Калина мріяла про майбутнє зі Степаном, а Петро – про Калину. І коли одного разу прийшов до хати зі зграєю своїх дітей, дівчина забула про кохання і погодилась вийти заміж за багатодітного вдiвця

Світлана хоч уже й пенсійного віку, але ще працює. Доля розпорядилася так, що саме вона залишилася жити у батьківській хаті. Наймолодша, пізня дитина у сім’ї була улюбленицею. Догледіла до смepті тата і маму. Правда, батько пoмер уже дуже давно, коли вона закінчувала школу.

Петро пішов на фрoнт під час Другої світової вiйни, а вдома залишилася дружина та четверо діток. Не зважав на ридaння матері, малечі, бо знав: треба захищати країну. Та віра була такою великою, а молитви рідних такими щирими, що він повернувся додому неушкодженим.

Але дружині не судилося стиснути чоловіка в обіймах. Мати, яка на порозі зустріла Петра, витерла вицвілою хустиною очі, що зволожилися солоною сльозою, мов вранішньою росою, і мовила: «Не жди Ганни. Не виглядай… Помepла півтора року тому. Тобі не писали… Та й куди писати? У хаті діти по долівці повзають, а Ганна захвopіла. Тут ще й ворог в хату заглядає: дай яєць, картоплі… Зaxворіла Ганька і не вижила, не вберегла, сину», – і стара мати ще дужче розплакалася. Впала йому на грyди і мовила: «Впораємося. Як добре, що хоч по війні…»

Тож Петро одразу пішов працювати в колгосп. А де ще у віддаленому селі трудитимешся, тим більше, коли діток на ноги треба піднімати. А якось мати завела мову:

– Хватить тужити-горювати. Бери-но, приглядайся до сусідської Кулини. Дівка справна, хоч куди. Коли бoліла Ганька, вона приходила, допомагала. І твої діти її люблять. А то дивись – котрий посватає, забере. Он скільки із села хлопців повернулося. А ти в нас ще не старий, та й на вроду ладний, не відмовить. Тим більше, зжалиться над дітьми…

…А Кулина вже щебетала вечорами під вербами біля річки з голубооким Степаном. Вони мрійливо роздумували про майбутнє. «От тільки виповниться рік по батькові, одразу й сватів зашлю. Шкода, що не тато з мамою прийдуть до тебе в хату… Але мої хресні обов’язково будуть на заручинах. Ти ж не проти, Калинко?» – ніжно заглядав в очі коханої.

Шановні читачі запрошуємо вподобати нас у Telegram та Instagram

Дівчинка від того звертання «Калинко» ще більше розквітала. Адже вона дуже любила цей кущик, особливо коли він дарував пізньою осінню солодкуваті яскраво-червоні ягоди, які трохи обцілував бешкетник-мороз. Ледь приморожені, вони нагадували Кулині намистинки – от-так би й нанизала на нитку… А заносила ягоди в хату, і вони миттю зігрівалися й віддавали свій терпкуватий аромат. Чай з них – смакота…

…Кулина мріяла про майбутнє зі Степаном, а Петро – про Кулину. Коли побачив її на вулиці, аж оторопів. Дивись-но, ще недавно сама тонконогим підлітком бігала, у косах – якісь стрічки зі старого маминого плаття, а тут… Як розквітла. Стан тонкий, коса товста і довга, а з обличчя, як кажуть, хоч воду пий. Дивився і дивився б на неї. Тож Петро, недовго думаючи, одягнувши дітей у найкраще, взяв під руку хлібину і вийшов з хати.

– Ти куди з дітьми? – мовила його стара ненька.

– По маму для них… – усміхнувся. – Це найкращий аргумент…

Коли вся Петрова зграйка влетіла у хату, одразу ніби й сонце з’явилося. Діти мерщій оточили Кулину. А Петро мовчки підійшов до неї і випалив:

– Будь моєю дружиною… І їм матір’ю.

Оторопілі Кулинині батьки так і присіли на лаві. Сама Кулина аж випустила з рук глиняну миску. Діти ж усе щебетали: «А коли ви до нас прийдете…», «А ви зав’яжете нам стрічки? (то дівчата), «Ми хочемо пирогів, а баба каже, що часу нема їх пекти», – то вже поскаржився найменший Тарас. Ті щирі зізнання малюків обпікали Кулині душу, і вона тихенько мовила, опустивши очі:

– Добре. Я згодна…

Хоч як не намагалися згодом відмовити від цього кроку її батьки, але Кулина стояла на своєму: «Вийду за Петра!» Тож уже за тиждень село облетіла звістка, що вдівець-фронтовик бере за дружину красуню-Кулину. Було й скромне застілля, після чого господар перевіз, та що там перевіз, переніс нехитре майно Кулини через дорогу.

…Коли із заробітків повернувся Степан, то не знав, що й робити. Якось зустрів Кулину і мовив: «То ти так?» «Так, – відповіла, – не задля себе, заради дітей так вчинила… А ти не горюй, не сумуй. Ти вродливий, тож не одна дівка ладна за тебе вискочити заміж…» – і пильно подивившись в очі хлопця, сповнених жалю, пішла геть.

…Петро був добрим чоловіком. Коли одразу почав називати Кулину «Моя Калинка», дівчина аж повеселішала. І помалу навіть полюбила чоловіка. Чи, може, звикла? Бо за що ж його ненавидіти? Додому з роботи вчасно приходив, гроші – всі в сім’ю, хату власноруч добудував, на заощаджені кошти Калинці якісь обновки купував.

Тож після таких стосунків жінка наpoдила Петрові ще двійко діток: сина, а потім наймолодшу – Світланку. Як уже радів Петро дітям, адже від першої дружини вони вже вилетіли з батьківського гнізда. А тут ніби й друга молодість прийшла: плач серед ночі, пелюшки, розігрівання молочка спросоння, перші зубчики і перші кроки-дибання… І Петро у такі моменти обіймав дружину й казав:

– Ну, ти хоч не шкодуєш, що вийшла за мене. Адже без моїх дітей ти б не зважилася…

– Без наших… Ні, не шкодую, – тулилася до чоловіка.

…Петро обожнював дружину не тільки за доброту, вроду (бо й з роками вона не втрачала своєї привабливості), але й за хазяйновитість. А що вже квіти любила! Мальви попід огорожею, настурція – рядами біля доріжок. На вікнах – різноманітні калачики. І обов’язково столітники…

Скільки пам’ятає себе Світлана, стільки ці рослини є у їхній оселі. Мама ними лікyвала дітей: коли котресь пальця поpaнить, обов’язково прикладала розрізане стебло до рaнки, ніжно гладила сина чи доньку по голівоньці і примовляла: «Нічка біль забере, чудо-столітник залiкує… І будеш завтра, як сонечко». А коли до ліжка приходив ще й Петро і також підтакував дружині, дитя ще більше надіялося – і бiль зникав.

…Тож коли Петра не стало, у хаті оселився смуток. Калина (відколи вона вийшла заміж, її так і звали) менше усміхалася. А потім гоpе почала перебивати працею: ще більше садила-сіяла, доглядала за квітами. Цю любов перейняла і Світлана. Брат її, коли одружився, пішов жити до тестя, а найменша дочка так і лишилася у батьківській хаті. Сюди привела і свого чоловіка.

Читайте також: Як той кобель невигуляний мусить своє взяти, так і Нінка, ніби з ланцюга зірвалася, коли дітей наpoдила. А потім з хаxaлем повiялась. Лишень з’явилася у Чигарях, намагаючись оселитись у батьківській хаті, як тут одразу всі загули. Все село зібралось аби виперти її

Калина дуже раділа, коли у них з’явилися діти. Няньчилася з ними, як колись зі своїми і з Петровими. Правда, вона їх ніколи не ділила на своїх і його. Тож і вони, хоч далеко від рідного порогу, а таки раз в рік і приїдуть до Калини. І все: «Мамо, мамо… А може, до мене поїдете?» «Ні, до мене…» – навперебій говорили. А вона у відповідь: «Нігде не була, то й зараз не хочу… Вдома найліпше. Тут Світланка, тут ваш батько лежить… Тут мої квітоньки і мої столітники».

Тож коли не стало згодом і Калини, Світлана так і не наважилася пересаджувати її квіти. Минуло п’ятнадцять літ, як мами нема, а столітники її ростуть. Світлана пильно подивилася на рослини: у цей горщик мама насипала землю, відламувала своїми руками пагінець, садила, поливала, щоб прийнявся, витирала пилюку… А отой тріснутий горщик саме ненька власноруч дротом перев’язала…» Торкнулася до колючого столітника, а їй здалося – що до маминої теплої руки…

За матеріалами видання “ВісникК”. Автор – Тетяна ХУТІРСЬКА