Мама зникла в грудні. На роботі аврал, Андрій запросив друзів на новорічні свята, тато лежав у лікарні після операції. Їхати до Києва і з’ясовувати, куди поділася мама, Юлі зовсім не хотілося. Та співмешканця матері заарештували — зовсім з іншої справи, ніяк не пов’язаної зі зникненням мами, а єдина зведена сестра Юлі залишилася там сама.
— Це не твоя проблема, — сказав Андрій. — Ти ту сестру в очі не бачила. Звідки в тебе взагалі обов’язок їхати?
Тато й взагалі образився: це він, а не мама, вирощував Юлю з дев’яти років, і зараз як ніколи потребував її допомоги.
— Це відроддя тобі ніхто, — грубо промовив він. — Нехай хоч до дитбудинку її забирають.
Складно сказати, чому Юля поїхала. Суміш цікавості, почуття провини та дитяче незрозуміле бажання повернути маму змусили її купити квиток і кинути своє життя на поталу долі.
В потязі Юля застудилася, і до столиці вона приїхала сердита. Сусідка мами — понура жінка з вищипаними до ниточки бровами — зустріла Юлю з докорами.
— Я через що маю за чужим дитям наглядати? Я нянькою не наймалася. І їсть вона за трьох.
Дивлячись на худу та анемічну дівчинку, важко було повірити, що вона їсть за трьох, але натяк Юля зрозуміла і дістала з гаманця п’ятсот гривень. Сусідка одразу пом’якшала.
— Та я що — мені неважко, сусіди, все-таки. Шкода дівчину — пропаде вона з такими батьками.
Юля й без сусідки знала все про свою матір. Про пиятики, гулянки та її чоловіків. Щоправда, мама в довгих слізних повідомленнях запевняла, що з тих пір, як зустріла Сашка і народила Алісу, життя її зовім змінилося. Та Юля в це не дуже вірила. І недаремно.
— Чоловіки за нею вічно приїжджали на дорогих машинах, — повідомила сусідка. — А Сашко що — йому аби гроші були. Він їх усе в автомати спускав. Ось, докотився — якогось мажора пограбував, тепер не відмажеся.
Перспектива така собі. Юля це й так розуміла. Та надія знайти маму ще була.
— Як ви гадаєте, де вона?
Сусідка знизала плечима.
— Та хто ж її знає… Може, в канаві лежить. А може, з якимось хахалем поїхала.
Мама й від Юлі з татом колись поїхала. Тож дивуватися не доводилося.
Коли сусідка пішла, Юля запитала в тендітної Аліси:
— Ти точно не знаєш, де мама?
Та замахала головою, і в бік послизнули великі, наче перлини, сльози. Юля поморщилася.
— А родичі в тебе якісь є?
— Тітка, — прошепотіла дівчинка. — У Чернігові. Тільки ми їй подзвонити не можемо.
— Час від часу не легше…
Перебувати у квартирі, де жила всі ці роки мама, було нестерпно. Дивно, але запах тут був той самий, який Юля пам’ятала з дитинства, ніби мама забрала його з собою, коли пішла від них з батьком — запах пряних парфумів, квіткового кондиціонера для речей, сухої лаванди в шафах і розмоклих чайних пакетиків. Юля навмисне розкладала по шафах лаванду і навіть купила такі самі, як у мами, парфуми, але в них з татом у квартирі все одно пахло інакше. А тут пахло мамою. І всюди були її речі: статуетки, порцелянові сервізи, макраме та тюль на вікнах.
— Ти будеш зі мною жити? — запитала Аліса, притискаючись до вицвілих блакитних шпалер.
— Ось ще. У мене своє життя є.
— А з ким я тоді житиму?
Юля не знала, що на це відповісти.
Наступного дня вона зайшла до поліцейської дільниці. Там їй розповіли, що батько Аліса точно отримає строк, а про матір нічого не відомо.
— Ніби крізь землю провалилася, — розвів поліцейський руками.
Єдина надія залишалася на тітку. І Юля взялася активно розшукувати її в тому місці. Андрій тим часом обривав телефон.
— Ти коли повернешся? У квартирі безлад, Ковтуненки через тиждень прилітають — хочуть Різдво тут зустріти, а там уже й Антоха з Катею підтягнуться.
— Я звідки знаю, — відрізала Юля. — Думаєш, мені тут задоволення залишатися?
— То коли не задоволення — кидай ту падчуху і лети додому.
— Не падчуху, а сестру.
— Та яка різниця…
Батько, навпаки, не дзвонив і не відповідав на дзвінки, тож Юлі доводилося зв’язуватися з лікарем, щоб переконатися, що з ним усе гаразд. Через усе це вона сварилася на Алісу. Та вічно приставала то з прикладами з математики, то з поробкою із шишок — наче Юля солить ті шишки.
— Треба тобі — іди й збирай сама.
За вікном було темно, термометр показував мінус. Тому коли через десять хвилин Аліса не повернулася, Юля зітхнула і пішла її шукати. Знайшла біля гойдалок у дворі — ця дурниця лизнула залізку і стояла з повними сліз очима та обмороженими щоками.
— Та за що мені це! — розсердилася Юля.
Довелося йти за теплою водою, а потім шукати ті дурні шишки. На щастя, тітка з Чернігова відгукнулася і обіцяла прилетіти за племінницею. Ковтуненки вже приїхали, і чоловік обурився:
— Я взагалі не впевнений, що ти зацікавлена в наших стосунках! — сказав він.
А Майя Ковтуненко написала по секрету, що в Андрія кільце готове, і він хотів на Новий рік просити в Юлі руки, але тепер сумнівається. Юля чекала на цю пропозицію три роки, тому поквапилася додому. Тітка з Чернігова оглянула квартиру, уточнила, чи не претендує на неї Юля, і залишилася задоволена.
— Я подбаю про малу, — сказала вона.
Аліса засмутилася, що Юля їде.
— У мене роль на новорічному святі, — прошепотіла вона. — Я сніжинка номер три, віршик казатиму. Думала, ти подивишся.
— Твоя тітка нехай подивиться.
Аліса похилила біляву голову, і в Юлі всередині стало якось бридко. Але квиток уже був куплений, Новий рік на носі, тож не до сантиментів.
— Чи можна я тобі писатиму? — пошепки запитала Аліса.
— Можна, — дозволила Юля.
Андрій зустрів її не дуже радісно, а в квартирі й справді був безлад. Ще й тата виписали, але він поки потребував Юлиної допомоги і поводився, наче капризна дитина. Юля метушилася, як білка в колесі, і на повідомлення Аліси не відповідала. Лише раз, коли їхала в метро, відкрила надіслане фото з новорічного свята, але дівчинки на ньому не знайшла.
«Як твоя роль?» — запитала вона швидше з ввічливості.
«Її Ріта Савельєва грала».
«Чому?»
«У мене костюма сніжинки не було».
І тільки тоді Юля розгледіла бліде личко Аліси і сірий сарафанчик.
«А що з костюмом?» — не зрозуміла Юля.
«Тітка сказала, що дорого».
До горла підступив ком. Юля пам’ятала, як тато ніч не спав, аби обшити її сукню сніжинками. А наступного року купив їй костюм русалоньки, і вони їхали з ним у метро, щасливі та горді.
Довелося дзвонити тітці.
— Мені за її утримання ніхто не платить! Мати ваша зникла, і поки її не визнають безвісти зниклою, я опіку оформити не можу. Скажи дякую, що взагалі годую її!
Чомусь це бліде обличчя й сирітський сарафанчик ніяк не стиралися з пам’яті. Юля спробувала обговорити це з татом, але він відвернувся до стіни і перестав з нею розмовляти. Андрій й взагалі розлютувався.
— Тобі та падчуха важливіша за мене, чи що?
— Не падчуха, а сестра.
— Та яка різниця! Забий ти вже на неї!
Юля не могла забути. І справа була не в мамі, а в чомусь іншому. Складно було це пояснити. І Юля купила квиток до Києва.
— Ти з глузду з’їхала? — розсердився Андрій. — Май на увазі, якщо ти мене поїдеш на Новий рік, це кінець.
Батько теж сказав щось подібне.
— Я думав, ти Новий рік з батьком проведеш. Не соромно тобі — я через тебе в дім нікого не запрошував, не хотів, щоб ти з мачухою росла. І це твоя подяка?
— Прости, — сказала Юля. — Але я не можу інакше.
Коли Юля прилетіла, Аліса витріщилася на неї величезними очима. У неї тремтіли губи, а по щоках котилися великі, наче перлини, сльози. Тітка злякалася:
— Квартиру вирішила віджати? Я тобі цього не дозволю!
Юля проковтнула колючий ком у горлі і сказала:
— Алісо, збирайся — ми їдемо до мене додому.
Натомість дівчинка обхопила її ноги й заридала. Юля часто заморгала і відвела погляд. Тітка засуєтилася й почала говорити, яка це благородний вчинок. Проте Юля почувалася зрадницею.
Новий рік вони зустріли удвох з Алісою. Андрій видалив Юлю з друзів і заблокував номер. Речі привезли Ковтуненки до жінки у квартиру.
— Якщо тобі чогось треба — тільки скажи.
Добре, що Юля не продала свою студію, хоч Андрій і наполягав. Тепер їй є де жити. Їм.
Батько не блокував, звісно, але на Юлю сильно образився. І Алісу в очі бачити не хотів. Та до лютого, коли трохи оговтався, не витримав і приїхав.
— От тобі й на, — здивувався він. — Зовсім на неї не схожа.
Як Юля не намагалася відгодувати Алісу, та залишилася блідою й тендітною. Хіба що щічки трохи округлилися. Тато полагодив дівчинці стілець і повісив полицю, щоб було куди складати книжки. А Юлі сказав:
— Добра ти душа, доню.
Юля обійняла батька й сказала:
— У мене добрий учитель.
Він удав, ніби закашлявся. А Юля часто заморгала. І подумала: може, скоро й мама повернеться. І все буде, як колись. Навіть краще.
