Ірина стояла біля старої дерев’яної стійки на кухні, тримаючи в руках миску з холодцем, який щойно вийняла з холодильника.
Він справді виглядав мутним – желе тремтіло, але з якимись сірими прожилками, ніби хтось забув процідити бульйон. Вона зморщила ніс і буркнула сестрі, яка сиділа за столом і пила чай:
“Холодець хеть мутний, його хіба що свиням можна давати”. Марія, її молодша сестра, підняла очі від газети й усміхнулася: “Ну, Іро, не бурчи. Я ж старалася. М’ясо було свіже, з базару. Може, просто не встиг застигнути як слід”.
Ірина фиркнула, поставила миску на стіл і сіла навпроти: “Старалася? Ти завжди така – все на швидку руку. А пам’ятаєш, як мама робила? Прозорий, як скло, з часничком і хріном. А це… фу, наче з болота витягли”.
Марія зітхнула, відсуваючи чашку. Вона була на п’ять років молодшою за Ірину, з сивими пасмами в волоссі, але все ще енергійною, працювала в школі вчителькою молодших класів. Після того, як Іринин син, Віталій, відмовився від матері, Марія без вагань прийняла сестру до себе в маленьку двокімнатну квартиру на околиці Харкова.
“Іро, ти вже третій тиждень у мене, а все бурчиш. Розумію, боляче, але життя продовжується. Давай краще про щось приємне поговоримо. Пам’ятаєш, як ми в дитинстві на дачі холодець варили?”
Ірина похитала головою, її очі наповнилися спогадами. “Приємне? Яке приємне, Маріє? Мій син, мій єдиний Віталік, сказав: ‘Мамо, я не можу більше.
Ти весь час втручаєшся в моє життя, в наше з Олею’. І вигнав мене! Після всього, що я для нього зробила – виростила, вивчила, квартиру купила на свої заощадження. А тепер – ‘йди до тітки Марії, вона тебе прийме’. І ти прийняла, дякую тобі, сестро. Але як жити з цим?”
Марія простягнула руку через стіл і стиснула долоню Ірини: “Він не вигнав, Іро. Просто посварилися. Дай час, помиритеся. А холодець… ну, з’їмо, що є. Або я новий зварю, з твоїм рецептом”.
Так починалося їхнє спільне життя – з дрібних сварок і теплих розмов. Ірина була шістдесятирічною жінкою, вдова вже десять років, звикла до самостійності, але й до того, щоб керувати всім навколо. Віталій, її син, тридцятип’ятирічний інженер, одружився два роки тому з Олею, молодою дизайнеркою.
Спочатку все було добре, але Ірина не могла втриматися від порад: “Олю, ти неправильно готуєш борщ, додай більше буряку”. Або: “Віталію, чому ти не вимагаєш підвищення? Я б на твоєму місці…”
Зрештою, після чергової сварки, коли Ірина переставила меблі в їхній квартирі без дозволу, Віталій вибухнув: “Мамо, досить! Це наше життя. Якщо не можеш не втручатися, то… краще поживи окремо”.
Ірина образилася: “Окремо? Де? У мене ж нічого немає, все тобі віддала!” “Іди до тітки Марії, – відповів він. – Вона одна, їй компанія потрібна”. І ось вона тут.
Наступного дня Марія пішла на роботу, а Ірина залишилася вдома. Вона вирішила прибрати квартиру, бо “все тут у пилюці, Маріє, як ти живеш?” Коли сестра повернулася ввечері, кухня блищала, але Марія помітила, що її улюблена ваза переставлена.
“Іро, ну навіщо? – запитала вона м’яко. – Я звикла, щоб все було на своєму місці”. Ірина склала руки: “На своєму? Та ця ваза стояла на проході, хтось би зачепив. Я ж для добра роблю. А ти, як завжди, незадоволена”.
Марія засміялася: “Добре, добре, дякую. Давай вечеряти. Я купила курку, посмажимо”. Під час вечері Ірина раптом сказала:
“Знаєш, Маріє, може, я піду на ринок завтра. Куплю нормальне м’ясо для холодцю. Твій був жахливий”. “Іди, – погодилася сестра. – Тільки не бурчи на продавців, як завжди”.
На ринку Ірина відчула себе в своїй стихії. Вона ходила між рядами, торгувалася з бабусями: “Скільки за цю свинину? Двадцять? Та ви з глузду з’їхали! П’ятнадцять, і ні копійки більше!”
Продавчиня, товста жінка в хустці, фиркнула: “Бабусю, це ж свіже, з села. Вісімнадцять, і по руках”. Ірина погодилася, купила ще овочів і пішла додому.
По дорозі зустріла сусідку Марії, пані Галину. “О, Ірино Петрівно, вітаю! Чула, ви в Марії оселилися. Як справи? – запитала Галина.
Ірина зітхнула: “Які справи? Син вигнав, сестра прийняла. Живу, як на милостині”. “Не кажіть так, – заспокоїла сусідка. – Марія добра душа. А син… молоді вони, помиритеся”. “Може, й помиримося, – буркнула Ірина. – Але зараз боляче”.
Вдома вона зварила холодець за маминим рецептом: довго варила м’ясо, додала лавровий лист, перець, часник. Марія повернулася і вдихнула аромат: “Ого, Іро, це ж шедевр! Пахне, як у дитинстві”. “От бачиш, – посміхнулася Ірина. – Треба робити як слід, а не абияк”.
Вони сіли вечеряти, і Марія сказала: “Знаєш, може, зателефонуй Віталію. Скажи, що сумуєш”. Ірина похитала головою: “Ні, хай сам подзвонить. Я ж мати, а не прохачка”. Але вночі вона не спала, думаючи про сина. “Чому він так? – шепотіла вона. – Я ж для нього все…”
Минув тиждень. Ірина почала звикати до нового життя. Вона допомагала Марії по господарству, ходила з нею в магазин.
Одного разу Марія запропонувала: “Давай підемо в парк, Іро. Погода гарна, посидимо на лавці”. “У парк? – здивувалася Ірина. – Я сто років не була. Гаразд, ходімо”. У парку вони сіли на лавку, годували голубів.
Раптом Марія сказала: “Пам’ятаєш, як ми з тобою в дитинстві втекли з дому? Мама шукала нас цілий день”. Ірина засміялася:
“Так, бо ти хотіла побачити цирк, а батько не пустив. Ми пішли пішки, а назад нас міліціонер привіз. Мама тоді сказала:
‘Дівчата, ви мене в могилу зведете'”. “Але ми були щасливі, – додала Марія. – Безтурботні”. “Тепер все інакше, – зітхнула Ірина. – Діти виростають, і забувають”.
Тим часом Віталій не дзвонив. Оля, його дружина, намагалася помирити: “Віталію, подзвони мамі. Вона ж одна”. “Ні, – відповідав він. – Хай подумає над своєю поведінкою. Вона завжди все контролює”.
Але Оля не здавалися: “Вона твоя мама. Поїдьмо до тітки Марії, провідаємо”. Віталій вагався: “Може, пізніше”.
Одного вечора Ірина вирішила спекти пиріг. “Маріє, давай з яблуками, як мама робила”, – запропонувала вона. Марія погодилася: “Добре, я тісто замішу, ти начинку”.
Вони працювали разом, розмовляючи. “Знаєш, Іро, може, тобі хобі знайти? – сказала Марія. – Наприклад, в’язати або на курси піти”. “Які курси? – фиркнула Ірина. – Я в своєму віці? Ні, краще вдома сидіти”.
Але ідея запала в душу. Наступного дня вона пішла в бібліотеку, взяла книгу про садівництво. “Може, на дачі Марії щось посаджу”, – подумала вона.
Дача Марії була за містом, маленька хатинка з садом. Вони поїхали туди на вихідні. “Дивись, Іро, бур’яни скрізь, – сказала Марія. – Давай прополемо”.
Ірина закотила рукави: “Давай. Я ж з села родом, пам’ятаю, як то робиться”. Вони працювали цілий день, а ввечері сіли на ганку з чаєм. “Маріє, дякую тобі, – раптом сказала Ірина. – Без тебе я б пропала”. “Що ти, сестро, – обійняла її Марія. – Ми ж родина”.
Але конфлікти не зникли. Одного разу Марія запросила подруг на чай. Ірина приготувала закуски, але коли гості прийшли, почала коментувати:
“Пані Любо, ви так схудли, певно, дієта? А пані Наталю, ваша сукня гарна, але колір не пасує”. Марія шепнула: “Іро, не треба”. Після того, як гості пішли, Марія сказала:
“Сестро, ти знову. Люди образяться”. Ірина образилася: “Я ж правду кажу! Навіщо брехати?” “Правда не завжди потрібна, – відповіла Марія. – Інколи краще промовчати”.
Минув місяць. Віталій нарешті подзвонив. “Мамо, як ти? – запитав він. Ірина, стримуючи сльози: “Нормально. У Марії живу. А ти?”
“Ми з Олею чекаємо дитину, – сказав він. – Хотів тобі сказати”. Ірина ахнула: “Дитину? Онука? Віталію, це ж чудово!” “Так, мамо. Може, приїдеш до нас?” “Приїду, – відповіла вона. – Якщо не виженеш знову”. “Не вижену, – засміявся він. – Вибач, мамо. Я погарячкував”.
Ірина розповіла Марії: “Уявляєш? Онук буде!” Марія раділа: “От бачиш, все налагоджується”. Вони поїхали до Віталія разом.
Оля зустріла тепло: “Ірино Петрівно, заходьте. Ми раді вас бачити”. За столом Ірина стримувалася, але не втрималася:
“Олю, ти добре харчуєшся? Для дитини треба багато вітамінів”. Оля посміхнулася: “Так, дякую за пораду”. Віталій сказав: “Мамо, ми впораємося. Але твоя допомога знадобиться, коли малюк народиться”.
З того дня стосунки покращилися. Ірина жила в Марії, але часто відвідувала сина. Вона навчилася не втручатися надто.
Одного разу, варючи холодець для всієї родини, вона сказала Марії: “Дякую, сестро. Без тебе я б не зрозуміла, що свобода – це не контролювати інших, а жити в мирі”. Марія обійняла її: “Ми разом, Іро. Завжди”.
Історія тривала. Ірина знайшла хобі – почала вишивати. “Дивись, Маріє, це для онука”, – показувала вона. А коли народився малюк, названий на честь діда, Ірина стала найкращою бабусею.
“Не бурчи, бабусю, – сміявся Віталій, коли вона скаржилася на щось. – Ти ж наша улюблена”.
Ірина посміхалася: “Добре, не бурчу. Але холодець робитиму тільки я – прозорий, як скло”.
Світлана Малосвітна
