сходити в парк, потім поїхала з ними провідати батька Єлизавети, а далі вигадувала нові приводи залишитися.
І от якось Ліза зрозуміла: свекруха три місяці, як оселилася в них «на постійній основі» і навіть збирається разом із ними у відпустку.
Тут Ліза не витримала:
— Твоя мама стала занадто близько до нас. Я не можу розслабитися у власному домі — вона постійно втручається, контролює, що я їм і що одягаю. А вчора взагалі увірвалася до нашої спальні, без стуку.
— Це випадковість, — відмахнувся Олексій.
— Ніяка не випадковість! Наче наші діти — тягар для неї. А допомогу вона сама запропонувала, я її про це не просила!
— І що ти пропонуєш? — утомлено зітхнув чоловік.
— Найму няню. Мені якраз підняли зарплату. А маму відправ додому — хочу нарешті пожити нашою сім’єю.
Почувши про «неприємну новину», Ірина Андріївна образилася, а потім, глянувши кудись убік, холодно промовила:
— Я не можу повернутися додому. Я здала свою квартиру!
— Як це? Коли?! — приголомшено спитала Ліза.
Судячи з виразу обличчя Олексія, для нього це теж було сюрпризом.
— Так ось чому ти перетягла до нас половину речей? — кинув він.
— Звісно. Забрала найцінніше. А що ви так дивитеся? Усе одно ж живу у вас, а квартира порожня, комуналка капає — хоч гроші заробляю.
— Треба було з нами це обговорити! — обурилася Ліза.
— А що обговорювати? Вам же потрібна допомога, — кліпнула очима свекруха.
«Вона все спланувала від самого початку, а тепер прикидається святою», — подумала Ліза.
— Ви ж мене не виженете? — протягла Ірина Андріївна, у її очах навіть з’явилася одинока сльоза.
І, звісно, цей «театр» подіяв. Олексій лагідно взяв маму за руку:
— Звичайно, не виженемо. Живи, скільки хочеш.
Пізніше Ліза висловила чоловікові все, що думала:
— Треба було порадитися зі мною! Я теж господиня в цьому домі. Якби знала, що так усе обернеться, одразу б найняла няню — вона хоча б додому йде після роботи!
— Нам потрібна допомога з дітьми, — розсердився Олексій. — Мама підтримує нас, і ще й безплатно. Чого тобі не вистачає? Хай поживе ще трохи, поки малюки не підуть у садок чи школу.
При слові «школа» Єлизавета мимоволі уявила, що свекруха залишиться в їхній квартирі ще кілька років, і аж здригнулася.
— Розмова закінчена, — відрізав чоловік. — Мама житиме тут, доки сама не вирішить піти.
«Ну що ж, тоді я сама змушу її піти», — вирішила Ліза.
Можливо, вона б ще передумала, але, відчувши підтримку сина, Ірина Андріївна почувалася вільною.
— Пам’ятаєте, ми їдемо у відпустку? Я пенсіонерка, свій номер не потягну, його маєте оплатити ви. Діти спатимуть із вами, мені потрібен нормальний нічний відпочинок. А вдень будемо по черзі няньчитися — я теж хочу відпочити.
«Терпти такі суворі умови я точно не стану», — подумала Єлизавета.
— Номер ми вам оплатимо, тут без суперечок, — відповіла жінка. — Але двійнята будуть жити з вами в одній кімнаті, а вдень ви самі ними займатиметеся. Якщо це вас не влаштовує, ми з Олексієм поїдемо самі, а ви з дітьми залишаєтесь вдома.
— Тобто навіть відпустки мені не буде? — ахнула Ірина Андріївна.
Єлизавета запитально підняла брову:
— Вас щось не влаштовує?
Ірина Андріївна хотіла обуритися, але подивилася на невістку уважніше і промовчала, зрозумівши, що продовження фрази буде: «Не влаштовує, там двері».
Ввечері Єлизавета вказала свекрусі:
— Ви вдруге готуєте рагу на вечерю, зробіть меню різноманітнішим, дітям це корисно.
— Ти мені вказувати будеш? — образилася Ірина Андріївна.
— Буду. Ви самі сказали, що будете нашою нянею, і я вимагаю від вас того ж, чого вимагала б від сторонньої людини, — відповіла Єлизавета.
— Але ж мені за допомогу ви не платите!
— Добре, буду платити, але і запитувати стану як з найманого персоналу, — відрізала Єлизавета.
Відтоді вона не давала свекрусі спокою. Єлизавета прекрасно знала, що за бажання можна знайти недоліки в будь-кого, і не збиралася зупинятися. Зауваження сипалися безперервно:
— Чому ви не випрали комбінезони? Вони не встигнуть висохнути до завтра, і діти не підуть гуляти…
— Треба було вкласти двійнят раніше, дітям шкідливо пізно лягати спати…
— Не купуйте їм більше зеленого одягу.
— Це-то чому не можна? — запитала Ірина Андріївна.
— Просто я так хочу, а ви зобов’язані враховувати мої вимоги, — відповіла Єлизавета.
Ірина Андріївна все розповіла синові, але Єлизавета на претензії Олексія відповіла:
—Твоя мама тут, щоб виконувати обов’язки няні? Так нехай і виконує. І не треба казати, що вона працює безплатно. Вона живе у нас, ми її забезпечуємо, так що навіть переплачуємо. А раз так, я отримаю за ці гроші максимум сервісу.
Того ж вечора Єлизавета наказала Ірині Андріївні:
— Гуляйте з дітьми двічі на день, мінімум по дві години. Вони розносять квартиру, їм явно не вистачає активності.
— Але ж це займає так багато часу! — заперечила свекруха.
— Чого-чого, а часу у вас вдосталь, — відповіла Єлизавета.
Настала осінь з постійними дощами і вітром, через який неможливо було навіть сховатися під парасолькою. Активні двійнята були раді гуляти навіть у таку погоду, а Ірина Андріївна протрималася кілька днів, після чого оголосила, що її бажання нянчитися з онуками зникло. Вона повернулася до своєї квартири, бо орендарі якраз виїхали.
— Ти вигнала мою маму, — образився Олексій.
— Та що ти, вона, як ти й хотів, захотіла поїхати сама, — відповіла Єлизавета.
— І як тобі вдалося зробити так, щоб вона сама виїхала? — підозріло примружився Олексій.
— Просто встановила правила, за якими живемо всі, — спокійно відповіла Єлизавета. — Хочеш жити в цьому домі — дотримуйся. Не хочеш — ніхто не тримає.
Олексій ще кілька днів ображався, але потім, коли в квартирі з’явилася тиша і діти стали спокійніші, визнав, що без нескінченних докорів матері жити стало значно легше.
Через тиждень Єлизавета найняла няню, яка приходила вдень і йшла ввечері. Дім знову став їхньою тихою фортецею, де можна було і відпочити, і провести час із дітьми без чужих порад і пильного погляду.
Ірина Андріївна, правда, іноді дзвонила і образливо нагадувала:
— Не забувайте, що я завжди готова допомогти!
На що Ліза ввічливо, але твердо відповідала:
— Дякую, мамо, але тепер ми справляємося самі.
Двійнята нарешті почали ходити до садочка, а в домі з’явився довгоочікуваний порядок. І лише іноді, проходячи повз порожнє місце, де раніше стояв той самий масивний комод, Єлизавета з полегшенням думала:
«Іноді, щоб повернути спокій у дім, достатньо всього лише навчитися ставити межі».
