Катерина сиділа на теракотовій терасі старенької вілли в Сан-Феліче-Чірчео, маленькому містечку між Римом і Неаполем, і дивилася, як вечірнє сонце тоне в Тірренському морі.
Було 5 грудня, і повітря пахло сіллю, апельсиновим цвітом і дровами з чиєїсь камінної труби. В Україні вже, мабуть, сніг, а тут +18, і вона в одному светрі.
Вона приїхала до Італії три місяці тому «втікати від усього». Від розлучення, від роботи, від маминих дзвінків із запитаннями «Ну коли ж ти нарешті…».
Взяла відпустку за свій рахунок, зняла через Airbnb крихітну віллу з видом на море й вирішила, що буде пити вино, їсти пасту й ні з ким не розмовляти українською. Вирішила — і майже дотрималась. Майже.
Телефон завібрував. Мама.
«Катрусю, завтра Миколая! Ти пам’ятаєш? Я тобі подарунок під подушку поклала б, якби ти була вдома…»
Катерина закотила очі так сильно, що мало не побачила власний мозок.
«Мамо, мені тридцять п’ять. Я вже двадцять років не чекаю Миколая під подушкою».
«А дарма! Він і до тридцятип’ятирічних приходить, якщо вони вірять. І якщо добре себе вели».
«Я себе вела середньо. І не вірю».
«От бачиш. Тому й одна».
Зв’язок обірвався. Катерина кинула телефон на стіл і пішла по нову пляшку вина. «Середньо повелась. Дякую, мамо».
Коли вона повернулась на терасу, на плетеному стільці навпроти вже хтось сидів.
Високий, широкоплечий, у довгому темно-червоному кожусі, хоч і тепло. Біла борода до пояса, шапка з хутром, на ногах — величезні валянки. В руках — здоровенний мішок, що аж тріщав.
Він усміхався так, ніби знав її все життя.
— Добрий вечір, Катерино, — сказав чистісінькою українською, з легким галицьким акцентом. — Дозвольте присісти?
Катерина завмерла з чашкою в руках. Чай розлився на плитку.
— Ви… хто?
— А ти здогадуєшся, — він підморгнув. — Я ж до чемних приходжу. А ти хоч і кажеш, що середньо повелась, але я перевірив — більше добрих вчинків, ніж поганих. Тож маю право.
Він поставив мішок на підлогу, і той дзенькнув — явно не лише цукерки там були.
— Ти… Святий Миколай? — Катерина нарешті поставила пляшку. — Ти серйозно прилетів до Італії?
— А чому б ні? У мене ж глобальна юрисдикція. До італійських дітей приходять Бефана шостого січня, а до українських — я, навіть якщо вони втекли аж за море й прикидаються, що не вірять.
Він витяг з кишені маленьку фляжку.
Катерина сіла навпроти. Ноги не тримали.
— Це сон.
— Ні. Просто я в тебе цього року в списку. Ти ж просила?
— Коли?! Я нічого не просила!
Миколай дістав з-за пазухи пожовклий аркуш — дитячий лист, написаний кривими літерами, з малюнком сніговика й собаки.
«Любий Миколаю! Принеси мені собаку і щоб мама з татом не сварилися. І щоб я була щаслива. Катя, 7 років».
Катерина впізнала свій почерк. І той самий малюнок — собака з трьома вухами, бо вона тоді не вміла малювати.
— Це… це було двадцять вісім років тому.
— А я ж не поспішаю, — У мене черга велика. Але цього року дійшла й до тебе. Собаку, до речі, ти собі сама завела — пам’ятаєш ту дворняжку Мілку з притулку? Три роки тому. Я зарахував.
Він підняв кришечку.
— Ну, за зустріч!
Катерина кашлянула.
— А батьки… вони так і не перестали сваритися.
— Бо ти просила, щоб «не сварилися», а не щоб «були щасливі разом». Діти часто неточно формулюють бажання.
Я виконую буквально. Вони ж не сварилися — розлучилися й кожен знайшов собі спокій. Мама з дядьком Славком уже п’ятнадцять років як щаслива.
Катерина мовчала. Потім тихо:
— А останнє бажання? «Щоб я була щаслива»… Ти його теж… буквально?
— Оце я й прийшов з’ясувати, — Миколай розв’язав мішок. — Бо в тебе, Катрусю, щастя десь загубилося по дорозі. Я його шукав-шукав — не можу знайти. Думаю, може, ти сама знаєш, де поділа?
Він почав діставати з мішка речі. Спочатку — старі дитячі черевички, які вона колись ставила під ялинку. Потім — плюшевий ведмедик без одного ока.
Потім — фотографія з випускного, де вона в синій сукні стоїть поруч із однокласником Сашком, який тоді їй так подобався.
— Оце все ти колись дуже любила. А потім перестала. Чому?
Катерина взяла фотографію. Сашко поїхав до Канади, вона вийшла заміж за іншого, потім розлучилася. Все як у всіх.
— Бо життя, — сказала вона. — Воно саме так влаштоване. Спочатку мрієш про велике кохання, а потім просто намагаєшся не потонути.
Миколай кивнув.
— Знаю. Я ж не вперше таке чую. У мене в списку щороку мільйони таких. Хтось просить грошей — даю, а вони потім нещасні.
Хтось просить кохання — приводжу людину, а вони розбігаються через три роки. Бо щастя, Катрусю, не в речах і не в людях. Воно всередині. А ти його закопала так глибоко, що навіть я не докопаюсь.
Він витяг з мішка ще одну річ — маленьку коробочку з-під цукерок. Відкрив. Всередині лежав камінчик у формі серця, який вона колись знайшла на морі в Затоці, коли їй було дев’ять.
— Оце ти мені колись залишила замість листа. Написала на папірці: «Миколаю, я тебе дуже люблю. Це мій найцінніший камінь. Візьми його собі». Я взяв. І досі ношу.
Він поклав камінець їй на долоню.
— Ти вміла бути щасливою просто так. Без умов. А потім навчилася ставити умови: «Буду щаслива, коли вийду заміж», «коли куплю квартиру».
І що? Купила квартиру — а там сусіди шумні. Вийшла заміж — а він зраджував. Похудала — а все одно не любиш себе. Умови не виконуються, а щастя чекає.
Катерина відчула, як сльози самі котяться по щоках. Вона не плакала вже, мабуть, років п’ять.
— І що мені тепер робити?
— А те саме, що й у сім років. Залишити черевичок. І не просити нічого конкретного. Просто сказати: «Миколаю, я хочу знову вміти радіти». І повірити, що я прийду.
Він встав.
— У мене ще багато адрес. У Неаполі хлопчик просить, щоб тато повернувся живим. У Палермо дівчинка хоче, щоб мама перестала плакати. А ти… ти просто хочеш знову бути собою. Це найскладніше бажання з усіх.
Катерина підвелася.
— А якщо я не зможу?
— Зможеш. Я ж не даремно стільки років чекав. І ще одне…
Він витяг з мішка останню річ — пару нових черевичків. Жіночих. 38 розмір. Червоні, з хутром всередині.
— Залиш їх на терасі. Я заберу, коли підеш спати. І не став умов.
Він підійшов до неї, поцілував у лоб — по-батьківськи, тепло.
— І ще: завтра не піди до моря. Рано-рано, коли ще нікого немає. І просто постій там. Нічого не проси. Просто відчуй.
Він повернувся, взяв мішок, перекинув через плече.
— До зустрічі, Катрусю. І не кажи більше, що не віриш. Бо я щойно був тут. І ти мене бачила.
Він ступив за край тераси — і розчинився в повітрі, наче його й не було. Тільки легкий запах ялинкових голок і дзвін дзвіночків десь далеко-далеко.
Катерина стояла довго. Потім взяла черевички, поставила їх біля дверей на терасу. Поруч поклала той самий камінець-серце.
І вперше за багато років лягла спати без телефону, без думок про завтра.
Ранок 6 грудня був кришталево прозорий. Вона прокинулась о п’ятій, сама не знаючи чому. Одягла светр, джинси, кросівки й пішла до моря.
Море було спокійне. Хвилі ледь торкалися піску. Сонце тільки-но починало сходити.
Вона йшла босоніж, хоч і холодно. Зупинилась там, де вода торкалась пальців.
І просто стояла.
Спочатку нічого не відбувалось. Потім вона почула, як дихає. По-справжньому. Глибоко. Давно так не дихала.
Потім засміялась. Просто так. Бо чайка пролетіла над головою й крикнула, ніби привіталась.
Потім сіла на пісок і почала будувати замок. Кривий, смішний, з черепашками замість вікон.
Коли сонце піднялось вище, вона побачила, що поруч лежить щось яскраво-червоне.
Черевички. Ті самі. Але вже не порожні.
В одному — маленький пакуночок. Вона розгорнула.
Всередині — лист.
«Катрусю, дякую за камінь. Він досі зі мною.
А тобі я приніс не річ.
Я приніс тобі тебе саму.
Зустрінемося ще.
Твій Миколай».
І ще одна річ — стара фотографія. Вона — семирічна, з косичками, тримає того самого тривухого собаку-малюнок і сміється так, ніби весь світ належить їй.
Катерина притисла фото до себе.
І вперше за дуже багато років відчула: щастя — це коли не треба нічого просити. Воно просто є.
А десь далеко, за хмарами, дзвіночки дзвенять — і хтось у червоному кожусі посміхається: «Нарешті. Одна готова.
Залишилось ще кілька мільйонів…»
Але це вже зовсім інша історія.
Олеся Срібна
