Ігор стояв посеред подвір’я, дивлячись на величезну купу дров, яка нагадувала руїни стародавнього замку. Сонце вже хилилося до заходу, а вітер шелестів у листі старих яблунь, що росли вздовж огорожі.
Він витер піт з чола, зітхнув і повернувся до Оксани, яка стояла на ґанку, склавши руки. Її очі блищали лукавством, а усмішка була такою, що серце в Ігора забилося швидше.
– Ігоре, якщо поскладаєш до вечора цю купу дров, то я ще подумаю над твоєю пропозицією, – сказала Оксана і підморгнула оком.
Ігор почервонів. Його пропозиція була простою, але щирою: він хотів, щоб вона стала його дружиною. Вони знали одне одного з дитинства, виросли в цьому маленькому селі на Поліссі, де всі знали всіх.
Оксана – дочка місцевого лісника, з довгим рудим волоссям і характером, як у дикої кішки. Ігор – син коваля, сильний, мов дуб, але сором’язливий у справах серцевих.
Він освідчився їй учора ввечері, під час прогулянки біля річки, але вона тільки засміялася і сказала, що подумає.
– Оксанко, ти ж знаєш, що я все для тебе зроблю, – відповів Ігор, намагаючись звучати впевнено. – Але ця купа… Вона ж як гора! Скільки тут дров? Тонни дві?
Оксана розсміялася, її сміх дзвенів, як дзвіночок.
– Не перебільшуй, Ігорю! Це ж дрова для зими. Батько привіз учора з лісу. Якщо ти такий сильний, як хвалишся, то впораєшся. А якщо ні… – Вона знизала плечима і повернулася до хати. – То й пропозиція твоя не така вже й серйозна.
Ігор зітхнув і взявся за роботу. Він почав сортувати дрова: товсті колоди окремо, тонкі гілки – в іншу купу. Сонце пекло спину, комарі дзижчали навколо, але думки його були далеко.
Він згадував, як вони познайомилися. Йому було десять, їй – вісім. Він захистив її від хлопчаків, які дражнили її за руде волосся.
І з того часу вони стали нерозлучними.
– Ей, Ігорю! – гукнув хтось з-за огорожі. То був його друг Петро, що йшов з поля з косою на плечі. – Що ти там робиш? Знову за Оксану стараєшся?
Ігор випростався, витираючи руки об штани.
– А ти як думаєш? Вона сказала, що якщо складу дрова, то подумає над моєю пропозицією.
Петро засміявся, спершись на огорожу.
– Ого! То ти їй освідчився? Вітаю, друже! Але Оксана – не проста дівчина. Вона любить випробування. Пам’ятаєш, як минулого року вона змусила тебе переплисти річку, щоб довести, що ти не боїшся?
– Пам’ятаю, – буркнув Ігор. – Ледве не втопився. Але це було заради неї.
– То й тепер не здавайся. Хочеш, допоможу? – запропонував Петро.
Ігор похитав головою.
– Ні, друже. Це моя справа. Якщо я не впораюся сам, то яка з мене опора для сім’ї?
Петро кивнув і пішов далі, а Ігор продовжив роботу. Він складав дрова в акуратні ряди, думаючи про майбутнє. Уявляв, як вони житимуть разом у маленькій хатині, яку він збудує власними руками. Діти бігатимуть подвір’ям, Оксана пектиме пироги… Але раптом з хати вийшла Оксана з кошиком.
– Ігорю, не помреш з голоду? – крикнула вона. – Я принесла тобі пиріжки з вишнями. Свіжі, щойно спекла.
Він підійшов, взяв пиріжок і вкусив. Смачний, теплий, з кислинкою.
– Дякую, Оксанко. Ти найкраща. Але скажи чесно: ти справді подумаєш?
Вона сіла на пеньок поруч і подивилася на нього серйозно.
– А ти думаєш, я жартую? Твоя пропозиція… Вона несподівана. Ми ж друзі з дитинства. А якщо одружимося, то все зміниться.
– Зміниться на краще, – відповів Ігор, сідаючи поруч. – Я тебе кохаю, Оксанко. З дитинства кохаю. Пам’ятаєш, як ми гралися в хованки в лісі? Ти завжди ховалася за тим великим дубом, а я робив вигляд, що не можу знайти.
Оксана усміхнулася спогадам.
– Пам’ятаю. А одного разу ти впав у калюжу, шукаючи мене. Весь у багнюці повернувся додому. Мама твоя лаялася цілий вечір.
Вони посміялися, і на мить запала тиша. Ігор взяв її за руку.
– Оксанко, дай мені шанс. Я доведу, що гідний тебе.
Вона вирвала руку, але м’яко.
– Доведеш, якщо складеш дрова. А тепер працюй, бо вечір близько.
Вона пішла назад до хати, а Ігор продовжив. Але робота йшла повільно. Купа була величезною – дрова з кількох дерев, порубані на шматки.
Він вже склав половину, коли почув грім. Небо потемніло, і почався дощ. Краплі падали на землю, перетворюючи подвір’я на болото.
– От чорт! – вилаявся Ігор. – Тільки цього бракувало.
Він побіг до сараю по брезент, щоб накрити дрова, але слизька земля зрадила – він послизнувся і впав, забруднившись у багнюці.
З хати вибігла Оксана з парасолькою.
– Ігорю! Ти цілий? – крикнула вона, допомагаючи йому встати.
– Цілий, але мокрий, як хлющ, – відповів він, сміючись. – Дивись, тепер я як той хлопець з калюжі.
Оксана засміялася і витерла йому обличчя хусткою.
– Ти впертий, Ігорю. Міг би попросити допомоги.
– Ні, я сам. Але якщо дощ не вщухне, то до вечора не впораюся.
Вона подивилася на небо.
– Дощ скоро скінчиться. А пропозиція… Я вже думаю. Але давай, працюймо разом. Не можу дивитися, як ти мучишся.
Ігор здивувався.
– Разом? Але ти ж сказала…
– Я сказала “подумаю”, а не “ні”. Ходімо, допоможу.
Вони разом взялися за дрова. Дощ потроху вщухав, і вони склали решту купи. Під час роботи розмовляли про все: про село, про сусідів, про мрії.
– Знаєш, Ігорю, я завжди хотіла поїхати до міста, – сказала Оксана, складаючи гілки. – Подивитися на великі будинки, театри…
– То поїдемо разом, – відповів він. – Після весілля. Я знайду роботу, ти – теж. Але повернемося сюди, бо тут наш дім.
Вона кивнула.
– Можливо. Але спочатку треба закінчити з дровами.
До вечора вони впоралися. Сонце сідало за горизонт, фарбуючи небо в помаранчеві тони. Ігор випростався, дивлячись на акуратні ряди дров.
– Готово! – крикнув він. – Оксанко, я зробив!
Вона вийшла з хати, усміхаючись.
– Бачу. Молодець. А тепер… Я подумала. Так, Ігорю, я згодна.
Він не повірив своїм вухам.
– Справді? Ти вийдеш за мене?
– Так, – сказала вона . – Але тільки якщо обіцяєш, що завжди будемо разом, як сьогодні.
Вони обнялися, і в той момент Ігор зрозумів, що це початок їхньої великої історії.
Але це був тільки початок. Життя в селі не стояло на місці. Наступного дня Ігор пішов до батька Оксани, щоб попросити благословення.
– Дядьку Миколо, – сказав він, стоячи на порозі. – Я кохаю вашу дочку і хочу одружитися з нею.
Лісник, міцний чоловік з сивою бородою, подивився на нього суворо.
– Ігорю, ти хороший хлопець. Але чи готовий ти до сім’ї? Робота в кузні – не мед. А Оксана – моя єдина дочка.
– Я готовий, дядьку. Я працюватиму, щоб їй було добре.
Микола подумав і кивнув.
– Гаразд. Благословляю. Але пам’ятай: якщо образиш її – сам тебе в ліс відведу.
Ігор засміявся, але знав, що це не жарт.
Тим часом Оксана розповідала подругам. У селі новина поширилася швидко. Ввечері зібралися сусіди на святкування.
– Вітаємо! – кричала тітка Марія. – Нарешті! Ми чекали цього років з десять.
– Дякуємо, – відповідала Оксана. – Але все завдяки дровам.
Всі сміялися.
Але не все було гладко. Через тиждень приїхав двоюрідний брат Оксани, Василь, з міста. Він був модний, у костюмі, з машиною.
– Оксанко, сестричко! – обійняв він її. – Чув, ти виходиш заміж за цього… Ігоря?
– Так, – відповіла вона. – А що?
Василь скривився.
– Він же селюк. Поїдь зі мною до Києва. Там життя! Робота, розваги…
Оксана похитала головою.
– Ні, Василю. Мій дім тут. З Ігорем.
Але Василь не здавався. Він почав переконувати Ігоря.
– Слухай, хлопче, – сказав він одного вечора за чаркою. – Оксана заслуговує на більше. Місто – це майбутнє.
Ігор спокійно відповів:
– Майбутнє там, де кохання. А кохання – тут.
Василь поїхав, але залишив сумніви. Оксана почала сумніватися.
– Ігорю, а якщо Василь правий? – запитала вона якось увечері. – Ми ж ніколи не були в місті.
– То поїдемо, – сказав він. – На медовий місяць.
Вони поїхали до Києва. Місто вразило: хмарочоси, метро, люди кудись біжать.
– Дивись, Оксанко! – кричав Ігор. – Це НСК Олімпійський!
Вони гуляли, їли в ресторанах, дивилися фільми.
– Красиво, – сказала Оксана. – Але шумно. Сумую за селом.
– Я теж, – відповів Ігор. – Повернемося?
– Так.
Весілля було гучним. Все село гуляло. Оксана в білій сукні, Ігор у костюмі.
– Обіцяю кохати тебе вічно, – сказав він на церемонії.
– І я тебе, – відповіла вона.
Але життя продовжувалося. Народився син, потім дочка. Ігор побудував хату, Оксана працювала в школі.
Одного разу, через роки, вони сиділи на тому ж подвір’ї.
– Пам’ятаєш ті дрова? – запитала Оксана.
– Як не пам’ятати, – відповів Ігор. – То був найкращий день. Вони посміхнулися.
Олеся Срібна
