Катя вийшла з автобуса неподалік від рідної села. Водій поїхав далі по шосе, а дівчина скинула босоніжки, кинула їх у свою дорожню сумку й пішла босоніж по піщаній дорозі. До села потрібно було пройти близько трьохсот метрів.
Скоро вона почула ранкове перегукування півнів, мукання корів, що долинало з ферми. Трава біля дороги була ще в росі, дзвінко й радісно співали птахи в кущах.
Село прокидалося, і Катя кивала сусідкам, які визирали на неї з вікон.
— Привіт, Катюню, нарешті повернулася… — мати зустрічала її біля хвіртки.
— Спала б, чого підвелася?
— Та кіз доїти треба, мій день сама знаєш коли починається… — мама обійняла дочку, — а я думала, що ти свого залицяльника привезеш знайомити. Начебто домовлялися…
— Та не може він поки, чи боїться… не знаю. І взагалі, може, й не треба вас знайомити. Щось не зрозумію я, кохання в нас чи тільки час проводження, — зітхнула Катя.
— От тобі й на, — мама уважно подивилася на дочку, — ти спочатку так його добивалася. Даремно я тобі, чи що, дві нові сукні пошила? А у вас, виявляється, і не кохання…
— Я думала, що кохання, але стало якось страшно, коли він почав залицятися й говорити про серйозні стосунки. Тут уже й я замислилася, — невпевнено промовила Катя.
— Чого так? Чи що за ним водиться? Бабій чи випити не дурень? — занепокоїлася мати, — ти вже одразу дивися, доню, кого обираєш, щоб потім не плакати, та пізно буде, коли діти підуть.
— Не знаю, мамо. Якийсь він зовсім інший. Усе мене намагається змінити. Я ж через нього й зачіску нову, й завивку, й сукні, й ходу навіть виробляла як у манекенниці… Аби подобатися, а він приймає все як належне…
— І що, ти так і збираєшся все життя не своєю ходою ходити, не свої улюблені фасони носити, колір волосся перефарбовувати, його бажання виконувати? — тихо спитала мати, — дивись, не перетворися на брехливу ляльку заради його втіхи…
Вони зайшли в дім, Катя переодяглася в домашній поношений халатик, зав’язала в пучок на маківці пишне від завивки волосся й видихнула:
— Ну, от я й удома…
— Ласкаво просимо, донечко. Я так рада, що ти довго будеш зі мною, хоч наговоримося.
Мати пішла доїти кіз, а Катя встрибнула у великі гумові шльопанці й пішла на город, щоб прополоти хоч одну грядку до сніданку, поки мама управляється з козами.
Коли вона вийшла з городу й із насолодою вмилася під рукомийником у дворі, почувся голос біля хвіртки:
— Привіт, Катюню! Приїхала, значить, відпочивати?
Це був сусід Вітька.
— Ага, от уже відпочиваю, — Катя бризнула водою на Віктора.
Він ухилився, а потім сів на сходинки ґанку, щоб не пускати дівчину додому.
— Поки не розкажеш, що нового в тебе, не пущу.
— Заміж от, може, вийду… — випалила Катя, — наречений збирається приїхати з мамою знайомитися.
— Як заміж? Та ну… Це точно? — нахмурився Віктор, — ти не казала…
— В тому й справа, що не точно. Але час ще є, і він покаже, — серйозно сказала дівчина, а потім розреготалася, бачачи, як засмутився хлопець.
— Ну, і що ти за людина, Катько… — видихнув Віктор, — я до тебе всією душею, а ти… Ну, й жарти в тебе!
— А якщо я не жартую? Чому б мені не вийти заміж, коли вже двадцять років? Диплом отримала, працюю.
Віктор кивнув і сказав:
— Краще б ти мене обрала, от тоді б і не сумнівалася… Скільки я за тобою ходжу? Ще зі школи. А ти все жарти жартуєш. Як мені їх увесь час слухати? — Віктор спробував ухопити дівчину за руку, але вона прошмигнула в дім, крикнувши:
— Та годі тобі, не ображайся. Наречений мені теж знайшовся!
Від кіз подвір’ям ішла Ольга Петрівна з повним підійником.
— Привіт, Вітюшо, хочеш молочка парного? Ходи наллю, тільки процідити треба.
— Та не піду я, Ольго Петрівно. Катерина знову мене на сміх підніме, мовляв, молоко на губах не обсохло… як минулого разу, — Вітька з досадою махнув рукою, — а що вона мені про якогось нареченого свого тлумачила? Це правда чи дражнить вона мене?
— Та яка там правда? — махнула Ольга Петрівна, — міський хлопець, невідомо хто. Так, танцюють у клубі від нудьги. Вона й сама не знає, що їй треба. Ти не бери в голову, Вітюш. Зачекай, усе влаштується, і подивиться вона й у твій бік.
— Ага, а якщо ні? — зітхнув сусід.
— От побачиш. Я свою дочку найкраще знаю. Погуляє з танцюристами, а заміж за справжнього чоловіка піде. Що від танцюриста толку? Нуль. А ми в селі живемо. Трудимося, рано встаємо. Усе вона чудово розуміє, — мати торкнула Віктора за плече й пішла в дім.
Він устав, прислухався: чи не йде Катерина. Але в домі стало тихо. І хлопець пішов до себе.
Катя відпочивала душею вдома. Липневе сонце гріло спекотно. Навіть не хотілося топити лазню. Дівчина пів дня трудилася на городі, а, коли випрямилася, заходячи у двір, то обімліла: біля хвіртки стояв Олександр.
— Щось мене ніхто не зустрічає? — гучноголосно й весело спитав він.
— То ти й не сказав точно, навіть якого дня приїдеш… — промимрила Катя. Вона почервоніла, бо помітила, що її хлопець витріщається на неї, ніби вперше бачить.
А вона стояла в гумових, великого розміру шльопанцях. Ноги її були брудними, у землі від политих щедро грядок. Поношений халат, призначений для робіт на городі, сіяв діркою на кишені, знизу не вистачало двох гудзиків, і голі брудні коліна були на виду.
— Що це з тобою? — висловив нерозуміння Сашко.
— Працювала в саду. Для села це нормально… — не знайшла що відповісти Катя, прикриваючи ноги полою халата.
— Я невчасно? — знову спитав Олександр.
— Раз приїхав — проходь. Ходімо з мамою познайомлю.
Сашко був у джинсовому костюмі. Білосніжна нова футболка відтіняла його вже злегка засмагле обличчя. Він ніс букет троянд, який і вручив вийшовшій на ґанок Ользі Петрівні.
— Ой, дякую. Років двадцять не дарували мені квітів… Правда. А от приємно… — вона пішла в дім ставити квіти у вазу. А Катя повела друга в сад, де він побачив велику клумбу з квітучими ароматними трояндами, набагато красивішими й пишнішими, ніж у його букеті.
— Оце так. А у вас тут цілі зарості троянд. Я й не знав.
— Так, а ще капуста, морква, яку я сьогодні полола, кабачки, буряк, — Катя показувала свої угіддя Сашкові, а він відмахувався від комарів, які нав’язливо дзижчали над вухом.
— Ти привіз собі якийсь одяг простіший? — Катя повернулася до нього, — а то забруднишся. До речі, а он там ціле поле картоплі, яку ми обкопуємо, обприскуємо від жуків, а потім викопуємо…
Сашко кивав і дивився на змінену Катю, на її пучок на голові й обличчя без косметики.
— Де ви є? Ходіть обідати, — покликала з ґанку Ольга Петрівна.
Сашко з Катею зайшли в дім, а на столі вже стояла каструля з борщем, чашка зі сметаною, глеки з молоком.
— Хліб, ось, тільки, на жаль, у нас не домашній. Влітку ніколи пекти, та й спекотно. А от узимку не лінуюся… — сказала Ольга Петрівна, — ласкаво просимо до столу. От приїдете до нас узимку, тоді й буде хлібусь домашній…
— Та й не знаю, чи приїду я взимку… — невпевнено сказав Сашко, — роботи багато. Відпустку брати взимку резону немає. А хліб я майже не їм, у мене від нього печія. Пробачте.
— Ну, що ти, мамо, поставила на стіл борщ , — мало не зі сльозами сказала Катя, — ми за знайомство будемо чай пити. Сашко торт привіз свіжий.
— Ну, як хочете… Як завгодно. Будемо пити чай… — відповіла мати.
— Та я й не голодний, правда, — усміхнувся Сашко, — і ненадовго. Справи в мене в місті. Обіцяв повернутися надвечір.
Катя була похмурою. Вона майже не дивилася на Сашка, пила чай, похвалила його торт і спитала, які плани на відпустку.
— А я їду. Хіба не говорив тобі ще? — сказав з невимушеною усмішкою хлопець, — ах, так. Тобі не казав. Мені потрібно поїхати до дядька, в обласне місто. Там він спробує влаштувати мене на роботу, по знайомству, звичайно. Сама розумієш, велике місто — великі можливості.
— Звичайно, — раптом пожвавішала Катя, — зовсім інша річ! Зарплата більша, кар’єру можна збудувати, машину з часом купити й квартиру. Не те, що в маленькому місті, і вже не кажучи про село.
Він кивнув, не розуміючи, жартує дівчина чи насправді рада за нього. Ольга Петрівна мовчала.
— Правильно, Сашко. У житті треба вміти пробиватися, а не стояти на місці. Головне тут знайомства, люди потрібні. Без цього ніяк. Ну, і терпіння, труд — усе перетруть. Років десять — і ти вже на підвищення пішов. Ще десяток — і житло є, і машина. А що для щастя ще треба?
— Ти маєш рацію, — погодився Сашко, — і люди… Їх треба вміти обирати. Не з усіма по дорозі.
— От вірно, так вірно! — Катя навіть стукнула кулачком по столу, — на неперспективних людей нічого й час витрачати. Мало що вони тобі кажуть і чим дихають. А якщо немає в них високої мети й досягнень, то вони для тебе тільки завада.
Дівчина махнула рукою й встала з-за столу. Вона пішла до себе в кімнату, щоб переодягнутися. І невдовзі вийшла в гарній сукні, з намистом і розпущеним пухнастим волоссям.
— Ось таку я тебе впізнаю, — усміхнувся Сашко, — а то налякала ти мене спочатку. Не впізнав, їй-богу.
— А ти мене зовсім не знаєш, Сашко, — розсміялася Катя, — це я там, у місті — ошатна, парфумами оббризкана, на підборах — не справжня. А от тут, у простій ситцевій сукні, в капцях на босу ногу на городі, в хустинці білій, як бабуся — найправдивіша, сільська, звичайна. Згоден?
— Ну, не знаю. Ошатною ти мені подобаєшся більше, — з гіркотою протягнув Сашко, — і не повірю, що тобі не подобається вбиратися. Усі дівчата люблять вбиратися. А може, разом поїдемо в місто? Невже ти всю відпустку збираєшся просидіти в селі біля своїх грядок?
Настала тиша. Тільки чутно було чиїсь кроки на ґанку, а потім і в сінях.
Увійшов Віктор. Він завагався біля входу, але Катя встала, очі її засяяли. Взявши під руку сусіда, вона провела його до столу й подала чаю.
— Ти б представила мені людину… — попросив Сашко.
— А, це… мій наречений Віктор, — випалила Катя.
Вітя тут же поперхнувся чаєм, устав, закашлявся. Катя стала бити його долонькою по спині, примовляючи:
— Ну, що ти… Вітюш, обережніше. Знаю, що ти любиш гарячий, от і налила майже окріп. Вибач…
Вона погладила Віктора по голові, і він слухняно знову сів за стіл, втупившись поглядом у стіл і чашку з чаєм.
— Ах, наречений? — вигукнув Сашко, — тоді все зрозуміло. Я радий за вас. Правда. Ви так підходите одне одному. А чому ти мені одразу не сказала, що тут є наречений? Навіщо мене сюди притягла?
Він устав і почав шукати очима свою сумку.
— Так ти й не питав: чи є в мене наречений чи ні. А Вітю я давно кохаю, ще зі школи. Мало в місті знайомих, з ким можна відпочивати… А от для життя треба справжнього чоловіка обирати. Я так думаю… — відповіла Катя, дивлячись із насмішкою в обличчя Олександру.
— Тоді я їду, дякую за чай. І всього вам найкращого. Великого сімейного щастя! Великого врожаю! Особливо картоплі! — мало не кричав Сашко, схопивши сумку й збігаючи сходинками ґанку.
— Наздогнати й навішати йому, Кать? — спитав, встаючи, Віктор.
— Та нехай іде, — махнула рукою Катя, — все-таки з’їли його торт. Незручно. Свіжий, до речі, непоганий. Як тобі?
Вона наливала йому другу чашку чаю. Ольга Петрівна сиділа як кам’яна, тільки переводячи погляд із дочки на сусіда.
— І що це було? — нарешті спитала мати, — Катю? Ти виставила його так швидко…
— Так, матусю. І я заміж виходжу. За нього, — вона показала на Віктора, який незворушно доїдав шматок торта.
Мати й дочка дивилися на нього, а він допив чай, устав.
— Завтра ж ідемо в сільраду подавати заяву!
— А може, я пожартувала, а? — Катька розсміялася й вискочила з дому.
— Ах ти… — Віктор погнався за нею на вулицю.
— Ну, от і поговорили. І коли вона награється? — похитала головою Ольга Петрівна, прибираючи зі столу чашки, — усім тільки нерви мотає. І справді, що за дівка? Управи на неї немає.
Увечері Катя була на побаченні й повернулася додому пізно. Проходила з Вітею мало не до ранку. А потім вони пішли подавати заяву. Весілля грали всім селом. Не так часто буває, що й наречений, і наречена — свої, та ще й сусіди. І як очі в них горять! Одразу видно — кохання!
— Все-таки завернув наш Вітька Катю, як дику конячку приборкав, осідлав, — сміялися сусіди.
— Це ще хто кого завернув! — не погоджувалася Ольга Петрівна, — але з вибором дочки я абсолютно згідна!
