Іван не поспішав знайомити свою дружину зі своєю ріднею. Знав він характер своєї матері, отримати користь з усього, чого тільки можна. Квартира дружини не була виключенням. Тільки от Іван пішов на кардинальні міри, щоб матір не приходила до них у гості з усією ріднею.
Раїса Семенівна, пані років п’ятдесяти, ходила квартирою, водночас розмовляючи телефоном.
— Машко, та тут же можна пів наших поселити, — говорила жінка. — Гарно Ванюшка влаштувався. Просто молодець. Тож давай, збирайся. Чекаю тебе в гості вже наступного тижня.
Раїса Семенівна вислухала відповідь невидимої співрозмовниці й розсміялася.
— Та вона й слова не наважиться сказати, — упевнено заявила жінка. — Мій Ванька її ого-го як тримає.
І хоча на тому кінці слухавки Раїсу Семенівну не бачили, вона все ж стисла кулак — для більшої переконливості.
— Чоловіка теж бери, — додала вона. — Усі якось розмістимося.
Закінчивши розмову, Раїса Семенівна подалася на кухню, аби краще розвідати обстановку. Відчинивши холодильник, вона з роздратуванням виявила там лише сік та йогурти. Жінка невдоволено похитала головою.
— Ну й господиня…
Вона грюкнула дверцятами й, уперши руки в боки, окинула кухню поглядом.
— Нічого, тепер тут усе буде інакше, — мовила вона вголос. — Я подбаю.
І жінка заходилася обмірковувати план дій.
Зараз — на ринок. Вона бачила його тут неподалік, невеличкий. Купити м’яса, картоплі, цибулі. Потім наварити обід на всіх.
— Так, Миколка вже їде, — почала вона загинати пальці. — Паша за пару днів буде…
Когось іще вона порахувала вже мовчки, все так само загинаючи пальці. Завершивши уявний підрахунок, жінка рушила до виходу, щоб негайно взятися до втілення своїх планів. Та залишити квартиру їй не судилося. На жаль, для неї самої.
Почувши звук ключа в замку, Раїса Семенівна невдоволено скривилася. Так рано ні сина, ні невістку вона не чекала. Тепер доведеться розкривати свій задум завчасно. Вона приготувалася і до оборони, і до наступу — на випадок бодай найменшої спроби опору. Жінка й уявити не могла, що чекало на неї вже за мить.
Аліна довго не могла збагнути, чому Іван не квапиться знайомити її зі своєю родиною. Вона знала, що її наречений родом із села, але цей факт біографії майбутнього чоловіка анітрохи її не бентежив.
— Багато видатних людей вийшли саме з сіл, — казала Аліна Кирилу. — І в цьому немає нічого поганого.
— Та я й не соромлюся, — відповідав Іван. — Від минулого нікуди не дінешся.
Та тему можливого знайомства з батьками він щоразу намагався зам’яти. Навіть тоді, коли вони вже подали заяву до РАЦСу, знайомства так і не відбулося. На запитання про причини такої потайливості Іван відповідав неохоче.
— Ще встигнеш, Аліно, — казав він. — Інші, навпаки, намагаються триматися від свекрів подалі. Або взагалі одружуються з сиротами. А ти сама туди рвешся.
— Бо мені дуже цікаво побачити твою родину, — відповідала наречена. — А з такою таємничістю — тим паче.
Сам Іван залишив рідні краї одразу після отримання шкільного атестата. Він вступив до вишу, закінчив його й уже працював. Аліна ж навчалася на третьому курсі, коли Іван запропонував їй руку й серце.
— Шлюб навчанню не завада, — запевнив її Ваня.
І Аліна погодилася.
Молоді вирішили обійтися без весілля. Після розпису в РАЦСі вони разом поїхали відпочивати на море. Житлові питання їм не загрожували: бабуся залишила дівчині у спадок свою квартиру, куди Аліна переїхала від батьків одразу після повноліття. Тато й мама дівчини були лише раді такому прагненню доньки до самостійності, хоч і не схвалювали, на їхню думку, надто раннього заміжжя. Попри те, що Іван їм подобався.
Візит до родичів чоловіка відбувся вже після подорожі. Раїса Семенівна та її чоловік, Микола Петрович, зустріли молодих на порозі свого дому з хлібом-сіллю.
— Клас! — захоплено вигукнула Аліна. — Я й не думала, що хтось і досі дотримується такого звичаю.
— У селах ще дотримуються, — засміявся Іван.
— Ласкаво просимо до родини, доню! — сказала Раїса Семенівна. — Ти тепер її частина.
Аліна не вловила в словах свекрухи жодного підступу, зате Іван трохи напружився. Особливо помітно він занервував, коли мати взялася докладно розпитувати Аліну про неї саму: чим займається, хто її батьки, де живуть. Іван намагався втихомирити матір, але молода дружина охоче відповідала на всі запитання. Звісно ж, свекруха не проґавила нагоди дорікнути молодятам відсутністю весілля.
— Якось це не по-людськи, — мовила вона. — Стільки родичів, а нікого не вшанували.
— Мамо, весілля зараз уже не в моді, — відповів Іван.
— Та ну вас із тією модою! — відмахнулася Раїса Семенівна.
Дізнавшись, що Аліна студентка, Раїса Семенівна невдоволено скривилася.
— Отже, не працюєш, — сказала вона. — Ванькові, мабуть, важко одному вас обох тягнути. У місті ж усе дороге.
— Мамо, мені не важко, — спокійно сказав Іван. — Нехай Аліна спокійно довчиться.
— Тим паче, нам квартиру знімати не потрібно, — поспішила додати Аліна. — Ми живемо в моїй.
Після слів про квартиру настрій Раїси Семенівни помітно змінився. Перезирнувшись із чоловіком, вона почала лагідно щебетати біля невістки, підкладаючи їй найкращі шматки. І, звісно ж, незабаром напросилася в гості.
— Треба ж подивитися, як там синочок улаштувався, — пояснила вона.
Коли Іван з Аліною поверталися до міста, чоловік обережно застеріг дружину, щоб та менше поширювалася про їхнє життя.
— З гостями — це ти дарма, — підсумував він.
— Чому? — здивувалася Аліна. — У тебе такі хороші батьки.
Іван знову промовчав, лише важко зітхнув.
Візит свекрів не змусив себе довго чекати. Уже за тиждень Іван зустрічав батьків на автостанції, щоб відвезти їх до себе додому. Раїса Семенівна та Микола Петрович привезли повні сумки сільських гостинців.
— Ну навіщо, мамо? — бурмотів Іван. — Ми ж у місті все можемо купити.
— Ой, та що ви тут купите? — бурчала жінка. — Пластмасову їжу з супермаркетів?
— У нас є ринок, — зауважив Іван.
У квартирі молодят Раїса Семенівна прискіпливо озирнулася, оцінюючи кожен куток.
— Отже, у вас три кімнати? — уточнила вона. — Начебто місця багато.
— Будинок старий, — пояснила Аліна, накриваючи на стіл привезені свекрухою гостинці. — Кімнати великі, стелі високі. Нам з Іваном дуже пощастило.
Сам Іван був помітно напружений, але Аліна цього не зауважила. За столом вона майже нічого не їла з сільських наїдків, пояснивши свекрам, що дотримується особливого харчування.
— Я на кето, — сказала вона.
— На чому? — не зрозуміла Раїса Семенівна.
— Це спеціальний режим харчування, — пояснив Іван.
Коли ввечері він проводжав батьків назад на автостанцію, Микола Петрович висловив невдоволення невісткою.
— Якась вона в тебе безрука, — сказав він синові. — Навряд чи з неї вийде добра помічниця нам на городі.
— А хто тобі сказав, що Аліна має у вас на городі гарувати? — досить жорстко відповів батькові Іван. — Мене моя дружина повністю влаштовує.
— Чого ти мелеш? — штурхнула його Раїса Семенівна, переконавшись, що Іван їх не чує. — Нарешті невістка з квартирою! Тепер усією ріднею до міста переберемося. Вона й пискнути не зможе. Ванька ж її годує.
Усю дорогу додому, в село, подружжя обговорювало можливий переїзд. Микола Петрович не надто прагнув до міста, та дружина його швидко переконала.
— Ми ж з тобою не молодішаємо, — говорила вона чоловікові. — На землі працювати ставатиме дедалі важче. Свій дім здаватимемо, а самі житимемо з дітьми.
Річ у тім, що село, де мешкали батьки Івана, було розташоване неподалік від розкопок якогось давнього міста. Ці місця користувалися великою популярністю серед туристів, тож місцеві жили з цього доволі непогано.
— Не хочеться далеко від рідні їхати, — намагався заперечити Микола Петрович.
— І рідню з часом перевеземо, — запевняла його дружина.
Після батьків Івана в квартирі молодят з’явився мамин брат — Павло Семенович, із дружиною та онуком.
— Ми у справах до міста їздили, — пояснив він Аліні та Івану. — От і вирішили до вас заскочити.
Щоправда, Павло Семенович чомусь почав наполегливо цікавитися школами поблизу, що знову змусило Івана насторожитися.
— Та ж Мишко, наче, нормально вчиться, — зауважив він, кивнувши на онука родичів.
Родич проігнорував слова племінника.
Згодом був візит старшої сестри Івана, яка давно була заміжня й жила в сусідньому селі. Анна приїхала з двома доньками. Звісно ж, і вони опинилися в місті абсолютно випадково. Іван почав серйозно підозрювати недобре й влаштував матері телефоном справжній допит.
— Ти що, проти батьків піти хочеш? — наїжджала на нього Раїса Семенівна. — Що значить «не хочете»? Ми вже все вирішили. А ти зобов’язаний підтримувати рідних.
Усі спроби Івана пояснити матері, що їхні плани, м’яко кажучи, не надто узгоджуються з їхнім власним життям, виявилися марними. Саме з цієї причини він і не поспішав знайомити Аліну з батьками. Він надто добре знав їхній характер. Особливо матір. Якщо вона впиралася — то її неможливо було переконати. Свого вона досягала будь-якими шляхами.
Іван розумів: переконати їх словами — марна справа. Особливо після того, як мати добила його останнім аргументом.
— Нікуди ви не дінетеся, — заявила вона. — Думаєш, Анька дарма до вас приходила? Ключі від вашої квартири в мене вже є.
І тоді Іван усвідомив: час діяти. І вдаватися до найрадикальніших заходів. Хай навіть і неправильних.
Раїса Семенівна витріщилася на кремезного чоловіка, який зайшов до квартири. А той з не меншим подивом уставився на Раїсу Семенівну.
— Ви хто? — запитав несподіваний гість.
— Я тут живу, — невпевнено відповіла Раїса Семенівна. — Тобто… майже живу.
— Перепрошую, але тут живу я! — рішуче заявив чоловік. — Як ви сюди потрапили?
— Ключами відчинила, — розгублено сказала жінка.
Для більшої переконливості вона навіть показала незнайомцеві ключі.
— Так… подвійний договір оренди, — пробурмотів він. — Добре, я викликаю поліцію. Будемо розбиратися.
Чоловік потягнувся до телефона, а Раїса Семенівна перелякано замахала руками.
— Навіщо поліцію? Не треба!
— Як це — не треба? — здивувався він. — Це ж чистої води шахрайство. Ви теж постраждала сторона. Дивно ви поводитеся, шановна.
Тепер чоловік дивився на Раїсу Семенівну вже з підозрою. Жінка по-справжньому злякалася. Вона ще раз запевнила незнайомця, що викликати поліцію немає потреби, й поспіхом залишила квартиру. Вийшовши на вулицю, вона одразу зателефонувала Іванові.
— Мамо, ми з Аліною здали квартиру й поїхали, — спокійно повідомив він. — Мені запропонували іншу роботу, з кращими умовами. Я ж тобі казав.
— Як це — поїхали? А як же ми? Куди поїхали?! — розгублено вигукнула вона.
— У хороше місто, — весело відповів Іван. — Але адресу вам знати зовсім не обов’язково. Плавали — знаємо. Батькові привіт.
Іван обірвав дзвінок, а пригнічена Раїса Семенівна попрямувала в бік автостанції — повертатися додому.