Оксана сиділа на кухні й перебирала гречку, коли до неї несміливо підійшов чоловік. Він довго стояв біля дверей, переминаючись з ноги на ногу, мов школяр перед директором.
– Оксано, мені треба тобі дещо сказати.
– То кажи, я слухаю.
– Тільки я не знаю, з чого почати.
– З початку, Тарасе. Люди зазвичай так і роблять.
– Ні, знаєш, не варто. Забудь.
– Як це забудь? Ти ж сам прийшов.
– Я передумав. Потім. Іншим разом.
Він вийшов з кухні так швидко, ніби за ним хтось гнався. Оксана залишилася сидіти з мискою в руках. Зерна між пальцями вже не розрізнялися: вона дивилася не на них, а кудись крізь стіл.
Вона знала, що так починають серйозні розмови. Так кажуть, коли збираються піти або визнати те, що довго приховували. Серце закалатало так, що довелося відставити миску.
Тієї ночі вона не склепила очей. Лежала й слухала рівне дихання чоловіка, а в голові крутилися найрізноманітніші здогади. Може, в нього з’явилася інша? Але ж коли? Він щодня вчасно повертається з роботи, допомагає синові з уроками, по неділях возить її до матері. Хіба так поводяться люди, які мають таємне життя?
А може, у нього щось зі здоров’ям, і він боїться сказати? Вона згадала колегу з роботи, який місяцями мовчав, поки не стало запізно щось приховувати. Ця думка була страшнішою за першу, і Оксана навіть пошепки попросила в когось, щоб це виявилося зрадою. Тоді одразу злякалася власного бажання.
Зранку вона зателефонувала свекрусі, ніби між іншим.
– Доброго ранку, Галино Петрівно. Як ви?
– Та помаленьку, Оксанко. Тиск трохи скаче, але то в мене завжди. А ти чого так рано дзвониш?
– Просто так. Хотіла запитати, чи Тарас у вас останнім часом не бував. Може, щось казав.
– А що він мав казати? Був у неділю, їв борщ, хвалив. Нічого такого.
– І настрій у нього був нормальний?
– Звичайний. А що трапилося? Ви посварилися?
– Ні, ні. Все добре. Це я так, від нудьги.
– Дивна ти якась сьогодні, дочко.
– Мабуть, не виспалася. Добре, я побігла.
Вона поклала слухавку й зрозуміла, що розмова нічого не дала. Свекруха нічого не знала або вміло робила вигляд.
Далі її думки пішли в бік сусідки Лесі. Недавно Тарас допомагав їй збирати шафу, повернувся пізно й чомусь не дуже охоче розповідав подробиці. Леся жінка вільна, весела, завжди на підборах навіть до крамниці. Чи не вона? Оксана перебирала в пам’яті кожну дрібницю: як Леся посміхалася, коли вони зустрічалися на сходах, як питала про Тараса трохи довше, ніж личить ввічливості.
Увечері вона чекала чоловіка вбрана в нову сукню, з укладеним волоссям і навіть підфарбованими віями. Їй чомусь хотілося, щоб він побачив, що саме може втратити. Вечеря парувала на столі: смажена картопля, салат, домашні котлети.
Тарас зайшов, глянув на неї й трохи розгубився.
– Ого. А що в нас сьогодні, свято?
– Ні. Просто вирішила, що можу гарно виглядати у власному домі. Сідай.
– Дякую. Пахне чудово.
Вони їли мовчки. Оксана дивилася, як він жує, і чекала. Нарешті не витримала.
– Ну що, розкажеш мені вже ту новину?
– Яку новину?
– Ту, яку ти вчора збирався розповісти й не розповів.
– А, оце. Знаєш, давай не сьогодні. Мені треба зібратися з думками.
– З якими думками, Тарасе? Ти вже вдруге відкладаєш.
– Ну, не вдруге, а вперше. Учора було не в рахунок.
– Не віджартовуйся, будь ласка. Мені зовсім не смішно.
– Я й не жартую. Просто це непроста розмова. Дай мені ще день.
– Ще день. Ти хоч уявляєш, що я передумала за ці дві доби?
– Оксано, ну чого ти так накручуєш себе?
– А що мені робити? Чоловік ходить по хаті з таким обличчям, ніби збирається повідомити про кінець світу, а потім каже забудь. Ти б на моєму місці спокійно спав?
– Я ж кажу, нічого страшного. Просто треба правильно підібрати слова.
– Тобто щось усе ж таки є.
– Нічого немає. Їж, а то остигне.
Він підвівся, поцілував її в скроню й пішов до сина дивитися мультфільм. Оксана залишилася за столом. Котлети в неї в роті здавалися картоном.
Ніч минула так само, як попередня. Вона то прокидалася, то знову провалювалася в неспокійну дрімоту, де Леся сміялася на підборах, а Тарас стояв спиною й мовчав. О п’ятій ранку Оксана остаточно вирішила, що більше так не може. Якщо він не скаже сам, вона витягне з нього правду, і то сьогодні.
Увесь день вона готувалася до розмови. Репетирувала фрази в голові, то суворі, то лагідні, то байдужі. Навіть на роботі колега двічі перепитала, чи все гаразд, бо Оксана відповідала не те й невпопад.
Коли ввечері заскрипів ключ у дверях, вона вже стояла в коридорі, склавши руки на грудях.
– Іди сюди. Не роздягайся, сідай на кухні.
– Оксано, я ж тільки зайшов.
– Ти нікуди від мене не дінешся, поки не розкажеш усе, що хотів. Я більше не можу гадати.
– Добре, добре. Давай хоч куртку зніму.
– Знімай. Я чекаю.
Він повісив куртку, сів на табурет і потер долонями коліна. Вона стала навпроти, обіперлася об підвіконня.
– Ну?
– Кохана, розумієш. Ти в мене дуже хороша. Господиня чудова, мати чудова. Готуєш так, що пальці оближеш. Але мені чогось не вистачає.
– Чого саме?
– Розумієш, ну. Спілкування.
– Якого ще спілкування? Ми ж щодня розмовляємо.
– Не такого. Простого. Чоловічого.
Оксана розкрила рота й так і залишилася.
– Тобто ти знайшов когось на стороні, з ким тобі цікавіше? Я одразу відчувала. Сказав би одразу, не мучив би мене двома днями.
– Що? Якої сторони? Про що ти?
– Не прикидайся. Ти кажеш, що тобі не вистачає спілкування. Хіба це не те саме?
– Та з чоловіками мені не вистачає спілкування. З хлопцями. Я на рибалку хотів поїхати на вихідні, а не знав, як тобі сказати.
– На рибалку.
– Ну так. Мене Микола кликав, Павло. Ми колись щоліта їздили. А потім ти переживала, і я перестав.
– Я переживала.
– Оксано, пам’ятаєш, як минулого разу? Я приїхав трохи під хмелем, ти влаштувала такий скандал, що я цілий тиждень по хаті ходив як тінь. Мені тоді здавалося, що я чимось страшенно винен перед усім світом. І відтоді боюся навіть заїкнутися про рибалку.
– Я влаштувала скандал, бо ти ледве на ногах тримався.
– Я тримався, просто трохи хитало.
– Трохи хитало. Ти заснув у передпокої з одним черевиком на нозі.
– Ну, було таке. Але ж я кажу, що тоді все вийшло дурно. Тепер обіцяю, що нічого такого не повториться.
– І це все, що ти хотів мені сказати?
– Так.
– А в тебе точно немає іншої?
– Звідки ти взагалі це взяла?
– А хвороби, значить, теж немає?
– Якої ще хвороби? Оксано, зі мною все гаразд. Я здоровий як бик.
Вона опустилася на стілець навпроти й раптом розсміялася, а потім розплакалася, а потім знову засміялася. Тарас розгублено дивився на неї.
– Ти що, справді думала, що я.
– Думала. Дві доби думала. Я вже Лесю підозрювала, уяви собі.
– Яку Лесю?
– Сусідку, яка шафу тобі ту скручувала.
– Це я скручував.
– Ну от. Бачиш, до чого ти мене довів.
– Я ж не хотів. Мені просто було незручно.
– Незручно йому. Мені зараз незручно, що я такого наплела в голові. Господи, яка ж я дурна.
– Ти не дурна. Ти просто мене любиш.
– Люблю, на жаль. Інакше б сказала тобі пару слів за ці дві ночі.
– Ну то скажи.
– Їдь на свою рибалку, Тарасе. Їдь і лови там що хочеш. Тільки більше ніколи в житті не починай розмову так, ніби збираєшся повідомити катастрофу. Я ледве це пережила.
– Обіцяю.
– І не пий багато. Я серйозно.
– Не питиму. Мало питиму.
– Тарасе.
– Не питиму зовсім. Слово даю.
Він підхопився, обійняв її так міцно, що вона аж зойкнула, й закружляв по кухні.
– Оксано, я тобі таку рибу привезу. Ось таку.
Він розвів руки на всю ширину, показуючи розмір, у який не повірив би жоден рибалка.
– Іди вже, телефонуй своїм друзям, бачу, як ти змучився чекати.
Тарас вискочив з кухні, і за хвилину вона почула з вітальні його приглушений голос. Оксана ще трохи посиділа, витираючи залишки сліз і дивлячись на недоїдену вечерю. Вона думала про те, який у неї добрий чоловік. Він ніколи не шукав чужого тепла, не ховав від неї ніяких таємниць. А вона встигла звинуватити його в усіх можливих гріхах і навіть уявила, як ділитиме з ним майно.
Їй стало соромно і водночас легко, ніби з плечей зняли мішок піску. Вона піднялася, поставила чайник, потім відчинила шафку по чашки.
Саме тоді з вітальні долетіли слова, які їй не призначалися. Тарас говорив негучно, але двері стояли навстіж.
– Алло, Павле. Усе вийшло. Зробив так, як ти радив. Почав розмову й замовк на два дні, а сьогодні вона сама мене випроваджувала з радістю. Ще й наказала риби більше привезти.
Оксана завмерла з чашкою в руці.
Вона могла б зараз зайти до кімнати. Могла б сказати кілька слів, після яких довелося б довго мирити їх обох. Могла б нагадати про всі ті безсонні ночі, про підозри, про Лесю на підборах.
Та вона тільки тихенько поставила чашку на стіл і налила собі чаю. Вирішила не поспішати. Усе ж таки в цій історії було чому подивуватися: чоловік виявився хитрішим, ніж вона думала, а вона простішою, ніж їй хотілося б.
У домі панували мир і злагода. Тарас був щасливий, бо вирушав на рибалку з друзями. Оксана була щаслива, бо в нього не було іншої. Кожен отримав те, чого хотів, тільки один знав більше за другого, а друга ще вирішувала, чи варто його про це повідомляти.
Тетяна Макаренко
