Недільний обід у родині Ковальчуків завжди починався з молитви, а закінчувався — якщо пощастить — без виклику «швидкої» через раптовий стрибок тиску в когось із старшого покоління.
Але цього разу буря назрівала не через політику чи виховання онуків. Причиною став звичайний домашній холодець та запечена качка.
Ірина Степанівна, жінка статної статури й ще більш статного характеру, сиділа на кутку столу, наче на троні. Навпроти неї, сяючи лагідною (і, на думку Ірини Степанівни, вкрай підозрілою) посмішкою, розташувалася сваха — Галина Петрівна.
Конфлікт спалахнув у момент, коли невістка Оксана почала розкладати основну страву.
— Оксаночко, доцю, — солодким голосом почала Ірина Степанівна, заглядаючи у свою тарілку так пильно, наче проводила судово-медичну експертизу. — А що це мені дісталося? Одне крильце і… це що, шия?
— Мамо, це ж качка, вона невелика була, — винувато пробурмотіла Оксана. — Всім порівну старалася.
— Порівну? — очі Ірини Степанівни звузилися до розміру щілин у поштовій скриньці. Вона повільно перевела погляд на тарілку Галини Петрівни. — Галю, а у вас там, я бачу, ціла нога? І, здається, чисте філе зверху покладене?
Галина Петрівна, яка саме з апетитом підносила шматочок до рота, завмерла.
— Та що ви, Ірино Степанівно… Звичайний шматочок. Мені багато й не треба, ви ж знаєте, у мене жовчний…
— Ой, не треба мені про ваш жовчний! — сплеснула руками Ірина Степанівна. — Минулого тижня на весіллі у племінника ви той жовчний так котлетами «дресирували», що аж гай шумів! А тут — дивіться, яка несправедливість. Рідній матері, яка ночей не спала, поки сина ростила, — кістки та шкіру, а свасі — найкращий відруб!
Син Андрій спробував втрутитися:
— Мамо, ну що ви починаєте? Я сам клав Галині Петрівні цей шматочок, він просто зверху лежав. Ви що, м’ясо по грамах важити будете?
— Буду, Андрійку, буду! — голос Ірини Степанівни затремтів від істинно театральної образи. — Бо справа не в качці, а в повазі. Хто в цьому домі головна бабуся? Хто на городі спину гнув, щоб ви домашню картопельку їли? А тепер я бачу: ставлення до мене — як до бідної родички. Оце, Оксано, ти так мою науку засвоїла? Найкраще — гостю, а свекруху — під лавку?
— Ірино Степанівно, та заберіть ви цю ногу, Господи! — Галина Петрівна спробувала перекласти м’ясо зі своєї тарілки.
— Не чіпайте! — вигукнула Ірина Степанівна, відсуваючи тарілку, наче там була отрута. — Мені подачок не треба! Я вже зрозуміла, куди вітер віє. Ви, діти, мабуть, думаєте: «Мама стара, їй і масла з хлібом вистачить». А Галина Петрівна у нас — «дама з міста», їй треба делікатеси подавати!
— Та які делікатеси, мамо? — вибухнув Андрій. — Це просто вечеря! Ви через шматок м’яса влаштували допити третього ступеня!
— Не «просто вечеря», а індикатор! — повчально підняла палець Ірина Степанівна. Вона демонстративно відклала виделку і склала руки на грудях. — Ви мені ще в обличчя скажіть, що я вам заважаю. Що я об’їдаю вашу любу сваху. Може, мені взагалі на кухні в куточку хліб із водою їсти, поки ви тут бенкетуєте?
— Мамо, припиніть цей цирк, — тихо сказала Оксана, відчуваючи, як підступають сльози. — Я ж вас люблю, я ж для вас і пиріжки з маком пекла, бо ви просили…
— Пиріжки? — Ірина Степанівна гірко засміялася. — Знаю я ваші пиріжки. Там маку менше, ніж у Галини Петрівни в тарілці м’яса! Отак доживеш до сивого волосся і дізнаєшся, що ціна твоєму материнству — крило качки-недомірка.
— Знаєте що, — Галина Петрівна теж почала закипати, — я за свою ногу не тримаюся! Якщо ви вважаєте, що я тут об’їдаю вашу родину, то я можу взагалі не приходити. Я прийшла онуків побачити, а не вислуховувати про свій апетит!
— О! Почалося! — Ірина Степанівна вхопилася за серце. — Вже й вигнали! Вже й винною зробили! Андрію, принеси мої каплі. Хоча ні, не треба. Не витрачай на мене дорогі ліки, краще купи свасі ще один окорочок, а то раптом вона по дорозі додому зголодніє.
На кухні запала важка, гнітюча тиша. Чути було тільки, як цокає годинник і як сопе від обурення Ірина Степанівна. Вона дивилася у вікно з таким виглядом, ніби її щойно висадили на безлюдному острові без провізії.
— Я піду, — врешті сказала Галина Петрівна, підводячись.
— Стійте! — раптом вигукнула Ірина Степанівна. — Куди це ви? Щоб потім по всьому селу казали, що я вас голодною вигнала? Сідайте назад! Я свою шию з’їм, так і бути. Але знайте, діти: я все бачу. У кожному вашому русі, у кожній ложці борщу я бачу, кого ви більше жалуєте.
Вона демонстративно відкусила шматочок качиної шкірки, прожувала її з таким виразом обличчя, ніби це був терновий вінець, і додала:
— Смачно. Але наступного разу, Оксано, качку вибирай таку, щоб у неї було дві правої ноги. Бо ліва, кажуть, для здоров’я свекрухи не така корисна, як для свахи.
Вечеря продовжувалася в гробовій тиші, і лише Ірина Степанівна час від часу зітхала так важко, що фіранки на вікнах злегка колихалися від вітру її «невисловленої» образи.
Тиша за столом стала настільки густою, що її, здавалося, можна було намазувати на хліб замість паштету. Ірина Степанівна продовжувала свій перформанс «невинної жертви сімейної нерівності», маніпулятивно колупаючи виделкою нещасну качину шию. Кожен металевий брязкіт об тарілку віддавався в головах присутніх як удар церковного дзвона.
Галина Петрівна, яка все ж таки залишилася (більше з почуття обов’язку, ніж від хорошого настрою), намагалася дивитися куди завгодно: на фіранки, на люстру, на шпалери — аби тільки не зустрітися поглядом із «ображеною» свахою. Проте Ірина Степанівна не збиралася так просто здаватися.
— А ви, Галю, мабуть, і вдома так розкошуєте? — раптом спитала вона, не підводячи очей. — Щодня, небось, філе та балики? Не те, що ми, сільські люди, звикли до простої їжі… до того, що залишиться.
— Ірино Степанівно, та схаменіться! — не витримав Андрій. — Яке філе? Галина Петрівна вранці в черзі за молоком годину стояла, а потім нам ще й сирників принесла. Своїх, домашніх! Ви їх, до речі, три штуки з’їли ще до обіду.
Свекруха на мить заткнулася, згадуючи смак сирників, але швидко зорієнтувалася:
— Сирники — то діло таке… вуглеводи. А м’ясо — то сила, то повага! Сирником ти матір не задобриш, коли бачиш, що рідна невістка перед чужою жінкою розстилається. Оксано, а що це ти мені компоту не доливаєш? Боїшся, що на Галочку не вистачить?
Оксана мовчки піднялася, взяла глечик і почала лити узвар. Руки в неї злегка тремтіли.
— Мамо, я вам зараз цілий глечик залишу. Тільки, будь ласка, давайте просто посидимо спокійно.
— Спокійно? — Ірина Степанівна театрально притиснула серветку до вуст. — Спокійно буде тоді, коли я в труні лежатиму. Тоді ви мені й качку, і гуску, і, може, навіть індика принесете на поминки. Але буде пізно! Будете стояти над горбком і думати: «Ех, треба було мамі ту ногу віддати, вона ж так просила…»
— Та не просила я ту ногу! — вигукнула Галина Петрівна, остаточно втрачаючи терпіння. — Та заберіть ви її, хай вона вам поперек горла не стане! Ви ж доросла жінка, педагог зі стажем, а поводитеся як дитина в садочку, в якої лопатку відібрали!
Ці слова стали іскрою в пороховому погребі. Ірина Степанівна повільно, з гідністю англійської королеви, встала зі стільця.
— Педагог? Так, я педагог! І я вчила дітей справедливості! А тут я бачу не справедливість, а… фаворитизм! Галю, ви мені не вказуйте, як поводитися. Ви в цьому домі — гостя, а я — фундамент! Я цей фундамент поливала сльозами й мозолями!
— Мамо, ви цей фундамент зараз просто рознесете на друзки своїми претензіями! — Андрій теж підхопився. — Ви подивіться на Оксану, вона ж ледь не плаче. Вона пів дня на кухні стояла, щоб вам догодити. А ви влаштували скандал через шматок качатини! Вам не соромно?
— Мені? Соромно? — Ірина Степанівна іронічно засміялася, хоча в кутиках очей таки зблиснула справжня образа. — Мені соромно, що я виховала сина, який за шматок м’яса готовий матір рідну соромити перед свахою! Отак вона, старість… Отак воно, «дякую» за все.
Вона демонстративно розвернулася і попрямувала до своєї кімнати, шкандибаючи трохи сильніше, ніж зазвичай, щоб підкреслити свій «хворобливий» стан. Біля дверей вона зупинилася і кинула через плече:
— І компот свій самі пийте. Там цукру багато, мені шкідливо. А ви, Галю, доїдайте ногу. Доїдайте, не обляпайтеся. Може, ще й мою шию заберете? Там теж є що погризти, якщо совість дозволить.
Двері за нею зачинилися з таким звуком, що на поличці задзвенів кришталь. У вітальні повисла мертва тиша. Галина Петрівна безпорадно дивилася на Андрія та Оксану.
— Діти, вибачте… Я, мабуть, справді піду. Мені вже ця качка не лізе.
— Ні, мамо, сидіть, — твердо сказав Андрій, сідаючи назад. — Якщо ми зараз за нею побіжимо, наступного разу вона зажадає, щоб ми їй корону купили.
Тим часом з-за зачинених дверей кімнати Ірини Степанівни почулося гучне зітхання, а потім — звук увімкненого телевізора на повну гучність. Йшов серіал про нещасну жінку, яку зрадили всі родичі. Ірина Степанівна вміла обирати контекст.
Через десять хвилин двері кімнати трохи прочинилися. Звідти визирнуло обличчя свекрухи.
— Оксано! — гукнула вона.
— Що, мамо? — відгукнулася невістка з надією на мир.
— А де той пакунок з цукерками, що я вчора купувала? Принеси мені. Треба ж чимось гіркоту від вашої вечері заїсти. І чаю зроби. Тільки міцного. Бо серце так калатає, що, мабуть, до ранку не дотягну.
Андрій зітхнув, Оксана пішла ставити чайник, а Галина Петрівна тишком переклала злощасну ногу назад у загальне блюдо.
Вечеря була остаточно зіпсована, але сценарій «Великої Образи» був відіграний на всі сто відсотків. Ірина Степанівна, жуючи цукерку в ліжку, вже прокручувала в голові, як завтра розповість сусідці, що її «майже голодом морили, поки сваха об’їдалася».
Життя тривало.
Світлана Малосвітна
