Мама саме перевертала останній сирник на пательні, коли Ангелінка, сидячи за столом у двох метрах від неї, з повним ротом і варенням на підборідді, видала:
– А бабуся вчора по телефону сказала комусь, що я така худенька і нещасна, і ти, мамо, мориш мене голодом. А це як?
Ложка в маминій руці завмерла в повітрі. Сирник тихо шипів, підгоряючи.
– Що-о-о? – перепитала мама, обертаючись. – Ти чула бабусю по телефону?
Ангелінка кивнула, старанно дожовуючи шостий сирник.
– Я в коридорі сиділа, ліпила з пластиліну слона. А ти в душі була. Бабуся дзвонила тьоті Любі й казала: «Ой, Любко, бачила я Ангелінку на відео, така худенька, така нещасна, очі в неї сумні, щічки впалі… Це ж Оксана її морить голодом, я тобі кажу! Сама їсть, а дитині крихти кидає!»
Мама поклала лопатку, витерла руки об рушник і сіла навпроти доньки.
– Ангелінко, ти зараз шостий сирник доїдаєш. І вчора три котлети з пюре, і позавчора півтортика згущеного. Де впалі щічки?
Ангелінка знизала плечима.
– Я не знаю. Я ж не бачу себе з боку. Може, я справді нещасна, просто не помічаю?
Мама закотила очі так високо, що мало не побачила власний мозок.
– Ти щаслива, як кошеня в коробці з ковбасою. Просто бабуся… бабуся в нас особлива.
– Вона думає, що мене скоро не стане? – Ангелінка округлила очі.
– Вона думає, що якщо дитина не схожа на колобка, значить її не годують. У неї всі діти до п’яти років були як пампушки. А ти в нас струнка. І високенька. І їси, як тракторист, просто все в зріст іде.
Ангелінка задумалась, облизала ложку.
– А давай я їй зателефоную і скажу, що я все нормально? І навіть сфоткаю тарілку порожню?
– Давай, – зітхнула мама. – Тільки після сьомого сирника.
Ангелінка радісно закивала й потягнулася до пательні.
Телефонний дзвінок пролунав увечері, коли мама вже мила посуд, а Ангелінка малювала на холодильнику магнітними буквами слово «БАБУСЯ».
– Алло, Оксано? – почулось у слухавці. – Це я. Ти що, справді дитину не годуєш? Я вже всю ніч не спала, плакала…
Мама ввімкнула гучний зв’язок і підморгнула доньці.
– Мамо, добрий вечір. Ангелінка тут поруч, хоче з вами поговорити.
– Дай її, дай! Ангелінко, внучко моя, ти їла сьогодні? Ти не голодна? Тебе мама годує?
Ангелінка підбігла, притулилася до маминого боку.
– Бабусю, я сьогодні з’їла вісім сирників! Вісім! І два йогурти, і банан, і курячу ніжку, і півбуханки хліба з маслом! І ще печиво три штуки!
Тиша в трубці була така, що чути було, як бабуся кліпає.
– Вісім сирників? – нарешті перепитала.
– Так! І ще просила дев’ятий, але мама сказала, що я лусну, як кулька.
Мама ледь стримала сміх.
Бабуся кхекнула.
– Ну… може, я трохи перебільшила… Але ти справді худенька! Треба тобі сала їсти! І сметани! І борщу з пампушками!
– Я люблю борщ! – радісно крикнула Ангелінка. – Приїжджай, бабусю, нагодуєш мене пампушками, я буду як колобок!
– Приїду! Обов’язково приїду! І привезу тобі банку смальцю, і три літри сметани, і ковбасу домашню!
Мама тихо простогнала.
Наступної суботи бабуся приїхала. З трьома величезними сумками. І з дідусем, який ніс ще дві.
– Ось! – урочисто оголосила бабуся, заходячи в квартиру. – Це все тобі, Ангелінко! Щоб ніякого голоду!
Ангелінка вискочила назустріч і завмерла. На столі виросла гора: банка трилітрова смальцю зі шкварками, два кільця ковбаси, п’ятилітровий слоїк сметани, мішок картоплі, мішок цибулі, півтора кілограма масла, десяток домашніх сирів і два величезних горщики борщу («щоб не варила, бо ти, Оксано, мабуть, і борщу не вмієш»).
– Бабусю… – прошепотіла Ангелінка, – а ми це все з’їмо?
– З’їсте! – впевнено заявила бабуся. – І ще добавки захочете!
Мама стояла в кутку й тихо реготала в кулак.
Перший тиждень був епічним.
Бабуся вставала о шостій ранку й починала смажити котлети. На сніданок – три котлети, три ложки сметани, хліб з маслом і смальцем, чай з п’ятьма ложками цукру.
– Бабусю, я не влізу, – благала Ангелінка після другої котлети.
– Влізеш! Ти ж худенька! Треба набирати!
На обід – борщ з пампушками, на друге – вареники з картоплею і знову сметана.
На вечерю – млинці з сиром і знову сметана.
На ніч – склянка молока з медом («щоб щічки круглі були»).
Ангелінка їла, бо бабуся стояла над душею й казала: «Іще ложечку! Іще одну! За маму! За тата! За здоров’я!»
На п’ятий день мама помітила, що джинси Ангелінки стали тіснуватими в талії.
На сьомий день Ангелінка прийшла з дитсадка й тихо поскаржилася:
– Мамо, мене сьогодні в групі назвали «Пухкенька Ангелінка».
Мама мало не впала.
– Хто?
– Вихователька. Сказала: «Ого, Ангелінка, ти в нас як пампушечка стала!»
Мама зайшла на кухню, де бабуся саме місило тісто на пиріжки.
– Мамо, досить. Вона вже пухкенька. Мета досягнута.
Бабуся підняла голову, борошно на носі.
– Та що ти! Вона ще не колобок! Колобок і щічки так-от… – бабуся показала руками.
– Мамо! Вона дитина, а не виріб з тіста!
– Я ж для здоров’я! – образилась бабуся.
– Здоров’я – це коли дитина рухається, а не коли лежить на дивані, бо ремінь не застібається!
Ангелінка тим часом стояла в дверях і тихо ікала. Від переїдання.
На восьмий день стався бунт.
Ангелінка прокинулась, побачила на столі чергову гору млинців і тихо, але твердо сказала:
– Бабусю, я більше не можу. Я люблю тебе дуже-дуже, але якщо я з’їм ще хоч один млинець, я вибухну. І тоді точно буду нещасна.
Бабуся завмерла з лопаткою в руці.
– Ти… не хочеш млинців?
– Хочу! Але не десять! Я хочу один. І ще півогірка. І побігати надворі.
Бабуся сіла на стілець. Виглядала так, ніби в неї щойно відібрали сенс життя.
Мама обережно підійшла.
– Мамо… Ангелінка тебе дуже любить. І їжу твою любить. Але любов – це не тільки годувати. Це ще й слухати. Вона тобі сама сказала: досить.
Бабуся довго мовчала. Потім витерла сльозу куточком хустки.
– Я просто… боялася. В дитинстві в нас голод був. Я пам’ятаю, як ми з сестрою ділили одну картоплину на чотирьох. І коли появилася ти, Оксано, я собі поклялася: мої діти й онуки ніколи не знатимуть, що таке голод. І переборщила…
Ангелінка підбігла, обняла бабусю за шию.
– Бабусю, я не голодна! Я сита! І щаслива! І ти в мене найкраща бабуся в світі! Просто… давай тепер разом бігати надворі? І їсти потрошки, але смачно?
Бабуся всміхнулася крізь сльози.
– Давай. Тільки я вам усім ще борщу зварю. Але маленький горщик. І сметани – тільки три ложки.
– Дві! – крикнула Ангелінка.
– Дві з половиною! – поторгувалася бабуся.
З того дня в домі запанував новий порядок.
Бабуся приїжджала на вихідні, але вже з однією сумкою, а не п’ятьма. Варила борщ – маленький горщик. Пекла пиріжки – дванадцять штук, а не шістдесят. І головне – після обіду всі разом ішли гуляти: бабуся, мама, тато й Ангелінка.
Ангелінка схудла на півтора кілограма, але щічки в неї все одно були рожеві, а очі – щасливі.
Якось увечері, коли бабуся знову дзвонила тьоті Любі, Ангелінка підбігла й вихопила слухавку.
– Тьотю Любо! Бабуся вам брехала! Я не худенька і не товста! Я в самий раз! І бабуся мене годує, але вже не до вибуху!
Бабуся зареготала так голосно, що слухавку чути було на весь коридор.
– Оце моя внучка! В самий раз! І характер – в мене!
Мама стояла поруч і тихо сміялася. Бо зрозуміла головне: любов бабусі не в літрах сметани. Любов бабусі – в тому, що вона приїде, навіть якщо з однією морквинкою. І обійме так міцно, що ніякі щічки не потрібні – і так зрозуміло, що ти найулюбленіший на світі.
А Ангелінка того вечора, доїдаючи вже тільки третій пиріжок, сказала:
– Мамо, а коли я виросту, я теж буду так любити своїх дітей. Але годувати буду… нормально.
– Домовились, – всміхнулася мама.
І десь там, на кухні, бабуся тихо додала:
– І я теж навчуся. Потрошки. Але від душі.
І всі троє засміялися. Бо іноді, щоб стати «в самий раз», треба спочатку трохи побути і худенькою, і пухкенькою, і найголовніше – дуже-дуже коханою.
Наталія Веселка
