Катерина стояла біля вікна своєї кімнати на дев’ятому поверсі й дивилася, як по двору проїжджає червона Mazda подруги її однокласниці.
Дівчина в салоні весело сигналить, висуває руку й махає комусь на балконі. Катерина стиснула губи.
«Оце я розумію, життя», — прошепотіла вона й різко відвернулася від вікна.
«Мамо! Я коли вже матиму свою машину?! Мені ж двадцять скоро!» — крикнула вона в коридор.
Мама саме мила посуд і відповіла не обертаючись:
«Катю, ми ж уже сто разів говорили. Як зберемо — купимо. Ти ж сама сказала: головне, щоб червоне було. Решта не принципово».
«Так, червоне! Яке завгодно, аби червоне! Я вже два роки кожному кажу: моя майбутня машина буде червона. Всі знають. Всі чекають. І я чекаю!»
Тато сидів у вітальні й гортав «Автобазар». Він підняв очі поверх окулярів:
«Катрусю, червоне — це добре. Але щоб і не дуже дорого, бо в нас ще кредит за квартиру…»
«Та я розумію! Я не прошу Порше! Просто червоне! Хоч маленьке, хоч старе, хоч яке! Головне — своє!»
Батьки переглянулися. Мама витерла руки рушником і тихо сказала татові:
«Миколо, може, того… Запорожця? Є оголошення: 1989 рік, червоний, 700 доларів. Господар каже, їздить».
Тато потер скроню:
«Та він же… ну ти розумієш. Сміятися будуть».
«Зате червоний. І свій. І ми вліземо в бюджет. А там Катря попрацює, назбирає, поміняє».
Тато зітхнув, дістав телефон і набрав номер із оголошення.
Через тиждень, у суботу, день народження Катерини.
Ранок. Катерина ще в піжамі, але вже з макіяжем — мало що, гості ж прийдуть. На столі торт, кульки, напис «Катя 20». Під вікном стоїть щось накрите великим синім целофаном. Вона спершу не зрозуміла.
«Мамо, це що, сусіди машину міняють?»
Мама з татом переглядаються, ледве стримують посмішки.
«Іди подивися», — каже тато й підсовує їй ключі на старій шкіряній мотузочці.
Катерина вибігла на балкон. Потім вниз сходами, боса, в піжамних шортах. Віддерла целофан.
Запорожець. Червоний. Дуже червоний. Колір стиглої полуниці.
Вона завмерла. Потім закричала на весь двір:
«АААААААА! МАМА! ТАТО! ВИ НАЙКРАЩІ!»
Обійняла машину, як живу. Цілувала капот. Сльози по щоках.
«Дивіться, який колір! Це ж вогонь! Це ж просто вогонь!»
Тато з мамою стояли поруч, трохи ніяково посміхалися сусідам, що виглядали з вікон.
Увечері — гості. Під’їзд гудів. Катерина всім розповідала:
«Дівчата, завтра поїдемо кататися! Я вже права маю! Зараз тільки техогляд пройду — і все, я на колесах!»
Подруги кивали, посміхалися, але очі бігали. Одна — Діана — не витримала й шепнула іншій, коли Катерина відійшла за тортом:
«Ти бачила? Запор… це ж… це ж ».
«Та тихо ти, вона щаслива».
«Щаслива? Вона думає, що це круто. А ми завтра всі в Інстаграмі це побачимо й… ну ти зрозумієш».
Наступного дня Катерина з самого ранку мила машину. Відер десять води витратила. Натирала «черепашкою», купленою за останні гроші.
Причепила на дзеркало пахучку «нова машина», хоча пахло всередині старим дерматином і бензином.
Поставила сторіз: фото Запорожця великим планом, фільтр «вогняний», підпис: «Вітайте мене на дорогах! Моя мрія збулася! »
Лайків — море. Але коментарі…
«Катя, це що, серйозно?»
«Ого, вінтаж!»
«Дівчата, це ж мем ходячий».
Катерина спершу не зрозуміла. Потім побачила, що хтось виклав фото в місцевий паблік «Підслухано — наше місто» з підписом: «Комусь на ДН подарували “феррарі”».
Вона сіла на бордюр біля машини й тихо заплакала. Прийшла мама.
«Катю, ну що ти… Ми ж старалися».
«Мамо, вони сміються… Я думала, заздритимуть, а вони…»
«Хто сміється — той заздрить, тільки по-своєму. А ти їдь. Прокачуй свою мрію».
Катерина витерла сльози, сіла за кермо. Двигун завівся з третього разу, закашлявся, але поїхав.
Вона поїхала до подруг. Зупинилася біля кафе, де всі сиділи на літньому майданчику. Вимкнула двигун — той ще секунд десять стрелив у глушник.
Вийшла з машини, гордо підборіддя вгору.
«Привіт, дівчата! Хто хоче покататися на червоному боліді?»
Тиша. Потім Діана пирснула й закрила рот долонею. Інші теж почали реготати.
«Катя, ти серйозно на цьому будеш їздити?»
«А що не так? Він червоний. Я просила червоний — я отримала червоний».
«Та він… він же старий, як мій дід!»
«Зате мій. І зареєстрований на мене. А в тебе, Діанко, яка машина? А, точно, татова Тойота. То ти на ній чи тато на ній?»
Діана почервоніла.
Катерина відкрила двері:
«Ну що, поїхали? Чи страшно?»
Сіла тільки одна — Оля, найтихіша в компанії. Решта відмовилися.
Вони поїхали. Запорожець гудів, деренчав, але їхав. На світлофорах Катерина сигналила всім підряд, махала руками. Оля спершу сиділа, вчепившись у ремінь, а потім почала сміятися — щиро, до сліз.
«Катя, ти божевільна! Але круто! Я б ніколи не наважилася!»
Вони повернулися через годину. Біля кафе вже стояла половина компанії — дивилися, як Запорожець паркується задом, з п’ятого разу, зачіпаючи бордюр.
Катерина вийшла й голосно сказала:
«Дівчата, слухайте сюди. Так, машина стара. Так, гучна. Так, смішна. Але це МОЯ. Я на ній їздитиму на роботу, в магазин, на море, куди захочу. І коли ви будете просити у татів-матусь грошей на бензин — я вже зароблятиму сама. І через рік-два куплю собі нормальну. А цей червоний я залишу. Бо він навчив мене, що мрії збуваються. Навіть якщо спершу смішно».
Тиша. Потім Оля почала плескати. За нею ще одна. Потім усі.
Діана підійшла останньою, обняла Катерину.
«Вибач. Я не права була. Покатаєш завтра?»
«Тільки якщо скажеш: “Катін Запор — найкрутіший у місті”».
«Катін Запор — найкрутіший у місті!» — крикнула Діана.
Увечері Катерина пофарбувала губи червоною помадою під колір машини, приклеїла на багажник наклейку «Не чіпай — пофарбовано» і поїхала нічним містом. Музика з колонок тріщала, але їй було все одно.
На задньому сидінні лежала коробка з-під торта й записка від мами:
«Доню, головне — не колір машини. Головне — колір твоєї мрії. Ти її не знебарвила. Пишаюся».
Запорожець гудів, місто блищало вогнями, а Катерина співала на все горло «Червона рута», і їй здавалося, що весь світ — червоний. І що це — найкращий колір на землі.
Минуло пів року.
Запорожець уже не просто стояв у дворі, він жив. На капоті красувалася нова наклейка жарт, звісно, на багажнику — «Не наздогнати». Катерина перефарбувала диски в чорний глянець, поставила «кенгурятник» і навіть примудрилася втиснути сабвуфер у багажник. Тепер на кожному світлофорем бас гупав так, що сусідські собаки вили хором.
Вона їздила всюди. На роботу в офіс паркувалася прямо під вікнами, щоб усі бачили. На зустрічі з клієнтами, однією з умов стало: «Я приїду на своїй машині». Клієнти спершу сміялися, а потім фотографувалися на пам’ять: «Це ж той легендарний червоний Запор!»
Подруги змінили тон. Діана тепер просилася «просто покататися», Оля знімала тіктоки, де Катерина виїжджала з димом із-під коліс. Ролик набрав 300 тисяч переглядів. У коментарях писали: «Оце я розумію характер!»
Одного весняного вечора Катерина їхала з роботи, коли раптом двигун чхнув і заглох посеред мосту. Рушити не зміг. Пробка, гудки. Вона вийшла, підняла капот, ніби щось розуміє. Під’їхав хлопець на білій машині.
«Допомогти?»
«Та я сама…» — почала було Катерина, але він уже витягував трос.
«Я Артем. Бачив тебе в тіктоці. Ти та сама Катя з червоним монстром?»
Вона засміялася.
«Саме та».
Вони відбуксирували Запорожця до найближчого СТО. Поки майстер колдував, сиділи на бордюрі, пили каву з термоса.
«Знаєш, я спершу думав — божевільна. А потім подивився твої відео й зрозумів: ти просто живеш. Більшість би здалася, а ти — зробила з цього шоу».
Катерина знизала плечима.
«Він мене багато чому навчив. І що не треба соромитися. І що мрії бувають різними. І що червоний колір — це настрій».
Майстер вийшов:
«Дівчино, в тебе прокладка під головкою прогоріла. Ремонт — тисяч п’ятнадцять».
Катерина зітхнула. Грошей не було. Артем мовчки дістав телефон:
«Скільки точно? Я скину. Розрахуєшся, коли зможеш».
«Ти що, серйозно?»
«Серйозніше не буває. Хочу, щоб цей червоний “монстр” ще довго гудів містом».
Через тиждень машина була готова. Катерина приїхала до Артема з коробкою піци й пляшкою.
«Розрахунок», — сказала й посміхнулася.
Вони сиділи на капоті Запорожця до третьої ночі, дивилися на зірки й сміялися.
«Знаєш, — сказав Артем, — я б ніколи не подумав, що закохаюся в дівчину через її… Запорожець».
«А я ніколи не думала, що червона машина подарує мені не тільки колеса, а й людину».
Вони поцілувалися під гудок проїжджаючого тролейбуса.
А Запорожець стояв поруч, блищав свіжою фарбою й ніби посміхався круглими фарами.
Мрія Катерини стала більшою за червоний колір. Вона стала цілим життям.
Наталія Веселка
