— Як ти могла таке зробити? Забрати гроші у моєї мами! — вигукнув Михайло.
— Та й на думці не мала, — спокійно відповіла Даша.
— Не знаю, що у тебе в голові, але ти ж по суті привласнила мамині гроші! — наполягав він.
— Схаменися! — усміхнулася Даша. — Як я могла забрати в такої милої жінки гроші?
Може, ти мене з кимось плутаєш? Та й що в неї взагалі можна взяти? Ти ж сам усе життя повторюєш, що вона ледь зводить кінці з кінцями!
— Але ж знайшла, що саме у неї взяти! — обурився Михайло.
— А можна уточнити, що саме? — з іронією перепитала Даша.
— Гроші! — випалив він.
— І звідки ж у твоєї мами гроші? — щиро поцікавилася Даша. — Ти ж сам кажеш, що якраз грошей у неї ніколи й не було! Звідки ж тоді з’явилися ті кошти, які, за твоїми словами, я нібито забрала?
— Це її заощадження, — почервонівши, відповів Михайло.
— Невже? — у голосі Даші прозвучали сумніви. — А чого ж вона до тих «заощаджень» не доторкнулася, коли потрапила до лікарні, а ми з тобою повністю її забезпечували? І комуналку за неї оплачували, поки вона там лежала — ти ж казав, лікарняний їй тільки потім виплатять! А коли їй потрібно було кран замінити? Чого ж вона не взяла зі своїх збережень на новий? Ми з тобою купували, ще й сантехніку платили!
— То були її відкладені гроші, на похорон! — нарешті видав Михайло.
— Це ті самі, що лежать у банку, куди ми щомісяця по п’ятсот гривень кладемо? Так їх же навіть зняти не можна — там спеціальні умови! — іронічно усміхнулася Даша.
— Ні, інші гроші, — пробурмотів Михайло.
— То їй, виходить, два похорони знадобляться? — Даша не могла стриматися. — Чи якийсь обряд, аби, ненароком, не повернулася? Осиковий кіл, решітка над могилою?
— Як ти смієш так говорити про мою маму? — обурено вигукнув Михайло. — Вона ж свята жінка!
— А чого ж тоді живе, як усі? — спокійно відповіла Даша.
Михайло її слів навіть не почув, бо продовжував у своєму:
— Ти забрала у неї гроші! Ти просто зобов’язана їх повернути!
— З радістю поверну, щойно ти скажеш, звідки в неї ці гроші з’явилися, — лагідно усміхнулася Даша. — Просто в ту ж мить!
— Я дав! — вирвалося в Михайла.
— Дякую за чесну відповідь, — кивнула Даша. — А ти, дозволь запитати, де їх узяв?
— Заробив! — відповів він не так упевнено.
— І те, що у нас спільний бюджет, куди заробляємо ми обидва, тебе зовсім не турбує? — уточнила Даша. — То як можна мене звинувачувати? Ти віддав наші гроші! А я, за твоїми словами, просто взяла їх назад. Бо без мого відома ти не мав права ними розпоряджатися!
Даша логічно все пояснила. Вона чудово знала, як усе було, але хотіла вивести чоловіка на чисту воду, тому діяла поступово. Крок за кроком розмотувала клубок.
— Це моя мама, я зобов’язаний їй допомагати! — випалив Михайло.
— От якби у нас були поділені майно й бюджет — тоді, будь ласка! — спокійно відповіла Даша. — Із власних грошей міг би допомагати скільки завгодно. А так виходить, що ти забрав із сімейного бюджету. У мене забрав! І в наших дітей!
— Та нічого я в тебе не забирав! — розгублено заперечив він.
— Повторюю запитання! — майже урочисто сказала Даша. — Де ти взяв ті гроші?
— Це не має значення! — почервонівши, відмахнувся Михайло. — Але я дав їх мамі, а ти у неї забрала!
— Любий! — з докором вимовила Даша. — Дуже має! Спершу треба чесно визначитися, де саме ти взяв ті гроші. А потім продовжувати цю розмову.
Зі здоров’ям жарти погані! Але ця істина чомусь відчувається особливо гостро тоді, коли вже запізно. У юності всі хвороби сприймаються як непорозуміння. А лікування закінчується відразу, щойно симптоми йдуть на спад.
Гірше інше — років через п’ятнадцять-двадцять хвороба знов нагадує про себе.
Лікарі, розуміючи цю проблему, радять проходити обстеження й вживати відповідних заходів. Але кому хочеться? У лікарів, здається, роботи немає, от вони й «рекомендують» та «наполегливо радять». А коли працювати? А коли займатися сім’єю? А коли жити? Зовсім не хочеться витрачати час на різні процедури!
Міша з Дашею жили саме за цим принципом. Він працював на заводі металоконструкцій простим робітником, а Даша — швачкою на текстильній фабриці. Мало того, що робота забирала багато часу і на життя його все одно не вистачало, так ще й витрачати мізерні доходи на ліки здавалося нерозумним.
Після появи першої доньки Даша відновилася майже без проблем. І, якби через два роки вона не привела у світ другу дитину, то, мабуть, все минулося б так само. Тільки почалося непередбачуване. Жінці потрібен був стоматолог. Він пропонував багато варіантів, але подружжя розуміло тільки одне:
— Треба було йти у стоматологи! Ось у них всі гроші світу!
Без належного лікування майбутнє Дашу чекало невтішне.
— Я у мами заберу машинку, — сказала жінка, — підроблятиму вдома. Буду збирати на стоматолога.
— Жартуєш? — здивувався Міша. — Скільки ж доведеться збирати?
— Скільки треба — стільки й збиратиму, — твердо відповіла Даша.
— Та ти, поки назбираєш, звикнеш і так! — усміхнувся Міша.
— А ти думаєш, я не лікуватимуся? — з образою сказала Даша. — Буду! Мама з татом допоможуть!
— Марна трата грошей, — відмахнувся Міша. — Краще б вони кредит оформили, щоб одразу все полікувати. Даша, ну сама подумай, скільки доведеться збирати? Роки! — переконував Міша.
— Ну, з зарплати щось відкладатимемо, — несміливо припустила Даша.
— А жити ми як будемо? У нас дві доньки! Їх теж годувати треба!
— Мішо, — Даша хапалася навіть не за соломинку, а за порошинку, — може, у твоєї мами є щось? Ми б позичили, а потім віддали!
— Та звідки в неї? — відмахнувся Міша. — Вона ж сама ледь кінці з кінцями зводить! Ти ж знаєш, вона у нас постійно просить!
— Та ми й даємо, коли можемо! — нагадала Даша. — Хоч я й не розумію, куди вона ті гроші витрачає.
— Відкладає на щасливе життя, — відповів Міша.
— Мішо, поговори з нею, може, дасть у борг! — благально попросила Даша.
— Та немає у неї нічого, — скривився Міша. — Кажу ж, ледь кінці з кінцями зводить!
Даша б і помітила суперечності в словах чоловіка, якби не була повністю поглинута своєю проблемою. А так у неї залишався лише один вихід — підробляти й збирати.
Звісно, жінка періодично навідувалася до стоматолога й оплачувала дрібне лікування, проте щось глобальне зробити не могла. Потрібна була завелика сума грошей, яку вона старанно збирала.
Минуло кілька років. Даша відкладала копійчину до копійчини, відмовляла собі в усьому. А коли нарешті підійшов час лікування, у коробці грошей не виявилося.
Здогадатися, куди вони поділися, було нескладно: знав про схованку лише Міша. Та й поведінка його мами все пояснила — останнім часом вона надто часто стала нарікати на життя й ходила до них обідати.
Даша зважилася на відчайдушний крок. З’явилася у Ніни Єфимівни й, майже плачучи, затараторила:
— Ніно Єфимівно! Таке сталося! У Міши на заводі неприємності. Нещасний випадок, він у лікарню потрапив.
Жінка метнулася до шафи й витягла той самий конверт.
«Навіть перекласти не спромоглися!» — з образою подумала Даша, вихоплюючи гроші.
— Я побігла! Там лікарі тільки за готівку беруть!
І вискочила з квартири.
Коли ж увечері до матері зайшов здоровий Міша, у жінки ледь серце не прихопило. А коли вона виклала йому все, що трапилося, чоловік побіг додому, обурений й сердитий.
Та Даша зустріла його спокійно:
— Ти забрав у мене гроші. А я їх повернула. Тепер ми на рівних.
І додала холодно:
— Або ти нарешті обереш, з ким ти живеш — зі мною та доньками, чи з мамою і її нескінченними проблемами, — або наш шлюб закінчено.
Цього разу вона говорила так, що Міша вперше не наважився заперечити. Він мовчки вийшов із квартири, подумати.
Даша сходила до стоматолога і він їй зробив все, що потрібно. Керівництво на роботі оцінило її старанність й витримку. Жінку підвищили, зарплату підняли, ще й премію добру видали. І тепер Даша не відкладала копійки в коробку. Жила легко: з доньками на вихідних у парк чи в кіно, собі обновку купити — не проблема. А головне — вона знову могла щиро сміятися й радіти життю.
Михайло поступово зник з горизонту. Спершу приходив до дітей, але після кількох зустрічей зрозумів, що їм без нього веселіше й спокійніше. Дівчатка раділи, коли приїжджав дідусь із бабусею з боку Даші — там була турбота й любов, а не докори.
А Ніна Єфимівна залишилася сама зі своїми образами. Син перестав носити гроші, бо сам ледь зводив кінці з кінцями. І з часом жінка зрозуміла, що втратила найбільше — не гроші, а довіру.
Даша щоранку дивилася на себе в дзеркало, усміхалася й думала:
— От і добре. Тепер у мене все справді по-новому.
