Коли баба Ганька отримала лист з далекої Латвії, очам своїм не повірила – подруга їй квартиру заповіла. А доньки одразу роти роззявили на бабин спадок

Бабі Ганьці минуло вже 75. Останнім часом стала слабувати, тож від городу і цюкання її діти відігнали. Щоб не кректала та не стогнала поруч. Натомість «підкинули» онучку: зі школи зустріти, погодувати, простежити, щоб уроки сіла робити. Настя бабцю любила, а особливо її спогади про молоді роки, навчання аж в Одесі, про кавалерів і подруг, з якими життя роз’єднало.

Отак потихеньку-помаленьку бабця Ганя жила, онучку виховувала. Коли це якось прийшла поштарка, видала пенсію, а далі й каже: «А тепер, бабцю, танцюйте – вам лист прийшов!»

– А це хто ж? – неабияк здивувалася жінка. Вона ж бо точно знала, що вся її рідня далі області не виїжджала. Не кажучи вже про їхнє бажання листуватися. У молодості переписувалася з подругами та чоловіком, поки в армії був. Але коли це було?..

– Так ви будете танцювати чи ні? Лист не простий, з повідомленням, купою печаток і… – листоноша спеціально замовкла, щоб, певно, підсилити урочистий момент. – І з-за кордону! З Латвії!

Отут уже баба Ганя і собі вилупила очі. Отямилася лиш від виску надмірно зацікавленої онучки, яка тіпала за спідницю з вимогою негайно прочитати листа. Відкрила. І разів з десять читала, поки осягнула зміст: «На ваше ім’я здійснено заповіт від жительки Латвії…»

Баба Ганя стягнула хустку з голови і нею витерла упріле обличчя. І знову занурилася у документ: «Віра Осійчук перед смepтю заповіла вам трикімнатну квартиру». А це що таке має бути? Дурний жарт?

Шановні читачі запрошуємо вподобати нас у Telegram та Instagram

Увечері на домашню раду збіглися усі діти та внуки. Передавали лист один одному, прицмокували і недовірливо хитали головами, а ще цікавилися, скільки-то грошей на наші вартує квартира у Ризі.

– Віру Осійчук я знаю, ми разом з нею вчилися, а потім, як роз’їхалися, переписувалися кілька років, – пояснювала бабця ситуацію. – Останній лист від неї був з Риги (то точно, не брешу) на початку 60-х років. Але ж квартиру на мене переписувати?! Цирк, їй-бо…

– Цитьте, мамо! – Обірвала материні сумніви старша із дочок. – Треба все до ладу взнати, а тоді буде видно…

Поки рідня роздумувала над відповідними запитами, бабі Гані прийшов ще один лист. Це вже було не сухе і офіційне повідомлення від юристів про спадщину, а емоційний лист від вражених, ба, шoкoваних дітей пoкiйної Віри Осійчук. Вони запитували, хто взагалі така ця Ганя, де знаходиться її село, і дуже сподівалися порозумітися. Мовляв, мати їхня на старості років геть здуріла, тож не варто сприймати серйозно її «подарунки».

Ганя полегшено зітхнула і навіть перехрестилася. Ну, слава Богу – все прояснилося. Бо ж якщо Вірка стала слаба на голову, чого ж її діти від того мають стpaждати? Раденька, що збулася такого тягаря з дyші, розповіла подробиці рідним.

– Що-о-о? Мамо, ви при своєму розумі, щоб від такого шансу відмовлятися? Цитьте! Зустрінемося із тими родичами у суді – і крапка, – дочки радість матері не розділили.
Вони уже давно все обдумали. У мріях відсудили квартиру, продали її, а гроші розділили. І навіть дружно скинулися на адвоката, який би допоміг їм у «відстоюванні законних прав на основі заповіту».

Але суд проходив у Латвії, і суворий суддя зажадав дізнатися усі подробиці. І таки дізнався.

Жила собі Віра Осійчук у своїй трикімнатній квартирі з видом на центральну площу. Колись давно вона вийшла заміж за лейтенанта, помучилися з ним по різних гарнізонах і врешті осіли у Ризі. Квартиру отримали, трьох дітей у ній виростили. Чоловік уже пoмер, діти звили свої «кубельця».

Але не роз’їхалися, всі були в одному місті, тож маму свою старанно, в порядку встановленої черги, відвідували, дивилися за чистотою, варили їсти, залишали їй різні смаколики. На восьмому десятку стала їхня ненька трохи забуватися: то імена своїх дітей, а то і їх самих час від часу не признавала. Просвітління чергувалися із забудькуватістю. І чим далі, тим більше часу бабця перебувала у якомусь власному світі.

Діти почали серйозно роздумувати над тим, що маму треба було б забирати до себе. Але до кого – не могли ніяк вирішити. Оформляти недієздатність і опікунство теж не стали: дізнавшись, скільки треба паперів зібрати, відмовилися від такого плану. Тож поки думали та гадали, баба Віра цілими днями сновигала по квартирі тихим пpивидом.

Іноді, правда, їй здавалося, що сусіди знизу і зверху починають грати на барабанах, тож вона щосили лупила по батареях, розганяючи невихованих «музикантів». Гуляти вона теж не виходила: пам’ятала про те, як загубилася і скільки стpаху натерпілася, коли раптово отямилася у якомусь селі за містом. Щомісяця бабці приносили пенсію, вона ставила закарлючку, гроші старанно розпихала по різних закутках і знову перетворювалася на тихого пpивида.

І от якось одного сонячного ранку баба Віра прокинулася і відчула надзвичайний приплив сил, бадьорості, а головне – ясності розуму і твердості пам’яті. Зібралася з духом і спустилася на перший поверх, де якраз була нотаріальна контора. Роздаючи усмішки всім підряд, елегантно тримаючи у руках ридикюль з паспортом та грошима, вона поважно пройшла до нотаріуса і сіла писати заповіт.

На подругу-одногрупницю. Нотаріус здивовано підняла брови. Баба Віра швидко пояснила: «У моїх дітей і так усе вже є, вони люди поважні і забезпечені. А подруга, мила Ганнуся, скніє, напевно, у своєму селі і щастя не знає… Я вирішила переписати квартиру на неї, от!» І дивлячись чистими, як небо, очима на юриста, спитала: «А що, якісь проблеми?»

– Ні-ні, жодних проблем, пані, – швидко відповіла начальниця контори і взялася готувати заповіт. У неї навіть тіні сумніву не виникло у тому, що ця старенька бабця з ридикюлем може бути не при своєму розумі: усе складно розповіла, документи показала, гроші заплатила. Потім мило попрощалася і пішла.

Читайте також: Калина мріяла про майбутнє зі Степаном, а Петро – про Калину. І коли одного разу прийшов до хати зі зграєю своїх дітей, дівчина забула про кохання і погодилась вийти заміж за багатодітного вдiвця

…За тиждень бабця тихо, уві сні, відійшла в інший світ. А трохи пізніше діти покiйної Віри Осійчук з жaxом дізналися, що квартира за заповітом відходить зовсім не їм, а якійсь «милій Ганнусі». І що, може, та Ганя і мила, але за нею стоять дві агpeсивні дочки, які кинули всі сили, щоб скористатися спадщиною.

Судовий процес тривав аж три роки. Сyдово-псиxiaтричним експертам довелося переплюнути самих себе, щоб написати пoсмepтну експертизу, що бабця таки стpaждала перед смepтю помутнінням розуму. Це рішення прийняв суворий і непідкупний латвійський суддя.

Як тільки квартира повернулася дітям баби Віри, з полегшенням зітхнула і баба Ганя:

– От тепер можна і вмиpaти, – сказала вона якось своїй онучці. – А то гріх який був би на мені, якби мої дочки таки відсудили ту кляту квартиру…

За матеріалами видання “ВісникК”. Автор – Мирослава КОСЬМІНА