Після робочого дня Катя поспішала додому. На вулиці була зима, дув пронизливий вітер і в обличчя летіли маленькі крижані сніжинки. Катя мріяла якомога швидше добігти до автобусної зупинки й сісти в автобус. Ось і він. Дівчина швидко заскочила до салону автобуса, майже всі місця були вільними. Катя сіла біля вікна. Задзвонив її телефон. Вона дістала його відповісти на дзвінок, а сумку поставила під ноги.
– Привіт, мамо! Щойно сіла в автобус, погода просто нестерпна. Добре, що в автобусі тепло. Мамо, ти знаєш, що я дуже хочу приїхати на Новий рік, але я нічого не можу обіцяти. Моя робота непередбачувана. І говорити про це зарано, ще три тижні до свята. Робота. Все гаразд з роботою. Мамо, у мене все добре, не треба хвилюватися. Мамо, гаразд, я зараз буду виходити. Що? Зачекай, я зараз вийду, тут погано чути.
Катя вийшла з автобуса. Її відразу ж зустрів лютий вітер. Мама досі не могла перестати розповідати про ремонт у вітальні. Так Катя розмовляла з матір’ю до самого будинку.
– Мам, давай потім договоримо, я вже стою біля під’їзду. Бувай! – Катя повісила слухавку, поклала телефон в кишеню, і вже хотіла дістати ключі, коли зрозуміла, що забула сумку в автобусі. “Що мені робити? Там же ключі й мій робочий блокнот, банківська картка”, – подумала Катя і почала панікувати. Вона згадала, що у її сусідки, в якої вона й орендувала квартиру, були запасні ключі. Дівчина набрала номер квартири на домофоні.
— Віра Василівна, це Катя, я можу зайти до вас?
Двері під’їзду відчинилися, і Катя побігла до сусідки. Віра Василівна дуже любила Катю. Дівчиною вона була охайною, доброзичливою, а ще працювала в лікарні. Тому сусідка не лаяла Катю, а почала її заспокоювати:
– Не хвилюйтеся. Зателефонуй диспетчеру автостанції, розкажи все. Можливо, твоя сумка вже в них в бюро загублених речей.
Катя так і зробила.
– Добрий вечір! Я забула сумку в автобусі. Номер рейсу двадцять п’ять. Ах, ще не приїхав. А коли? Гаразд, я зателефоную вам завтра.
У Каті не було іншого вибору, крім як лягти спати, а завтра продовжити пошуки своєї сумки. Дівчина довго не могла заснути. Коли вона відкрила очі за вікном було вже світло. Подивившись на годинник, Катя зрозуміла, що запізнилася на роботу. “Зателефоную на автостанцію з роботи”, – подумала вона.
Катя зайшла до лікарні й вже хотіла йти виправдовуватися перед головним лікарем, але Світлана Вікторівна вже зустрічала її біля реєстратури.
– Доброго ранку, Світлана Вікторівна, вибачте – Катя почала вибачатися.
– Зачекай! – перебила та її. – Поглянь на того симпатичного хлопця біля мого кабінету.
– Мені прийняти пацієнта?
– Ні. Він прийшов і поцікавився, як тебе знайти.
– Я його не знаю, – вдумливо сказала Катя і попрямувала до хлопця.
Хлопець помітив Катю і встав зі свого крісла.
– Доброго ранку, Катю! Тримай, це твоє! – сказав з посмішкою хлопець і вручив Каті її загублену сумку.
– Дякую! Як ти мене знайшов? – радісно запитала дівчина.
Хлопець захвилювався й опускав очі на підлогу.
– Вчора в автобусі я сидів позаду тебе! Я виходив на наступній зупинці після твоєї й помітив сумку. Я відразу зрозумів, що саме ти забула її, оскільки дуже захопилася телефонною розмовою. Мені довелося заглянути всередину сумочки. У блокноті була твоя візитка. Я зрозумів, що ти працюєш тут, так що. – Катя дивилася на нього недовірливо.
– Я кілька тижнів тому влаштувався на роботу слідчим, використав свої навички. – хлопець посміхнувся і почервонів.
А через три тижні Катя поїхала до мами на Новий рік з новим знайомим.
