Кохання прийшло до жінки несподівано, коли здавалося минула більша частина життя… Проте вона встигла привести у світ дитину й бути щасливою разом з немолодим чоловіком!
Комусь кохання приходить у двадцять, комусь — у тридцять, а комусь — у сорок. Та до Валентини Іванівни воно прийшло у сорок три роки. Прийшло несподівано, коли вона вже й не чекала. Одруженою вона не була ніколи. Щось не склалося. Жила сама у двокімнатній квартирі, яка залишилася від батьків. Працювала заступницею директора коледжу з адміністративно-господарської частини. Посада — нічого особливого, якщо врахувати, що в директора таких заступників кілька.
— Познайомтеся, мій заступник — Ілля Олексійович Карпенко, підполковник у відставці.
Валентина, як і всі інші, з цікавістю поглядала на нового співробітника: «Військовий, а вигляд якийсь… недоглянутий. І в літах — старший за мене, певно, років шістдесят. Чому ж він такий неохайний? Виглядає так, ніби дружини в нього немає, і збирався на роботу сам».
Заступник директора зайшов до її кабінету одразу після наради:
— Валентино Іванівно, мені потрібні ключі від мого кабінету. І ви маєте передати мені сейф і документи.
— Ілле Олексійовичу, я якраз хотіла випити чаю. Сідайте зі мною! А вже потім займемося передачею.
— Та якось… — розгубився він.
— Сідайте, сідайте, не соромтеся! Нам же доведеться довго разом працювати. От і познайомимося як слід.
Він сів, узяв підсунуту чашку, зробив ковток.
— Беріть і пиріг, — Валентина поставила перед ним тарілку з акуратним шматком випічки.
— Дякую.
— Іллю Олексійовичу, бачу, доля вас не дуже шкодує.
— Мабуть, ви маєте рацію, — він похнюпив голову. — Рік тому не стало моєї дружини.
— Ой… пробачте, будь ласка.
— Усе нормально, — тихо відповів він, а далі, здається, не зміг стриматися, йому конче хотілося виговоритися. — Я сам із дитбудинку, а вона була єдиною рідною людиною в моєму житті.
— А діти?
— Дітей у нас не було. У дружини не могло бути. Ми все мріяли взяти дитину з дитячого будинку, але я постійно працював у відрядженнях, далеко від великих міст. Чекали, поки я зможу вийти на пенсію. Я вже подав документи, коли Галя серйозно захворіла. Ми отримали квартиру в цьому місті — її батьки тут жили. Я доглядав за нею, возив по лікарнях.
Він замовк ненадовго, потім продовжив:
— Коли її не стало, я зірвався і почав пити. Так і прожив увесь рік — у тумані. Три місяці тому минув рік з дня її поховання, і я вирішив: досить. І з того часу — ні краплі. От знайшов роботу… Пенсії мені вистачає, особливо коли живеш сам, але коли серед людей знаходишся — якось легше.
— У мене також ніколи не було дітей, і заміж я жодного разу не виходила, — Валентині раптом теж захотілося виговоритися.
— Чому? — мимоволі вирвалося у чоловіка.
— Некрасива я… На мене ніколи ніхто не звертав уваги: ні хлопці, ні чоловіки.
— Валентино, та ти цілком нормальна, симпатична, — сам того не помітивши, він перейшов на «ти».
— Дякую… — обличчя жінки проясніло, й у ту мить вона справді стала симпатичною.
Пролунав дзвоник на перерву. Заступник підвівся:
— Валентино Іванівно, ми з вами засиділися. Давайте займемось справою.
Власниця кабінету також підвелася й показала:
— Ось ваш сейф, ось ключі. Перевіряйте документи, усе всередині по опису.
Він перевірив кожен папір і запитав:
— За інструкцією сейф має бути прикріплений стаціонарно?
— Так, там ззаду є якісь кріплення.
— А як же я все це понесу?
— Ілле Олексійовичу, — Валентина не стрималась і засміялася, — ви тепер працюєте в коледжі. Нічого носити самому не потрібно.
Вона взяла телефон і набрала номер:
— Юро, треба перенести сейф у кабінет нового заступника й там закріпити.
За п’ять хвилин прийшов майстер виробничого навчання з чотирма кремезними студентами. До наступної перерви сейф уже стояв на новому місці, надійно закріплений, а документи акуратно розкладені всередині.
Наступного ранку Валентина прийшла на роботу гарно вбрана і з акуратною зачіскою.
— Валентино Іванівно, у вас свято? — запитав охоронець, щойно вона зайшла у коледж.
— Чому свято?
— Така вже ви сьогодні гарна.
— Дякую!
Протягом дня подібні компліменти, мабуть, висловили всі чоловіки-колеги. Жінки-колеги одразу почали будувати здогадки. Тим більше, й заступник директора теж прийшов сьогодні якийсь зовсім не такий, як учора.
Сьогодні в Іллі Олексійовича був перший урок як у викладача. Після робочого дня він підійшов до неї й чітко промовив:
— Валентино, дозвольте запросити вас на вечерю!
Усмішка осяяла обличчя жінки.
— Згодна. Тільки, Ілле Олексійовичу, давайте просто погуляємо. Ніколи не гуляла з військовим.
— Для мене, прохання жінки – наказ.
— Тоді ходімо!
Ледь вони вийшли за територію коледжу, Ілля Олексійович, як старший за віком узяв ініціативу у свої руки:
— Як я вже зрозумів, у коледжі викладачі звертаються одне до одного на ім’я-по батькові і на «ви». Але оскільки ми вже за територією, дозволь запропонувати звертатися одне до одного на ім’я і на «ти».
Обличчя жінки сяяло радістю. Вони йшли й розмовляли. Ілля Олексійович відчував, ніби до нього повертається життя, що до старості ще далеко і перетворюватися на діда справді рано.
А Валентина Іванівна була просто щаслива — адже на неї звернули увагу як на жінку. У коледжі вона працювала вже чверть століття. Чоловіків серед співробітників було значно менше, ніж жінок. А зараз, поруч із цим чоловіком, вона почувалася справжньою жінкою. Хотілося, нехай у віці ,але пережити все, що переживають інші.
— Так, Валентино, он ресторан…
— Ілля, та ну його, той ресторан. Давай просто погуляємо, а потім зайдемо до мене і спокійно поїмо.
— Згоден. Тільки спершу зайдемо в магазин і купимо щось незвичне.
Неважко здогадатися, чим закінчився той вечір. Наступного дня була субота, потім неділя. Щось приховати в коледжі було неможливо — та вони й не ховалися. Але ж будь-які стосунки між чоловіком і жінкою повинні чимось завершитися. І от за два місяці, наприкінці чергової педради, Ілля Олексійович підвівся й оголосив:
— У середу в нас із Валентиною Іванівною реєстрація шлюбу. Святкуємо в нашому коледжі. Запрошуємо всіх!
Не можна сказати, що новина була несподіваною — за ці два місяці всі звикли, що вони проводять разом увесь вільний час. Та все одно з усіх боків пролунали здивовані вигуки: нареченому давно за п’ятдесять, а нареченій — сорок три.
Перед весіллям вони разом пішли на могилу покійної дружини Іллі Олексійовича. Попросили пробачення і, ніби, отримали благословення. Розписалися, відсвяткували весілля. Почали жити в квартирі Валентини, а квартиру Іллі т здавати. Здавалося б, живи й радій, що ще потрібно, щоб удвох зустріти старість, але…
Того дня Валентина ходила до поліклініки й повернулася додому з таким загадковим обличчям, що чоловік перелякався:
— Валю, що сталося?
Вона підійшла, притулилася до нього, ніби шукаючи підтримки й захисту:
— Іллю, я при надії.
— Серйозно? — він обійняв її, поцілував. — Це ж чудово. У нас буде син.
— Іллю, лікар стільки всього наговорила про протипоказання й ризики… але я все одно народжуватиму.
— Звичайно! Валю, ти маєш народити.
— Лікар сказала, що потрібне медичне спостереження й постійний контроль, — доповідала Валентина чоловікові майже як командирові.
— Будеш робити все, як скажуть лікарі. Харчуватися так, як вони скажуть.
— Іллю, я все зроблю, як треба.
Звістка про те, що Валентина збирається народжувати у сорок три, миттєво розлетілася коледжем. Чого тільки вона не вислухала від колег і подруг: і побоювань, і порад, і захоплених відгуків. А чоловіки-колеги казали майже одне й те саме:
«Молодець! Справжня жінка!» А день, коли це мало статися, хоч і повільно, але наближався. Уже сказали, що буде хлопчик.
Ось уже й весна, а разом з нею — декретна відпустка. Походи до поліклініки стали практично щоденними. За місяць до терміну її поклали до лікарні на збереження. Літо. У коледжі в усіх викладачів і працівників відпустка. Ілля Олексійович не знаходив собі місця. Дуже чекав, коли дружина з сином повернеться з пологового.
Рано-вранці на його телефоні пролунав дзвінок. Він вихопив слухавку:
— Іллю, мене зараз повезуть на операцію. Іллю, я люблю тебе…
— Валю, Вале…
І чужий жіночий голос:
— Вашу дружину відправляємо в операційну. У найближчий час не телефонуйте.
Він миттю почав збиратися.
— Дівчино, — він кинувся до віконечка у приймальному покої. — Корнілова Валентина. Як там?
— Зараз триває операція. Операція складна. Поки нічого сказати не можу. Почекайте на вулиці або присядьте на диванчику, — після паузи додала: — А краще йдіть додому. Операція під загальним наркозом, ваша дочка…
— Дружина.
— Ваша дружина, —медсестра здивовано глянула на нього. — Ще нескоро прийде до тями.
Він вийшов на вулицю. «Операція під загальним наркозом… значить, справді складна. Лікарі ж попереджали, що може бути всяке. Якщо з Валею щось трапиться — я цього не витримаю. А син? Почекаю дві години».
Рівно через дві години він знову зайшов у приймальний покій і звернувся до медсестри:
— Корнілова Валентина. Як вона і дитина?
Вона кудись зателефонувала й повідомила:
— Ваша дружина спить після наркозу, дитина — у відділенні інтенсивної терапії.
— А їхній стан?
— Вибачте, поки не знаю.
Він дістав телефон, розібрався, що «відділення інтенсивної терапії» — це реанімація. Стало тривожно.
Минуло ще дві години безперервного ходіння навколо пологового будинку.
Він знову підійшов до віконечка:
— Що з Валентиною Корніловою і дитиною?
— Ваша дружина все ще спить після наркозу. Дитину перевели в палату.
— Дякую!
Вийшов.
«Значить, син живий!»
Валентина розплющила очі. Інша палата, у вікно зазирає сонце. Вона згадала ранок, коли почав сильно боліти живіт, як її повезли в операційну, зробили укол…
«А далі? А де синок?»
Спробувала підвестися. Підбігла медсестра:
— Лежіть!
— Де синок?
— Заспокойтеся! Вам не можна хвилюватися.
— Де синок?!
— Заспокойтеся. Зараз принесу.
Медсестра вийшла. Валентина не зводила очей із дверей — адже зараз має статися те, про що вона мріяла все життя.
Двері відчинилися, пролунав тихий плач. Медсестра поклала їй теплий живий клубочок.
— Хай трохи полежить, познайомиться з мамою.
Медсестра з хвилину спостерігала за ними з усмішкою. Валентина довго милувалась малюком, відчуваючи себе жінкою, в якої є дитина. Коли остаточно оговталася, запитала в медсестри:
— А де мій телефон?
— На тумбочці.
— Можна, я чоловікові подзвоню?
— Можна, — подала телефон.
Минуло ще дві години. Ілля уже йшов до входу в лікарню, коли на телефоні пролунала мелодія. Дружина.
— Валю, що?! — вигукнув він.
— Іллю, синок зі мною. Він такий гарний…
— Валю, рідна!
За тиждень Ілля стояв біля дверей пологового будинку з квітами й подарунками. Двері відчинилися, і вийшла його Валентина, а за нею медсестра — з акуратно загорнутим у ковдрочку конвертиком, перев’язаним синьою стрічкою. Ілля обійняв дружину. Медсестра, всміхнувшись, сказала:
— Тату, забирайте свого малюка!
Він передав квіти й подарунки Валентині й обережно прийняв з її рук ковдрочку з сином. Скільки років він мріяв про те, що в нього буде хлопчик, який носитиме його прізвище — і ось, тепер він тримає його на руках. Щастя переповнювало чоловіка. Ось він, спадкоємець!
Ілля розумів, що попереду — роки праці, любові, безсонних ночей. Що коли син стане дорослим, йому буде за сімдесят. Але він не мав жодного сумніву — вони з Валентиною виростять цього малюка. Обов’язково.
