— І з якого дива мій брат знову мав би позичати тобі гроші?! Ти ж і попередній борг не повернув. Розбирайся зі своїми справами сам, дорогенький.
Він не просто зайшов — увірвався на кухню, наче порив холодного осіннього вітру, разом із запахом мокрого асфальту й ледь помітною ноткою бензинового вихлопу. Даша навіть не здригнулася. Спокійно прожувала шматочок курячої котлети, зробила ковток томатного соку й поглянула на нього поверх краю склянки. Її обличчя залишалося байдужим — як у людини, що дивиться давно знайомий передбачуваний фільм.
Єгор не міг всидіти на місці. Метався кухнею, залитою теплим світлом, від холодильника до вікна й назад. Різкі жести, перебільшені рухи — усе в ньому говорило про драму. То зводив руки до неба, то хапався за голову.
— Ти просто не уявляєш. Їду, все нормально — і раптом: хрусь! Такий металевий хрускіт. Як ніби все всередині зламалося. Я по гальмах, виходжу — з-під капота дим. І запах паленої гуми. Все. Кінець.
Даша мовчки спостерігала. Її виделка, наче метроном, повільно відділяла макаронину за макарониною. Вона знала цей сценарій напам’ять. Далі буде розповідь про дзвінок «своєму майстру», потім — про його вердикт. І, звісно, фінальна кульмінація.
— Якось дотягнув до сервісу, — продовжив він, спираючись руками об стільницю навпроти. — Механік вийшов, відкрив капот, послухав… Каже: справжнє диво, що машина взагалі не зупинилася посеред проспекту. Там якась деталь, датчик, щось із зчепленням… Я в тому не розбираюсь, але він мені пояснив по-простому: якщо терміново не полагодити — завтра її хіба що евакуатором на звалище.
Він зробив паузу. Очікував. Реакції. Співчуття. Хоч чогось. Але Даша лише підчепила на виделку шматочок огірка і спокійно відправила в рот. Її холодна відстороненість дратувала його все більше. Цей байдужий погляд діяв на нього, як червона ганчірка на бика.
— Коротше, — видихнув Єгор, підводячи підсумок і переходячи до головного, — потрібні гроші. Прямо зараз. Завтра зранку маю віддати майстру, щоб він почав роботу.
Чоловік втупився поглядом у дружину. Напружено. Вимогливо. Він не просив, він ставив перед фактом.
— У мене немає, — спокійно, навіть трохи ліниво відповіла вона, не відриваючи погляду від тарілки.
— Я знаю! — обурився чоловік. Його роздратування, яке до того лише тліло, тепер прорвалося назовні. — Знаю, що немає! Тому…
Він знову зробив паузу, але тепер вона була короткою, майже діловою. Він підійшов ближче, його голос став тихішим, довірливим, ніби він збирався поділитися геніальним планом.
— Подзвони Іллі. Скажи, що тобі терміново потрібні гроші. На щось… неважливо на що. Він не відмовить.
Даша повільно, з перебільшеною обережністю, поклала виделку на край тарілки. Тихий звук металу об фаянс у тиші прозвучав занадто голосно. Вона не підвела очей, але вся її постать, щойно розслаблена вечерею, зібралася в пружний, напружений вузол.
Куряча котлета, яка ще мить тому здавалася соковитою й апетитною, перетворилася в роті на сухий, позбавлений смаку клубок. Вона зробила ще ковток соку — дати собі мить, щоб на обличчі остаточно застигла льодяна маска спокою.
— Мій брат тобі нічого не дасть, — рівно, беземоційно сказала вона, наче повідомляла час.
Єгор пирхнув, наче вона щойно ляпнула щось безглузде. Він чекав прохань, вагань, уточнень — але не такого тупого, прямого «ні».
— Що значить — «не дасть»? Він же твій рідний брат! Ти попросиш — дасть. У чому проблема?
— Проблема, Єгоре, — Даша нарешті підняла на нього погляд, і в її очах він не побачив нічого, крім холодної, втомленої байдужості, — у тому, що ти досі не повернув йому гроші. Ті самі десять тисяч гривень «на тиждень, сто відсотків, без програшу». Минув тиждень, потім місяць, потім рік. І, як бачиш, «безпрограшна схема» програла.
Чоловік зблід. Подих став частішим.
— Це зовсім інше! — випалив він. — То була… то була інвестиція! Бізнес! Ризики, розумієш?! А тут — форс-мажор! Поломка! Це наша спільна проблема!
— Це твоя машина, Єгоре. І твоя проблема, — спокійно поправила вона. — І борг — твій. Тоді гроші він дав тобі, не мені. І питати буде з тебе. Якщо, звісно, у нього ще залишилось бажання з тобою розмовляти.
Це було влучання в саме серце. Він чудово знав: Ілля вже кілька місяців уникає його, не відповідає на дзвінки, відвертається при випадкових зустрічах.
— Саме тому ти й подзвониш! — його голос перейшов у крик. Він більше не просив, він наказував. — Від свого імені! Скажи, що зламалась пральна машина, прорвало трубу — щось вигадай! Ти ж у нас розумна! Він дасть сестрі. Але не дасть чоловікові сестри, який йому винен! Це ж очевидно!
Вона мовчала. Просто дивилась на нього. І її мовчання дратувало більше, ніж будь-який крик. Воно було як вирок. Його погляд метнувся по столу. Він побачив її телефон, що лежав біля солонки. Наступної миті чоловік різко, майже хижо, схопив його. Єгор обійшов стіл і навис над жінкою, простягаючи телефон.
— Дзвони. Просто зараз. Скажи, що щось трапилось. Що завгодно! Видумай! Ти ж вмієш. Давай, бери!
Телефон висів у кількох сантиметрах від її обличчя. Глянцевий чорний пластик відбивав тепле світло кухні. Це був не просто предмет. Скоріше, інструмент, який мав зробити її містком — між ним і грошима її родини.
Її рука, що досі спокійно лежала на столі, не здригнулась. Вона рухнулась уперед — не різко, але з твердою, впевненою силою. Це не був емоційний жест чи порив — радше чіткий і рішучий поштовх у його зап’ястя, яке тримало телефон. Він не очікував опору. Його пальці мимоволі розтиснулись, і телефон, вирвавшись із руки, пролетів коротку дугу в повітрі й з сухим клацанням упав на лінолеум. Він не розбився — просто ковзнув по гладенькій підлозі та зупинився біля плінтуса під холодильником. Без звуку. Наче згаслий, непотрібний предмет.
Услід за цим вона повільно підвелась. Розпрямилась, наче скидала з себе тягар, який носила надто довго. Тепер вони стояли обличчям до обличчя — і в її очах не лишилось ані спокою, ані втоми. Там палало щось холодне, чітке — глибока образа, яка довго не мала голосу. Її тиша зникла. Голос, що пролунав, був йому незнайомим.
— З якого дива мій брат знову має давати тобі гроші? Ти ще з попереднього боргу не розрахувався. Розв’язуй свої справи самостійно, любий.
— Але ж…
— Ти думаєш, він усе забув? Думаєш, я забула, як ти обіцяв повернути все за тиждень? А потім місяцями ховався, не з’являвся, уникав зустрічей, як школяр, що зробив щось не те? Думаєш, знову зможеш прийти, розіграти сцену, й за мій рахунок витягнути гроші з його кишені?
Єгор мимоволі відступив на крок. Рум’янець зійшов із його обличчя, поступившись місцем розгубленості. Він дивився на неї, як на незнайому людину. Його Даша ніколи не підвищувала голос. Вона могла мовчати, зітхати, бути ображеною — але ніколи не була такою різкою. А зараз перед ним стояла зовсім інша жінка — рішуча, сильна, невідворотна.
— Ти… ти що це?.. — пробурмотів він, намагаючись зрозуміти, що відбувається, і несвідомо зробив крок назад.
— Я?! — Вона ступила до нього ближче, і він вперся спиною в одвірок. — Я втомилася це бачити! Втомилась від твоїх «ідеальних планів», які завжди закінчуються боргами. Втомилась від безкінечних вистав. Ти шукаєш, на кого можна перекинути відповідальність. Спершу це були твої батьки, тепер — моя родина.
Він відкрив рота, намагаючись щось сказати, якось захистити себе чи хоч пояснити, що все не так. Але хвиля її слів змила цю слабку спробу — повністю. Чоловік стояв кілька секунд, а потім повільно вийшов з кухні. На мить він зупинився у коридорі, подивився на двері ванної, потім на спальню — ніби намагаючись знайти хоч якийсь сенс у знайомих речах, які раптом стали чужими.
Через двадцять хвилин чоловік тихо вийшов з квартири. Даша не пішла перевіряти. Вона знала — він пішов. Жінка ще трохи посиділа в тиші. Потім піднялась, прибрала зі столу, вкинула посуд до мийки. Руки тремтіли від напруги, яка роками накопичувалася десь всередині. І тільки зараз почала виходити — повільно, але нестримно.
Вона зайшла у спальню, дістала зі шафи валізу, сіла на ліжко. Ні, не щоб збирати речі — навпаки. Щоб нарешті їх розкласти. Свої. Без чужих речей, чужих боргів, чужих правил. Жінка взяла телефон. Він лежав під холодильником, трошки подряпаний. Увімкнула екран. Повідомлень від Єгора не було. Зате було нове, від брати:
«Привіт. Просто хотів дізнатись, як ти. Все добре?»
Вона довго дивилась на це повідомлення. І вперше за багато місяців дозволила собі — щиро, відкрито — усміхнутись. Тонко. Без радості, але з надією. І натиснула відповідь:
«Тепер — так.»
Минув день. Потім другий. Від чоловіка — жодного дзвінка. Жодного повідомлення. Вперше за весь час його мовчання було звільненням. Наче у повітрі нарешті стало більше кисню.
Через тиждень Даша знайшла під дверима невеликий конверт без підпису. Усередині — ключ від квартири. Жодного слова. Він просто зник. Якось дуже тихо. Шлюб у них не був узаконений, тож ділити не було що. Даша того вечора заварила собі чай, увімкнула нічник і вперше за довгий час почула тишу — не як порожнечу, а як спокій. І цього було достатньо.
