– Із цього дня ти погоджуєш усе з моєю мамою! – заявив чоловік у моїй квартирі, коли я повернулася з відрядження.
Ключі застрягли в замку. Віра смикнула двері на себе – не відчиняються. Спробувала ще раз. Замок піддався зі скрипом, наче його міняли. Штовхнула двері плечем і завмерла.
У вітальні, де тиждень тому була біла стіна з абстрактним панно, тепер красувалася вишнева фарба – густа, агресивна. Замість дизайнерської лампи висів кришталевий монстр із радянського минулого. Олег стояв біля вікна, руки в кишенях.
– Що це?
Віра опустила сумку.
– Мама переїхала. Назавжди.
Він говорив так, наче повідомляв прогноз погоди.
– Із цього дня ти погоджуєш усе з моєю мамою. Вона тепер головна в домі.
Віра відчула, як горло стиснулося. Не від слів – від того, як спокійно він їх промовив.
– Олеже, це моя квартира.
– Наша. І мама тут теж тепер живе. Звикай.
Із коридору вийшла Галина Павлівна. Висока, із затягнутим у пучок волоссям, у темно-синьому халаті, який вона носила як форму директора. Колишня завучка. Вона окинула Віру поглядом – як ученицю на лінійці.
– Здрастуй, Вірочко. Сподіваюся, не проти, що я оновила інтер’єр? Було холодно. Дім має бути затишним.
Віра мовчала. Галина Павлівна пройшла повз на кухню, не чекаючи відповіді.
Вранці Віра прокинулася від скреготу. Вийшла в коридор – свекруха виносить коробки з її кабінету. Паперові макети будівель, над якими вона працювала місяцями, валяються на підлозі, пом’яті.
– Що ви робите?
– Звільняю місце під комору. Тобі не потрібно стільки мотлоху. Працюй на кухні.
Віра підняла макет музею – одна вежа зім’ята. Стиснула його в руках.
– Це моя робота.
– Робота – це те, що приносить гроші. А це баловство.
Віра пішла до Олега. Він сидів на дивані, гортав телефон.
– Скажи своїй матері, щоб вона повернула мій кабінет.
Він навіть не підвів очей.
– Мама має рацію. Тобі не потрібне окреме приміщення.
– Олеже, я тут живу. Я тут працюю.
Він подивився на неї нарешті. Погляд порожній.
– Тепер тут живемо ми всі. Мама – директор дому. Поважай її.
Віра намагалася працювати на кухні, розклавши креслення на столі. Галина Павлівна заважала постійно: ставила каструлю на папери, вмикала чайник під час дзвінків. Одного разу Віра вела переговори з великим забудовником. Галина Павлівна зайшла, ввімкнула витяжку на максимум і почала смажити цибулю.
Віра спробувала жестом попросити зачекати. Свекруха вдала, що не помічає.
– Пробачте, я передзвоню.
Віра вимкнула звук.
– Ви спеціально?
– Що спеціально? Я готую обід. Чи мені голодувати, поки ти базікаєш?
Замовник не передзвонив. Проєкт пішов до конкурентів.
Увечері Віра перевірила їхній спільний рахунок. Сума менша. Великий переказ на рахунок Олега. Вона зайшла в спальню.
– Куди пішли гроші?
– Мамі треба було.
– На що?
– На лікування. Не твоя справа.
Віра сіла на край ліжка. Руки тремтіли.
– Це наш спільний рахунок. Ти не мав права.
– Мав. Мама сказала, годі витрачати гроші на твої штучки. Пора вкладати в сім’ю.
– У сім’ю? Олеже, я їх заробила.
– Наші гроші. Тепер мама контролює бюджет. Честніше так.
Він устав і вийшов, навіть не озирнувшись.
Віра не спала всю ніч. Слухала, як за стіною Галина Павлівна ходить по квартирі, перевіряючи, чи все вимкнено. Кроки важкі, методичні. Це не тимчасово. Це назавжди. Якщо не зупинити зараз – виштовхають із власного дому.
Вранці вона встала раніше за всіх. Пройшла в колишній кабінет – тепер комору. Двері прочинені. Галина Павлівна сидить на підлозі, перебирає папери. Віра впізнала їх – документи з сейфа. Шлюбний контракт, свідоцтво на квартиру.
Свекруха підвела голову. Без сорому.
– Шукаю код від сейфа. Олег каже, у тебе там ще якісь папери. Треба перевірити.
Віра ступила в кімнату. Тихо дістала телефон, увімкнула запис і поклала в кишеню екраном назовні.
– Ти хочеш оскаржити шлюбний контракт?
– Я хочу захистити інтереси свого сина.
– Від кого? Від мене?
Галина Павлівна підвелася.
– Від тебе. Ти його використовуєш. Живеш у своїй квартирі, як королева, а він – ніхто. Це несправедливо. І я це виправлю.
– Як саме?
– У мене зв’язки. Я всім розкажу, що твій останній проєкт провалився через тебе. Що ти обманула замовника. Репутація – тендітна штука, Вірочко. Ламається швидко.
Віра тримала телефон так, щоби мікрофон усе впіймав. Галина Павлівна говорила чітко, впевнено.
– Ти мене шантажуєш?
– Я даю тобі шанс усе вирішити по-хорошому. Переоформиш квартиру на Олега – і я залишу тебе в спокої. Не переоформиш – я зруйную все, що ти будувала. Обирай.
Віра вимкнула запис. Розвернулася й вийшла, не сказавши ані слова.
Олег повернувся ввечері. Віра сиділа на кухні, перед нею лежала папка з роздруківками.
– Нам треба поговорити.
Він пройшов до холодильника, дістав воду.
– Про що?
– Твоя мати намагається відібрати в мене квартиру.
Він знизав плечима.
– Мама хоче справедливості. Ти живеш сама в трикімнатній, а в неї орендована однушка. Це нормально?
– Олеже, це моя власність. За документами.
– Документи можна переглянути.
Він сів навпроти, подивився їй в очі холодно й жорстко.
– Або ти приймаєш нові правила, або ми розлучаємося. Мама залишається. Ти погоджуєш із нею трати, рішення, все. Або йди сама.
Віра не здригнулася.
– Добре. Я подумаю.
Наступного дня Віра зателефонувала сусідці – Тамарі Борисівні, колишній судді, яка вийшла на пенсію три роки тому. Вони пили чай на її кухні, і Віра розповіла все. Тамара Борисівна слухала мовчки, потім кивнула.
– Я чула крики. Готова дати свідчення, якщо знадобиться.
Віра передала запис своєму юристу. Той відповів коротко: «Цього достатньо. Готую документи».
Через два дні Віра повернулася додому раніше звичайного. Двері в комору прочинені. Вона штовхнула їх – Галина Павлівна стоїть біля сейфа з викруткою в руках, намагається зняти замок.
– Що ви робите?
Свекруха обернулася. Обличчя зле, без спроб прикритися.
– Те, що мала зробити давно. Думаєш, я дозволю тобі вигнати мого сина?
– Це мій дім.
– Ні. Це дім мого сина. І ти підеш. Сама чи з ганьбою – вирішуй.
Віра мовчала. Галина Павлівна кинула викрутку на підлогу й ступила до неї.
– Я не жартую, Вірочко. Підпишеш дарчу – або я поховаю твою кар’єру. У мене вистачить знайомих.
Віра дістала телефон. Увімкнула екран. Галина Павлівна помітила це й замовкла.
– Ти мене записуєш?
– Записала. Ще вчора. І позавчора. Усе, що ти говорила.
Обличчя свекрухи побіліло.
– Ти не посмієш.
– Побачимо.
Віра розвернулася й вийшла.
Вранці Галині Павлівні вручили судове повідомлення. Заборона наближення та розпорядження про виселення. Вона стояла в коридорі з папером у руках, не вірячи очам.
– Це незаконно! Я тут прописана!
– Ви тут не прописані. Перевірте.
Юрист Віри стояла поруч, спокійна й холодна.
– Погрози зафіксовані. Спроба зламати сейф – теж. Свідчення є. У вас доба на збір речей.
Галина Павлівна подивилася на Віру з ненавистю.
– Ти пошкодуєш.
– Ні. Ти пошкодуєш.
Олег повернувся ввечері. Побачив біля дверей свою валізу. Віру, яка стоїть із папкою документів у руках.
– Що відбувається?
– Ти їдеш. З матір’ю.
– Ти не маєш права!
– Маю.
Вона простягнула йому папери. Він пробіг очима – і обличчя побіліло.
– Це шлюбний контракт. Квартира моя. Твоя мати погрожувала мені, намагалася зламати сейф, шантажувала. Усе записано. Суд виніс рішення – ви виселяєтесь. Обоє.
– Віро, зачекай, ми можемо…
– Ні.
Вона підняла руку й показала на двері.
– Стеж за моєю рукою.
Він подивився туди, куди вона показувала. У двері постукали. Віра відчинила. На порозі судові виконавці та двоє поліцейських.
– Галина Павлівна Соколова та Олег Вікторович Соколов тут?
– Тут.
Віра відступила вбік. Олег спробував щось сказати, але виконавець його перервав.
– Не заважайте виконанню рішення. Зберіть речі. Десять хвилин.
Галина Павлівна вийшла з кімнати. Дивилася на Віру з такою люттю, що та відчула холод. Але не відступила.
За годину вони поїхали. Віра стояла біля вікна, дивилася, як Олег вантажить валізи в машину. Галина Павлівна сиділа на передньому сидінні, стискаючи сумку на колінах. Вони поїхали, не озирнувшись.
Віра зачинила вікно. Пройшла квартирою – знову своєю. Вишневу стіну зафарбує завтра. Люстру зніме сама. Кабінет поверне.
Сіла на диван. Уперше за тижні відчула, що дихає вільно.
Телефон завібрував. Повідомлення від юриста: «Усе оформлено. Можеш міняти замки».
Віра подивилася на порожню вітальню. Тиша не тиснула. Вона була її власною.
На столі лежала викрутка – та сама, якою Галина Павлівна намагалася відкрити сейф. Віра взяла її, підійшла до вишневої стіни й провела кінчиком по фарбі. Шар був тонким. Під ним проступала біла основа.
Вона усміхнулася. Усе виявилося не так глибоко, як здавалося.
