— І цирк ви ще той влаштували! — невістка не очікувала, що я не промовчу.
Віра сиділа на кухні, втупившись у рахунки, які зранку дістала з поштової скриньки. Електрика, вода, комуналка — цифри роїлися перед очима, але думки блукали десь далеко.
За вікном шелестів осінній вітер, зриваючи останнє листя з клена у дворі. Віра зітхнула, відклала папери й глянула на годинник. Пів на п’яту. Незабаром мала повернутися з роботи невістка Олена, а за нею й Артем. Пора б уже й вечерю готувати, але Вірі не хотілося нічого. Хотілося лише тиші.
Раптом грюкнули вхідні двері, й до кухні з порога влетіла Олена. Кинула сумку на стілець, телефон не випускала з рук і одразу ж у нього втупилась.
— Віро Павлівно, ви знову цілий день вдома просиділи? — навіть не глянувши на свекруху, кинула знехотя, гортаючи стрічку.
Віра повільно підвела погляд. Вона давно звикла до таких зауважень, але сьогодні щось у тоні Олени її зачепило.
— А мені, Олено, що — бігати містом, як ти? — відповіла спокійно, але з ледь відчутною іронією. — Я, між іншим, обід зварила, підлогу помила, та й рахунки оце розбираю.
Олена пирхнула, не відриваючись від телефону.
— Обід? Знову макарони з сосисками? Артем уже скаржився, що у нас щодня одне й те саме.
У серці Віри защеміло, та вона стрималася. Підвелася, підійшла до плити, почала витягати каструлю.
— Якщо Артему не подобається — нехай сам щось зварить. Або ти, якщо вже така розумна.
Олена нарешті відірвалася від телефону й поглянула на неї. Очі звузилися.
— Віро Павлівно, я, між іншим, цілий день на ногах. Клієнти, дзвінки, звіти… А ви тут — просто сидите.
Віра розвернулася до неї, тримаючи у руках каструлю. Голос став твердим.
— Просто сиджу? Та я тут за вами прибираю, готую, за онуком дивлюся, поки ви з Артемом по роботах. А ти мені — про макарони?
Олена вже відкрила рота, щоб щось відповісти, але в коридорі почулися кроки. До кухні зайшов Артем.
— Та ви знову сперечаєтесь? — кинув погляд то на матір, то на дружину. — Що цього разу?
— Твоя мама вважає, що я маю ще й вечерю варити після роботи, — склала руки Олена. — А я, взагалі-то, не домогосподарка.
Віра з грюком поставила каструлю на стіл.
— А я, значить, домогосподарка? Я сорок років на заводі пропрацювала, поки ти ще під стіл пішки ходила. І зараз, замість того, щоб нарешті жити спокійно, я тут бігаю за вами, як прибиральниця.
Артем зітхнув і підняв руки вгору — мовляв, здаюся.
— Мамо, досить уже. Ну серйозно… Я голодний, як вовк.
Олена закотила очі й вийшла з кухні, кинувши через плече:
— І цирк ви ще той влаштували!
Віра провела її поглядом, потім подивилась на сина. Той лише знизав плечима й мовчки пішов услід за дружиною. Каструля залишилася стояти на столі. Порожня.
Наступного ранку Віра прокинулась раніше, ніж зазвичай. У будинку панувала тиша — тільки настінний годинник відміряв хвилини своїм знайомим «тік-так». Вона лежала, втупившись у стелю, й згадувала вчорашню розмову.
Олена завжди була різкувата, але раніше Віра стримувалася, мовчала — заради Артема, заради спокою в домі. Та вчора щось у ній обірвалося. Може, вік дається взнаки, а може, просто втома накопичилася. Та терпіти далі її докори більше не хотілося.
Віра підвелася, накинула халат й пішла на кухню. На столі вже лежала записка від Олени:
«Купіть хліба й молока. Я прийду пізно.»
Вона зім’яла папірець і жбурнула його у смітник. Ні, сьогодні вона не збирається бігати по магазинах.
Натомість Віра дістала стару записну книжку — ту саму, де зберігала номери подруг і знайомих. Перегортала сторінки, аж поки не зупинилася на одному записі — Тамара.
Колишня колега із заводу. Завжди активна, рішуча, з характером. Тамара вміла знаходити вихід навіть із глухого кута.
— Тамаро, привіт, — Віра набрала номер, тільки-но годинник пробив восьму. — Це Віра. Порадь мені щось, дуже треба.
— Та ну! Віро, скільки років! — у слухавці пролунав знайомий бадьорий голос. — Що сталося?
Віра коротко переказала вчорашню сварку з невісткою. Тамара слухала мовчки, не перебивала, а потім гмикнула.
— Знаєш, Віро, скажу тобі просто: ти на себе забагато береш. Вони молоді — хай і крутяться. Ти їм що, прислуга?
— Та я ж не за них стараюсь, а за онука, — зітхнула Віра. — Назару ж тільки три. Хто за ним догляне, якщо не я?
— А твоя Олена де? — не відставала Тамара. — Вона мати чи ні? Нехай няню наймають, раз обоє такі зайняті. А ти, Віро, час подумати й про себе. Приходь до нас у клуб, у нас тут життя вирує — не засумуєш.
— У який ще клуб? — здивувалася Віра.
— У нас тепер в районі гурток для пенсіонерів, — засміялася Тамара. — І танці, і лекції, і навіть театр свій є! Приходь, я тебе запишу, самій сподобається.
Віра задумалася. Ідея здалася дивною, незвичною… але водночас чомусь привабливою. Вона подякувала Тамарі й пообіцяла подумати.
Поклавши слухавку, Віра окинула поглядом кухню — чисту, але холодну, без душевного тепла. Може, й справді пора щось у житті змінити?
До вечора дім знову наповнився шумом. Назар бігав коридором із іграшковою машинкою, Артем дивився телевізор, а Олена, щойно повернувшись з роботи, одразу пішла до спальні, пославшись на втому.
Віра, закінчивши приготування вечері, сиділа у вітальні й гортала старий журнал. Їй не хотілося починати розмову, але першою вийшла Олена.
— Віро Павлівно, ви купили молоко? — запитала вона з порога.
— Ні, — коротко відповіла Віра, не відводячи погляду від сторінки.
— Як це — ні? — Олена насупилася. — Я ж просила.
— А я ж тобі не прислуга, Олено, — Віра відклала газету й подивилася на невістку. — Хочеш молока — сходи сама. Магазин за два кроки.
Олена завмерла. Вочевидь, вона не очікувала такого тону. Її обличчя миттєво почервоніло.
— Ви серйозно? Я цілий день на роботі, а ви мені…
— А я, по-твоєму, відпочиваю? — перебила Віра. — Цілий день за Назаром бігаю, прибираю, готую. А ти мені записки залишаєш, як якійсь доставці.
— Та ви… — Олена аж захлинулась від обурення. — Це мій дім!
— І мій, — спокійно, але твердо відповіла Віра. — Артем — мій син, і я тут не гість.
У цей момент у кімнату зайшов Артем, почувши підвищені голоси.
— Мамо, Олено… знову? — він подивився спершу на дружину, потім на матір. — Що за крики?
— Твоя мама вважає себе тут головною! — випалила Олена. — Я прошу всього-на-всього купити молока, а вона мені влаштовує лекцію!
— Повторюю ще раз: я тобі не служниця, — твердо сказала Віра. — Хочеш, щоб я за вами ходила? Плати мені, як няні.
Артем розкрив рота, але нічого не сказав. Було видно, що він розгублений і не знає, на чий бік стати.
Олена мовчки схопила сумку й вийшла з дому, грюкнувши дверима.
Віра глянула на сина.
— Не дивись на мене так, — сказала вона. — Я сорок років пропрацювала, щоб ти виріс. Але доглядати ще й за твоєю дружиною не маю жодного бажання.
Артем зітхнув і сів на диван.
— Мамо… — повторив Артем, зітхаючи. — Я розумію, тобі нелегко. Але й Олені теж важко.
Вона працює, втомлюється…
— А я, значить, сиджу без діла? — Віра підняла брову. — Ти взагалі бачив, скільки я роблю? І за онуком, і у хаті. І ще маю вислуховувати, що я комусь щось винна.
— Та я не про те… Просто… ну, давайте якось миритися… — Артем говорив невпевнено, наче сам не знав, чого хоче.
— Мир — це не коли одна мовчить, а інша командує, — спокійно сказала Віра. — Це коли всі поважають один одного. А поки що я в цьому домі — зручна безплатна робоча сила.
Артем опустив очі.
— Мамо, ну не йди. Нам потрібна твоя допомога. Я працюю, Олена працює… Ну як інакше?
— Вам не допомога потрібна, а людина, яка все стерпить. А я більше не можу. І не хочу.
Віра встала й вийшла з кімнати. Зайшла до своєї невеликої спальні, зачинила двері. Сіла на ліжко. Було тихо. Навіть Мишко десь замовк.
Вона згадала розмову з Тамарою. Клуб для пенсіонерів… танці, лекції, театр. І головне — нові знайомства, нове життя.
Віра раптом підвелася, витягла з шафи стару дорожню сумку. Поклала туди кілька речей — на день, на два. Скільки буде потрібно. Вийшла до передпокою. Артем сидів на дивані, похмурий. Назар мирно грався на килимі.
— Мамо, ти куди? — Артем підвів голову.
— До Тамари. Переночую у неї. А завтра піду записуватися у той клуб. Мені теж треба чимось жити, окрім каструль.
Артем хотів щось сказати, але Віра вже відчинила двері. За спиною залишився теплий, але задушливий дім, де вона давно перестала бути просто мамою — лише нянькою, кухаркою, прибиральницею. А надворі було свіже повітря. Нове повітря. І новий початок.
У Тамари Віра провела лише два дні. Говорили багато — про життя, про чоловіків, про дітей, про втому, яка накопичувалася роками. Тамара не вчила — просто слухала, підливала чай і сміялася своїм гучним, щирим сміхом, як у молодості. А ще повела Віру до клубу, де тієї ж миті записали її до театрального гуртка. «Для початку — спробуєш себе у другорядній ролі, але щось мені підказує, що ти на сцені заграєш», — підморгнула керівниця.
Коли Віра повернулася додому, її ніхто не зустрічав на порозі. Двері відчинив Назар, радісно вигукнувши:
— Бабусю! Ти де була?
Артем вийшов з кухні з розгубленим виразом обличчя:
— Мамо… Ми думали, ти ще не скоро…
— Я вдома, — спокійно сказала Віра. — Це моя квартира, якщо хтось забув.
Олена сиділа на дивані, дивлячись у телевізор. Привіталася сухо, без ентузіазму. Але ніхто не наважився почати нову суперечку.
Наступного ранку Віра приготувала Назару вівсянку, допомогла йому зібрати іграшки, а тоді просто пішла до себе у кімнату. На кухні Артем і Олена мовчки варили собі каву. Віра не втручалася. Не запитувала, чи хтось голодний. Не мила за ними чашки.
Так минув тиждень. Віра щодня готувала лише обід для онука, а решта — стало справою Олени й Артема. Пил на полицях, розкидані речі, немитий посуд — усе це більше не викликало у Віри ані обурення, ані сорому. Вона просто перестала рятувати всіх.
Одного вечора Олена увійшла до кімнати Віри і, трохи ніяковіючи, спитала:
— Ви завтра будете вдома? Бо я не встигаю забрати Назара з садочка…
— Буду. Але тільки до п’ятої. О шостій у мене репетиція, — усміхнулася Віра.
— Репетиція?.. — перепитала Олена.
— Театральний гурток. Я тепер граю бабусю у виставі, — сказала вона легко, ніби це було завжди.
Олена мовчала. Потім тихо сказала:
— Я… я приготую вечерю сьогодні. Вам щось смачне зробити?
Віра кивнула.
— Можеш. Але не мені — собі й Артемові. Я вже вечеряла у Тамари.
Віра пройшла повз невістку з тією самою впевненістю, з якою багато років тому йшла до начальства на заводі просити підвищення зарплати. Спокійно. Усвідомлено. І вперше за довгий час — без почуття провини.
Усе змінилося. Не відразу. Але тепер Віра відчувала себе добре. Вона не була служницею для сім’ї свого сина. Тепер у неї було своє життя, нові друзі та нові захоплення.
