Галина Остапівна стояла біля вікна невеликого кафе і втринадцяте за двадцять хвилин дивилась на годинник. Столи були накриті, свічки горіли, а гості мали зібратися о п’ятій. Зараз було пів на шосту.
Подруги, Віра і Зінаїда, вже сиділи за столом. Брат Михайло з дочкою Оксаною теж прийшли вчасно. Не було лише синів з невістками.
– Галю, сядь, не нервуй, – сказала Віра. – Діти завжди запізнюються.
– Мої запізнюються не завжди, – тихо відповіла Галина Остапівна. – Вони просто не поспішають до мене.
Сьогодні їй виповнилося шістдесят п’ять. Великого свята вона не планувала, бо в такому віці вже не хочеться шуму. Але синів покликала обох, разом із дружинами, бо вірила, що за одним столом люди можуть примиритися.
Вона сіла, поправила серветку і мимоволі згадала, з чого все почалося.
Коли старший син Богдан привів до неї Інгу, Галина Остапівна ледве стримувала радість. Дівчина була гарна, вихована, в дорогому пальті, з манікюром. Її батько, Віктор Павлович, мав власний бізнес і кілька магазинів у місті.
– Богданчику, – казала вона синові наступного дня, – тобі пощастило так, як буває раз у житті.
– Мамо, я її кохаю, а не гроші її батька.
– Ну звісно, кохаєш. Одне іншому не заважає.
Весілля було пишне, за рахунок сватів. Віктор Павлович одразу влаштував зятя на добру посаду у свою фірму, а молодій парі подарував квартиру в новому будинку. Галина Остапівна розповідала про це всім сусідкам.
– Мій Богдан тепер живе як у казці, – говорила вона біля під’їзду. – Таку невістку дай Боже кожній.
Але минуло пів року, і казка почала тьмянішати. Син приїжджав дедалі рідше. Дзвонив раз на тиждень, потім раз на два.
– Богданe, ти коли заїдеш? – питала вона по телефону.
– Мамо, я зараз дуже зайнятий. На роботі завал.
– А в суботу?
– У суботу ми з Інгою їдемо до її батьків.
– А в неділю?
– У неділю ми відпочиваємо. Давай якось потім, добре?
Це «потім» тривало місяцями. Одного разу в неї зламалася пральна машина, і вона попросила сина відвезти її на ринок вибрати нову. Богдан мав добру автівку, їхати було недалеко.
– Мамо, я не можу, – сказав він. – У мене на цей день заплановано справи.
– Які справи, сину? Ти ж не на роботі, там у вас вихідний.
– Просто справи, мамо. Візьми таксі, я потім гроші переведу.
– Мені не гроші потрібні, – сказала вона. – Мені потрібен син.
Він мовчки зітхнув у слухавку.
– Я передзвоню, – сказав він і не передзвонив.
Найбільше Галину Остапівну вражало те, що Богдан віддалився навіть від рідного брата. Раніше вони щонеділі розмовляли годинами, а тепер навіть не вітались із днем народження.
Із молодшим сином усе було інакше, і, мабуть, саме тому вона тоді так різко відреагувала. Назар завжди був тихішим, спокійнішим, ніколи не просив нічого зайвого.
Працював майстром на меблевому виробництві, жив у орендованій кімнатці й ні на що не скаржився.
Одного вечора він прийшов до неї з пакунком яблук і довго мовчав за чаєм.
– Мамо, я хочу тобі щось сказати.
– Кажи, сину. Ти мене лякаєш.
– Я зустрів жінку. Її звати Мирослава. Я хочу одружитися з нею.
Галина Остапівна підняла очі від чашки і щиро усміхнулась.
– Яка гарна новина. А що вона за людина? Де працює? Чия донька?
– Вона працює в дитячому садку помічницею вихователя. Живе з дітьми в однокімнатній квартирі.
– З якими дітьми?
– У неї двоє. Дівчинці дев’ять, хлопчику шість. Вона розлучена.
Усмішка зникла з обличчя Галини Остапівни.
– Розлучена, – повторила вона. – І з двома дітьми.
– Мамо, не починай.
– Я ще нічого не почала. Я просто питаю, чи ти розумієш, що робиш.
– Розумію, – твердо сказав Назар. – Я їх люблю. І її, і дітей.
– Ти їх знаєш три місяці.
– Це не має значення.
– Має, синку, ще й як має. – Вона відставила чашку. – Ти молодий, самотній, у тебе все життя попереду. Навіщо тобі чужі діти? Чому ти не візьмеш дівчину без такого багажу?
– Це не багаж, мамо. Це люди.
– Люди, які сидітимуть у тебе на шиї. Ти собі життя зіпсуєш.
Назар підвівся. Його голос не змінився, але обличчя зблідло.
– Не кажи дурниць. Мирослава добра й щира. Хіба вона винна, що їй не щастило?
– Якби хоч одна дитина, а то двійко. Я не можу благословити такий вибір.
– Я не прошу благословення, – відповів він. – Я прийшов поділитися радістю. Але, видно, не туди прийшов.
Він пішов, а вона ще довго сиділа на кухні з холодним чаєм і говорила сама до себе, що вона ж хотіла як краще.
Назар таки одружився. Вона не була на весіллі, бо відмовилась піти, і потім лише слухала від знайомих, що було скромно, але тепло. Він оформив дітей Мирослави на своє прізвище. Потім вони народили спільного синочка, Устима.
Про онука Галина Остапівна дізналася від Михайла.
– Галю, у тебе внук народився, – сказав брат. – Ти хоч до них заїдь.
– Мене ніхто не запрошував.
– А ти сама подзвонила б, чи тобі гордість заважає?
Вона нічого не відповіла.
У кафе Віра торкнулась її руки.
– Галю, ти десь далеко.
– Я тут, – сказала вона. – Просто чекаю.
Двері відчинились, і першим зайшов Назар. У руках він тримав величезний букет білих хризантем, а за його плечем скромно стояла Мирослава, у світлому плащі, зі стриманою усмішкою і великим пакунком у руках.
– Мамо, з днем народження, – сказав Назар і поцілував її в щоку.
– Дякую, сину, – відповіла вона, і голос її трохи здригнувся. – Ви дуже вчасно.
– Ми вийшли заздалегідь, бо дітей залишили в сусідки, а їй треба було все пояснити.
Мирослава ступила вперед.
– Вітаю вас, Галино Остапівно, – сказала вона тихо. – Це від нас обох. Я довго вибирала.
– Що це?
– Сюрприз, – усміхнувся Назар. – Мирослава обирала. Я лише ніс.
– Тут ще конверт, – додала невістка. – Але його відкриєте вже вдома, якщо можна.
Галина Остапівна взяла пакунок, не знаючи, що сказати. Вона була певна, що Мирослава навіть не прийде. А вона прийшла, ще й із подарунком.
Усі сіли за стіл. Минула година. Другий син не з’являвся.
– Подзвони йому, – зітхнув Михайло.
– Я вже дзвонила двічі, – відповіла вона й знову набрала номер.
– Алло, мамо, я вже їду, – квапливо почула вона.
– Ти розумієш, котра година?
– Розумію. Була пробка.
– Богдане, пробка була на кожну з трьох зустрічей за останній рік.
– Мамо, не починай. Я їду.
Він з’явився хвилин через двадцять, засапаний, у дорогій куртці, з червоним пакетом у руці.
– Вибач, затримався, – сказав він і швидко поцілував її. – З днем народження.
– А Інга де? – запитала вона.
Богдан відвів очі.
– Знаєш, вона трохи недужа.
– Захворіла?
– Схоже, що так.
– Дивно, – сказала Галина Остапівна. – Вранці ти писав, що вона вже вдягається.
– Мамо, люди можуть змінити плани. – Він поклав пакет на стіл. – Ось подарунок від нас обох.
– Зателефонуй Інзі, – попросила вона. – Я хочу подякувати їй особисто.
– Мамо, можливо, не варто.
– Зателефонуй.
Богдан неохоче дістав телефон, набрав номер і передав їй. Спочатку слухавка мовчала, а потім Галина Остапівна почула розлючений голос невістки, такий гучний, що його чули навіть за сусідніми столами.
– Я ж тобі сказала, що йду на масаж. Навіщо ти мене відволікаєш? Я не піду до твоєї мами, і не треба мені дзвонити.
Галина Остапівна повільно віддала телефон синові.
За столом стало тихо. Віра кашлянула. Зінаїда схилилась над своєю тарілкою. Михайло подивився на Богдана так, що той одразу відвів погляд.
– Мамо, вона не те мала на увазі, – пробурмотів син.
– Вона мала на увазі саме те, що сказала, – спокійно відповіла Галина Остапівна. – Дякую, що хоча б не збрехав мені до кінця.
– Я не брехав.
– Ти сказав, що вона хвора.
– Я не хотів тебе засмучувати.
– А тепер, по-твоєму, я не засмучена?
Богдан не знайшов, що відповісти.
Вечір видався тихим, майже вимученим. Усі їли, говорили про дрібниці, але настрій був зіпсований остаточно. Гості почали розходитись ще до дев’ятої. Богдан поїхав першим, швидко, ніби втікав.
Лишились лише Назар і Мирослава. Вони допомогли офіціантам зібрати тарілки, склали подарунки в пакети і навіть не пішли доти, доки Галина Остапівна не вдягла пальто.
– Мамо, ми тебе відвеземо, – запропонував Назар.
– Не треба, сину, у вас дітей треба забирати.
– Тоді я викличу таксі, – сказала Мирослава. – Нехай хоча б додому довезе вас спокійно.
– Дякую, – тихо мовила Галина Остапівна. – Ви мене дуже виручили.
Удома вона довго не вмикала світла. Сіла на кухні, не знімаючи пальта, і дивилась на два пакунки на столі. Потім усе ж вирішила їх розгорнути, бо не хотіла, щоб день закінчився лише гіркотою.
Спершу відкрила пакет від Богдана. Всередині лежала велика коробка, а в ній хлібопічка, нова, ще в плівці.
– Хліб пекти, – сказала вона вголос і гірко усміхнулась. – Мені, одній. Та скільки того хліба мені треба.
Вона повертала в руках чек, якого, звісно, не знайшла, бо його там не було. Їй здалося, що хтось із родини Інги подарував це подружжю, а вони просто передали далі. Ніякої записки, ніякого слова, навіть листівки.
Тоді вона розгорнула пакунок від молодшого сина. Усередині лежав м’який спортивний костюм теплого сірого кольору, а на ньому дрібний, ніжний візерунок. Під костюмом було ще конверт. У ньому Галина Остапівна знайшла сертифікат до магазину косметики та листівку, написану акуратним почерком: «Щоб ви обрали саме те, що вам справді потрібне».
Вона довго тримала в руках цю листівку. Потім повільно вдягла костюм прямо на блузку. Тканина була м’яка, тепла, і від цього тепла в грудях раптом щось тихо стислося.
Вона згадала, як торік мерзла у квартирі, бо опалення подали із запізненням. Згадала, що розповідала про це лише Михайлові. Видно, Михайло розповів комусь іще.
Вона взяла телефон і довго дивилась на номер Мирослави, збережений тиждень тому за наполяганням брата. Потім натиснула виклик.
– Алло, Галино Остапівно, щось сталося? – почула вона схвильований голос.
– Нічого не сталося, донечко. Я хотіла сказати тобі дещо. Можна?
– Звичайно, можна.
Галина Остапівна ковтнула.
– Пробач мене, доню. За все, що я наговорила Назарові, і за те, що не прийшла на ваше весілля, і за те, що тебе не знала. Я була несправедлива.
На тому кінці настала пауза, а потім Мирослава заговорила дуже м’яко.
– Галино Остапівно, я на вас не ображалась. Ми з Назаром просто чекали, коли ви будете готові.
– Я була готова давно, – зізналась вона. – Лише боялася сама собі в цьому признатися.
– То не треба боятись.
– Приїздіть завтра, – попросила вона. – З дітьми. З усіма трьома. У мене стільки їжі залишилось, що я сама ніколи не доїм. Посидимо трохи.
– Ми приїдемо, – сказала Мирослава. – Тільки нехай діти не скучать, бо Соломійка читає вголос, а Максим шумить.
– Нехай шумить, – усміхнулась Галина Остапівна, і голос її знову здригнувся. – Я цього шуму так довго чекала.
– Тоді до завтра.
– До завтра, доню.
Вона поклала слухавку, притулилась щокою до рукава нового костюма і довго сиділа так, дивлячись у темне вікно. Хлібопічка стояла на столі, мовчазна й непотрібна, а поряд лежала листівка з простими словами.
Вона раптом зрозуміла, що тепла їй ніколи не бракувало від грошей чи подарунків. Не бракувало і від гучних слів про успіх сина. Його їй завжди бракувало від звичайної уваги, тихої, непомітної, без показної пишноти.
Наступного дня вона встала раніше, ніж звично, і заходилась біля плити. Напекла пиріжків із капустою, нагріла борщ, дістала із шафи найкращий сервіз. Хлібопічку вона перенесла в комору, не розкриваючи її вдруге.
О першій годині у двері подзвонили. На порозі стояв Назар із Устимком на руках, а позаду нього юрмилась дітвора, розчервоніла з морозу. Мирослава тримала торбу з печивом.
– Бабуся, а це правда ваш будинок? – запитав Максим, виглядаючи з-за ноги Назара. – Тут так пахне пирогами.
Галина Остапівна присіла до нього, і серце її, здавалось, на мить зупинилося.
– Правда, мій хлопчику, – сказала вона. – Заходьте, не соромтеся. Ви тут завжди бажані гості.
Вона обійняла спершу Мирославу, потім Соломійку, потім Максима, і лише тоді взяла на руки маленького Устима. Він торкнувся її щоки долонькою, і вона зрозуміла, що ще не пізно.
Богдан не подзвонив ані наступного дня, ані через тиждень. Вона не тримала на нього зла, лише залишила двері відчиненими. Бо найголовніше вона вже знала: родина не там, де багато і дорого, а там, де людина вмикає тепле світло, коли ти приходиш.
А тоді вона вперше за багато років спокійно заснула.
Віра Лісова
