Дорога з Луцька завжди здавалася мені звичною. Мигтіли знайомі дерева, заправки, втомлений асфальт під колесами. Музика в салоні створювала ілюзію комфорту та безпеки. Ми всі живемо у своєму “бульбашці”: дім, робота, плани на вихідні, дрібні турботи про те, що купити на вечерю.
Того дня ми вирішили зупинитися в Тростянці. Просто звичайна зупинка біля магазину — купити води, розім’яти ноги. Але саме там моя “бульбашка” лопнула.
Я вийшла з машини, вдихнула волинське повітря і одразу помітила його. Біля стіни, трохи осторонь від входу, де постійно сновигали люди з пакетами, сидів чоловік у візку.
Він не був схожий на тих, кого ми звикли бачити на вокзалах. Охайний, чистий одяг, спокійне, інтелігентне обличчя. Жодного запаху перегару чи агресивного “дай грошей”. Він просто сидів, опустивши голову, а в руках тримав саморобну табличку: «Збираю на електровізок».
Я завмерла. Поруч проходили люди. Хтось гучно сміявся, обговорюючи ціни, хтось заклопотано грюкав дверима авто. Жінка в дорогому одязі пройшла повз, ледь не зачепивши його візок краєм сумки, але навіть не глянула в його бік.
Він не підіймав очей. Здавалося, йому було фізично боляче бути тут. Цей чоловік не випрошував — він проходив через особисте пекло публічного приниження, бо іншого виходу не мав.
Я повернулася в машину, але завести двигун не змогла. Руки тремтіли. Дивилася в дзеркало заднього виду і бачила, як повз нього проходять десятки людей. “Невже ми настільки засліпли?” — пульсувало в голові.
Я вийшла, підійшла ближче і присіла поруч на рівні його очей.
— Доброго дня. Вибачте, чи можу я вам чимось допомогти? Крім грошей… можливо, я можу розповісти про вас?
Він здригнувся. Підняв погляд — чистий, глибокий і сповнений неймовірної ніяковості. Його щоки злегка почервоніли.
— Доброго дня, — тихо відповів він. — Та я вже ніби звик… хоча до такого не звикнеш.
— Мене звати Ольга. Як вас звати?
— Віталій Ростиславович. 1965 року народження. Я колись і подумати не міг, що так стоятиму.
— Що сталося з ногою, Віталію Ростиславовичу?
— Хвороба. Підступна штука. Спочатку лікували, сподівалися, а потім… лікарі сказали, що іншого шляху немає. Тепер ось — на ручному приводі. Але руки вже не ті, сили не вистачає далеко їздити. А жити ж треба.
Він замовк, дивлячись кудись вдалечінь, за обрій дороги.
— У мене діти вдома, — додав він ще тихіше. — Неповнолітні. Мені б хоч якось пересуватися, щоб бути корисним, щоб не просто сидіти в чотирьох стінах. Електровізок — це для мене не розкіш, це мої нові ноги. Це моя свобода.
— У вас є картка? — запитала я, дістаючи телефон. — Я хочу написати про вас. У світі багато добрих людей, ми зможемо зібрати.
Віталій Ростиславович зніяковів ще дужче.
— З собою немає… я якось не подумав. Та й хто я такий, щоб люди мені скидали? — він сумно посміхнувся.
— Ви — Людина. І ви не маєте бути тут один.
Він продиктував мені свій номер телефону, пообіцяв скинути номер картки дружини. Коли я йшла до машини, мені здалося, що повітря стало важчим. Я залишила йому допомогу, яку мала, але розуміла — це лише крапля в океані.
Поки я сиділа в авто, спостерігала за черговою чергою біля магазину. Люди купували їжу, напої, солодощі. Суми в їхніх чеках за один вечір могли б стати суттєвим внеском у “ноги” для Віталія. Але вони проходили повз, ховаючи погляд у телефонах.
Друзі, я пишу це не для того, щоб когось звинуватити. Кожен має свої проблеми. Але подивіться на це з іншої сторони. Це ЧОЛОВІК. Йому 59 років. У нього немає ноги, але у нього є гідність, яку він намагається зберегти, сидячи під магазином у Тростянці.
Він не “пиячка”, не професійний жебрак. Він — батько, який хоче бути мобільним заради своїх дітей. Він — наш земляк, якому просто не пощастило зі здоров’ям.
Держава часто забуває про таких, як він. Система працює повільно, а жити треба сьогодні.
Не проходьте повз. Бо одного разу на місці Віталія може опинитися кожен з нас, і найстрашніше, що ми можемо зустріти — це байдужі очі перехожих.
Автор: Наталія
