Це було 31 грудня 2025-го, о пів на дванадцяту ночі. Я сидів у своїй маленькій квартирі на околиці Києва, дивлячись на телевізор, де президент щось говорив про надії та перемоги.
Телефон задзвенів. На екрані – “Мама”.
Я взяв трубку, намагаючись звучати радісно.
– Алло, мамо! З Новим роком!
– Синочку мій, з Новим роком тебе! Нехай 2026-й принесе тобі все, чого бажаєш. Здоров’я, щастя, кохання… І щоб все нарешті закінчилося.
Голос у неї був теплий, як завжди, з тією легкою хрипотою. Але я почув щось інше – втому. І біль.
– Дякую, мамо. І тебе також. Як ти там? Як Новий рік зустрічаєш?
– Та як… Сама. Сусідка Валя заходила на годинку, посиділи, випили по чарці. А так – телевізор, салат олів’є, мандарини. Класика.
Я стиснув телефон сильніше.
– Мамо, а чому ти не приїхала? Я ж казав, що чекаю. Квиток купив би, все організував.
Пауза. Довга, як прірва.
– Артеме… Ти ж знаєш чому.
Я знав. Звичайно, знав. Але все одно спитав, бо не міг не спитати.
– Через Оксану?
– Через неї, синочку. Через неї.
І тоді я відчув, як сльози підступають до горла. Не крик, не істерика – просто тихий, глухий біль. Бо я розумів: мама не приїде.
Не цього року. І, мабуть, ніколи.
Все почалося три роки тому, в 2023-му, коли я познайомився з Оксаною.
Я тоді працював у ІТ-компанії, сидів на віддаленці і життя ніби завмерло в очікуванні. Знайомилися через додаток – куди ж без того.
Оксана була яскрава: руде волосся, зелені очі, посмішка, від якої хотілося жити. Працювала маркетологинею, любила подорожі, котів і каву з корицею.
Перше побачення – у кав’ярні на Подолі. Вона спізнилася на двадцять хвилин, влетіла, як вихор:
– Вибач, пробки! Артем, так? Я Оксана. Боже, який ти високий наживо!
Я розсміявся.
– А ти ще красивіша, ніж на фото.
Ми просиділи три години. Говорили про все: про роботу, про мрії. Вона розповідала, як евакуювалася з Харкова в перші дні.
– Я тоді думала: все, кінець. Сиділа в підвалі, і думала про те, що не встигла сказати мамі, що люблю її.
– А сказала потім?
– Сказала. Телефонувався, коли зв’язок з’явився. Плакала.
Я кивнув. У мене теж було таке – з мамою, коли Київ обстрілювали.
Через місяць ми вже жили разом. У моїй квартирі. Оксана швидко облаштувалася: повісила нові штори, купила рослини, навіть мою стару гітару дістала з шафи.
– Грай! – казала вона. – Я люблю, коли чоловіки грають
Спочатку все було ідеально.
А потім я вирішив познайомити її з мамою.
Мама приїхала з села під Черкасами на мій день народження, у червні 2023-го. Я заздаленвдь попередив Оксану:
– Мама проста, сільська. Не звикла до міста. Будь з нею лагідною, добре?
– Звичайно! Я ж не монстр якийсь. Будемо дружити.
Я вірив.
Мама приїхала з торбинами: домашня ковбаса, сало, варення, огірки мариновані.
– Синочку, привіт! Оце тобі, щоб їв нормально, а не ту хімію магазинну.
Оксана вийшла з кухні, усміхнена.
– Добрий день! Ви мама Артема? Дуже приємно! Я Оксана.
Мама обняла мене, потім подивилася на Оксану.
– Добрий день. Гарна дівчина.
Але в голосі – щось холодне.
Вечеря була напруженою. Оксана намагалася:
– Тетяно Іванівно, а розкажіть, як ви з батьком Артема познайомилися?
Мама посміхнулася скупо.
– Та просто. На танцях у клубі. Він мене запросив, я погодилася. Одружилися через рік.
– Романтика! А зараз молоді так не роблять. Все через інтернет.
– Через інтернет… – мама повторила, ніби пробуючи слова на смак. – Не знаю, чи то добре.
Оксана розсміялася.
– Та нормально! Головне – почуття.
Я намагався розрядити атмосферу:
– Мамо, спробуй салат, Оксана готувала. З авокадо.
Мама подивилася на зелений плід.
– Авокадо? То то фрукт заморський? Дорогий, мабуть.
– Та ні, зараз доступний, – сказала Оксана.
– Ми в селі такого не їмо. Картопля своя, помідори, огірки – оте здорове.
Оксана знизала плечима.
– Ну, кожен по-своєму.
Після вечері мама відвела мене на балкон.
– Артеме… Дівчина гарна, але… Не наша вона.
– Мамо, що ти кажеш? Яка “не наша”?
– Міська. Розумна дуже. І… горда якась. Ти ж знаєш, я проста жінка. Вона на мене дивиться, ніби я з іншого світу.
– Та ні, мамо, вона добра. Просто звикнути треба.
– Не знаю, синочку. Не знаю.
Через тиждень Оксана сказала:
– Твоя мама мене не любить.
– Та що ти! Просто вона обережна.
– Обережна? Вона на мене дивилася, як на ворога. І весь час підколювала. “Заморські фрукти”, “інтернет”… Я ж не винна, що в місті живу!
– Вона не підколювала. Просто так говорить.
– Артеме, ти на її боці?
– Я на вашому обох боці.
Але це був початок.
Дрібниці накопичувалися. Мама дзвонила, питала:
– А що Оксана готує? Знову суші якісь?
Оксана чула, ображалася.
– Нехай сама приїде і приготує свою картоплю!
Я між двох вогнів.
Потім був інцидент з подарунком.
На Новий 2024-й ми поїхали до мами в село. Я купив їй теплий пуховик – дорогий, якісний.
Оксана подарувала… книгу. “Як стати успішною жінкою” якоїсь американської коучині.
Мама подивилася на книгу, потім на Оксану.
– Дякую, доню. Тільки я вже немолода, щоб успішною ставати. Мені б онуків краще.
Оксана почервоніла.
– Ми ще не готові до дітей.
– Ну, звичайно. Кар’єра ж важливіша.
Я втрутився:
– Мамо, досить.
Але було пізно.
У машині назад Оксана вибухнула:
– Вона мене принизила! Перед усіма сусідами! “Онуків краще”!
– Вона не те мала на увазі.
– Те саме! І весь час: “в селі так не роблять”, “в селі так не кажуть”. Я що, гірша за неї?!
– Ніхто так не думає.
– Вона думає!
Я мовчав.
А потім стався останній раз – літо 2025-го.
Ми посварилися з Оксаною сильно. Через гроші. Вона хотіла поїхати на море в Туреччину.
– Артеме, ми ж можемо! Я стільки працюю, ти теж. Треба відпочити нормально.
– Оксана, ситуація зараз не стабільна. І мама одна. Може, краще до неї поїдемо?
– Знову мама?! Ти весь час про неї! Вона тобі важливіша за мене?!
– Ти що верзеш? Вона моя мати!
– А я хто? Тимчасовий варіант?!
Крик, сльози, двері грюкнули.
Наступного дня я поїхав до мами сам. Розповів усе.
Вона слухала, гладила мене по голові, як у дитинстві.
– Синочку, якщо вона тебе не поважає – то не пара тобі. Ти ж знаєш, я завжди за тебе.
– Мамо, я люблю її.
– Любов – то не коли кричать і ображають. Любов – то спокій.
Я повернувся. Помирилися з Оксаною. Але щось зламалося.
А потім – той дзвінок.
Вересень 2025-го. Оксана сказала:
– Артеме, я хочу, щоб ти зробив вибір.
– Який вибір?
– Або я, або твоя мама.
– Ти що, серйозно?
– Абсолютно. Вона мене ненавидить. І ти весь час її захищаєш. Я не хочу жити в токсичному середовищі.
– Вона тебе не ненавидить. Просто…
– Просто що? Вона вважає мене негідною тебе! Через те, що я не сільська, не готую борщ, не хочу п’ять дітей!
– Вона так не казала.
– Але думає! І ти теж десь глибоко так думаєш.
– Оксана…
– Вибирай.
Я мовчав довго.
– Я не можу вибирати між тобою і мамою.
– Тоді я піду.
Вона пішла.
Зібрала речі за тиждень. Без скандалів. Тихо.
– Артеме, я тебе кохаю. Але так далі не можу.
– І я тебе кохаю.
– Тоді чому…
– Бо мама в мене одна.
Вона кивнула.
– Розумію. Прощавай.
Двері зачинилися.
Я дзвонив мамі.
– Мамо… Оксана пішла.
Пауза.
– Жаль, синочку. Але може, воно й на краще.
– На краще?!
– Ти ж сам казав, що сваритеся постійно.
– Через тебе!
І тоді я крикнув. Вперше в житті на маму крикнув.
– Через тебе все! Ти її не прийняла з першого дня! Судила, критикувала, принижувала!
– Артеме…
– Ні! Ти хотіла, щоб я з кимось із села одружився? З якоюсь Олею чи Наталею, що корів доїть?!
– Я хотіла, щоб ти був щасливий!
– А ти вирішила за мене, що мене зробить щасливим?!
Мовчання.
Потім мама тихо:
– Вибач, синочку. Може, я й справді винна.
Але було пізно.
Після того ми майже не розмовляли. Короткі дзвінки: “Як здоров’я?”, “Як робота?”. І все.
Аж до Нового року.
Коли вона подзвонила 31 грудня, я думав – може, помиримося.
Але ні.
– Артеме, я хочу сказати… Я не приїду до тебе.
– Чому?
– Бо не хочу, щоб ти знову між нами вибирав. Я стара вже. І втомилася.
– Мамо…
– Ні, синочку. Ти молодий, життя попереду. Знайдеш іншу дівчину. Кращу. Ту, що я полюблю.
– А якщо не знайду?
– Знайдеш. А я… Я тут, у своєму селі. Сусіди, город, кури. Мені вистачає.
– Мамо, я без тебе не можу.
– Можеш. Ти сильний.
І тоді я заплакав. Прямо в трубку.
– Мамо, вибач мені. Я тебе люблю.
– І я тебе люблю, синочку. Дуже. З Новим роком.
Вона поклала трубку.
Я сидів і плакав. Довго.
Потім набрав її знову. Гудки.
Ще раз. Вимкнено.
1 січня я поїхав до неї.
Поїзд до Черкас, потім автобус.
Село заметене снігом. Хата мамина – як завжди, охайна, з димом з труби.
Я постукав.
Вона відкрила. Подивилася на мене. Очі червоні.
– Артеме…
– Мамо.
Ми обнялися. Довго стояли в дверях.
– Заходь, синочку. Замерз же.
В хаті пахло борщем, ялинкою, домом.
Ми сіли за стіл.
– Мамо, я без Оксани. Назавжди.
– Знаю.
– І без тебе не хочу.
Вона заплакала.
– Вибач мені. Я думала, що захищаю тебе. А насправді…
– Ми обидва винні.
– Ні. Я більше. Ти молодий був, закоханий. А я… ревнувала.
– Ревнувала?
– Так. Думала: забере тебе, і я одна залишуся.
Я взяв її за руку.
– Мамо, ти в мене одна. І завжди будеш.
Вона посміхнулася крізь сльози.
– І ти в мене один.
Ми просиділи всю ніч. Говорили. Про все.
Про батька, якого не стало у 2015-му.
Про моє дитинство.
Про Оксану – без злості.
– Гарна дівчина була. Просто не наша.
– Може, й наша. Просто час не той.
– Може.
На ранок я сказав:
– Мамо, переїжджай до мене.
– Куди ж я в місто? Кури мої, город…
– Продамо. Або я сюди переїду.
Вона розсміялася.
– Ти в селі? З твоїми комп’ютерами?
– Чому ні? Віддалено ж працюю.
Вона задумалася.
– А знаєш… Може, й переїду. Навіщо мені тут одній?
Так ми вирішили.
У лютому 2026-го мама переїхала до мене в Київ.
Ми купили більшу квартиру – двокімнатну.
Вона завела на балконі помідори в горщиках.
Я навчив її користуватися смартфоном по-новому.
Вона мене – готувати справжній борщ.
Інколи дзвонила Оксана.
– Артеме, як ти?
– Добре. Мама зі мною живе.
– Серйозно?
– Так.
– Передай їй привіт.
– Передам.
Мама передавала.
І якось сказала:
– Гарна дівчина. Шкода.
– Шкода.
Але життя триває.
І в 2026-му, коли 31 грудня мама сказала:
– З Новим роком, синочку!
Я обняв її.
– І тебе, мамо.
І не плакав.
Бо вона була поруч.
І переступила поріг мого дому.
Назавжди.
Тетяна Макаренко
