Коли Наталка втекла з власного весілля, у дворі саме ділили коровай. Ясно вже всім! Непорядну дівку виростили, а нам підсунули! – кричала новоспечена свекруха.
Дружба тримав над головою найбільший шматок і вигукував:
— А це молодим, щоб жили в парі й не знали горя!
Молодий сидів за столом сам.
Порожнє місце поруч прикривав білий рушник. На тарілці нареченої лежала недоїдений голубець, а під столом стояли її туфлі.
Першою туфлі помітила Романова мати. І чомусь саме від них їй зробилося страшно. Ще вранці все було як годиться.
На воротях — ялинові гілки й паперові квіти. Через подвір’я натягнули брезент, під ним поставили позичені в сусідів столи. На кухні шипіли сковорідки, жінки сперечалися, чи вистачить холодцю, а біля сараю вже третій чоловік доводив, що саме він уміє правильно під’єднати колонки.
Стояв серпень дев’яносто п’ятого року. Село жило небагато, зате весілля справляли так, наче після нього вже можна було не їсти до Різдва.
Наталка сиділа перед дзеркалом, поки мати поправляла їй фату.
— Гарна ти в мене. Роман як побачить — язик проковтне.
Наталка провела пальцем по краю трюмо.
— Мамо, а ти перед своїм весіллям боялася?
— А хто не боїться? Нове життя.
— А якщо…
Мати затиснула шпильку губами, нахилилася до зачіски.
— Не крути головою. Зараз усе розсиплеться.
Наталка замовкла. За вікном заграли музики. Хтось гукнув, що молодий уже на вулиці. Мати відступила на крок, оглянула доньку й усміхнулася:
— Ну от. Щастя твоє приїхало.
Наталка глянула у вікно. Роман стояв коло воріт у новому костюмі й смикав комір сорочки. Вона добре знала цей рух: так само він поправляв комір шкільної форми перед відповіддю біля дошки.
Їй стало тепло. Майже спокійно. «Свій», — подумала вона. І дуже захотіла, щоб цього було досить.
Вони товаришували з восьмого класу. Роман носив їй портфель, коли вона зламала руку. Наталка давала йому списувати алгебру й одного разу пів ночі допомагала готуватися до переказу.
На танці ходили гуртом. Поверталися теж разом: Роман проводжав усіх дівчат по черзі, а Наталку останньою, бо жила найдалі.
— Щоб тебе вовк не вкрав, — казав він.
— У нас зроду вовків не було.
— То я ж добре стережу.
Коли він служив в армії, вона писала йому про навчання, про село, про те, як у клубі провалилася підлога під барабанщиком. Він присилав листівки й просив передавати привіт її батькам.
Наталка чекала тих листів. Роман беріг її фотографію. Цього вистачило, щоб обидві родини все зрозуміли по-своєму.
— Чого вам шукати? — казала Наталчина мати. — Змалку одне одного знаєте.
— Дівчина хазяйновита, сім’я порядна, — підсумовувала Романова.
Спершу молоді віджартовувалися. Потім дорослі почали рахувати гостей. Якось Роман спитав Наталку біля хвіртки:
— То що, будемо женитися?
Вона чекала, що він скаже ще щось. Підійде ближче. Візьме за руку. Але він стояв, зачепивши носаком черевика камінець.
— А ти хочеш? — запитала вона.
— Ну… Нам же добре разом.
— Добре.
— То чого?
І вона не знайшла, що відповісти на оте «чого».
Віктора Наталка побачила, коли гості вже сіли за столи. Романів двоюрідний брат приїхав із райцентру останнім автобусом, з дорожньою сумкою через плече. Зупинився біля воріт, шукаючи когось знайомого, а Роман підхопився йому назустріч.
Вони обнялися, поплескали один одного по спині.
— Я думав, не вирвешся!
— Начальник думав так само.
Віктор засміявся, тоді перевів погляд на Наталку. І перестав сміятися. Вона відвела очі першою.
Пізніше сердитиметься на себе за те, що запам’ятала таку дрібницю: він не глянув спочатку на сукню чи фату. Дивився їй просто в обличчя.
Його посадили навскоси, через кілька місць. Він розмовляв із родичами, допомагав передавати тарілки, слухав довгий тост якогось дядька. Та щоразу, коли Наталка підводила голову, їхні погляди зустрічалися. Вона перестала відчувати смак їжі.
— Ти чого така тиха? — нахилився Роман.
— Зморилася трохи.
— Ще потерпи. Зараз підуть танцювати.
Він підсунув їй склянку компоту й повернувся до дружби, який кликав його надвір. Наталка слухняно відпила.
На протилежному боці столу Віктор повільно поставив свою чарку, так і не допивши.
До вечора музики розігралися. Над столами висів сизий дим, діти заснули на зсунутих стільцях, а сусідка тітка Ганна вже вдруге розповідала, як її саму колись сватали за іншого.
Роман танцював із хрещеною. Наталка стояла біля стовпа й непомітно переносила вагу з ноги на ногу: нові туфлі натерли п’яти.
— Потанцюєш зі мною?
Віктор стояв зовсім близько. Вона могла відмовитися. Потім багато разів згадувала цю мить: ще могла усміхнутися, похитати головою, покликати когось іншого.
Натомість простягнула руку. Він узяв її обережно. Грали повільну пісню. Чужі голоси відсунулися кудись за музику.
— Ти весь день така, наче чогось чекаєш, — сказав Віктор.
— Усі чогось від мене чекають.
— А ти?
Наталка глянула на його сорочку, на розстебнутий верхній ґудзик. На що завгодно, аби не в очі.
— Я сьогодні маю бути щаслива.
— Я не про те, що ти маєш.
Вона збилася з кроку. Він притримав її.
— Вибач, — тихо промовив Віктор. — Не моя справа.
— Ні. Просто… Мене сьогодні ще ніхто про це не питав.
Пісня скінчилася раніше, ніж вона зібралася з думками. Хтось загорлав:
— Вікторе, віддай жінку чоловікові!
За столами засміялися. Наталка відсмикнула руку, ніби її спіймали на чомусь непристойному. Віктор відступив.
— Вийди до криниці. На хвилину, — сказав він так тихо, що почула тільки вона.
Біля криниці пахло мокрим каменем і м’ятою. Наталка прийшла не відразу. Спершу сіла на своє місце, поправила спідницю, вислухала побажання якоїсь далекої родички. Потім сказала матері, що їй душно.
Віктор чекав у темряві.
— Я не мав тебе кликати, — почав він.
— Тоді навіщо покликав?
Він провів долонею по потилиці.
— Хотів ще раз із тобою поговорити. Хоч про що-небудь. Дурість, правда?
Вона несподівано всміхнулася.
— Трохи.
Кілька секунд вони мовчали. У дворі закричали «Гірко!», потім ще раз, наполегливіше. Наталка озирнулася.
— Мене шукають.
Проте не рушила. Віктор подивився на її руки. Вона так міцно стискала пальці, що обручка врізалася в шкіру.
— Ти Романа любиш?
— Він хороший.
— Знаю. Ми разом росли.
— Він мене ніколи не образив. Ніколи нічого лихого…
Голос зламався.
— Наталко.
— Що?
— Я спитав, чи ти його любиш.
Вона довго дивилася на темний отвір криниці.
— Я думала, що потім полюблю як треба.
Вимовила — і затулила рота долонею. Наче саме тепер зробила щось непоправне. Віктор не торкнувся її. Лише стояв поруч, поки вона плакала, сердито витираючи щоки, щоб не зіпсувати обличчя ще дужче.
— Може, це просто страх, — сказала нарешті. — Може, завтра я прокинуся, і все буде добре.
— Може.
— То чого ти не кажеш мені вертатися?
Він видихнув і подивився в бік весільного двору.
— Бо не хочу, щоб ти верталася. Але я випив, дивлюся на чужу наречену й думаю тільки про себе. Тому не слухай мене. Сама виріши. І саме від цих слів вона підняла на нього очі.
— А якщо я зараз піду звідси?
— Куди?
— Не знаю.
Віктор мовчав.
— У тебе є куди? — спитала вона.
— У сестри квартира в райцентрі. Вона на нічній зміні, ключ у мене. Але ти розумієш, що буде завтра?
Наталка кивнула. Насправді вона розуміла тільки одне: зараз повернеться за стіл, хтось підніме тост, Роман слухняно поцілує її під загальний крик — і вона вже не наважиться сказати правду.
— Дочекайся мене біля дороги, — прошепотіла.
Свою фату Наталка зняла в кімнаті, де складали подарунки. Довго витягувала шпильки. Одна заплуталася у волоссі, і вона смикнула так, що аж сльози виступили.
З-під столу забрала старі босоніжки, які мати принесла їй перевзутися. Нові туфлі лишила: не могла нахилитися до них непомітно, бо поруч сиділи гості.
На мить зупинилася за Романовою спиною. Він слухав дядька, кивав, втомлено всміхався. Наталка вже простягнула руку до його плеча.
— Молодице, а принеси-но рушника! — гукнули з кухні.
Вона здригнулася. І вийшла через город. Біля дороги Віктор чекав поруч із позиченим у родича мотоциклом. Побачив її без фати й зблід.
— Ти певна?
— Ні.
Він опустив очі.
— Я нічого тобі зараз не можу пообіцяти, — сказала Наталка. — Я тебе майже не знаю.
— Знаю.
— І ти мене.
— Знаю.
Вона підійшла ближче.
— Але я хочу поїхати.
Віктор зняв піджак, накинув їй на плечі й допоміг сісти. Мотор завівся з третього разу. На весіллі саме вдарили в барабан, і ніхто нічого не почув. Спочатку вирішили, що наречена перевдягається. Потім — що пішла до сусідки. За пів години Романова мати вже оббігла хату, літню кухню й садок.
— Наталко!
Її голос перекривав музику. Роман знайшов фату на ліжку. Поруч лежали витягнуті шпильки. Він узяв одну, покрутив між пальцями.
— Де Віктор? — спитав дружбу.
Той перестав усміхатися. Після цього музики замовкли. Шукали до ранку. Світили ліхтарями по городах, ходили до ставка, стукали у вікна подруг. Наталчин батько двічі обійшов дорогу до автобусної зупинки. Мати сиділа на ґанку й підхоплювалася на кожен звук.
У райцентр подзвонили з пошти, але ніхто не знав, у кого питати. Роман ходив разом з усіма. Тільки фату залишив у хаті.
На світанку його мати прийшла до Наталчиних батьків. Біла скатертина на столі пожовкла від розлитого сітра. Над холодними тарілками дзижчали мухи.
— Виходьте! — закричала вона ще з порога. — Подивіться людям в очі!
Наталчина мати встала зі стільця.
— Може, з нею щось…
— Нічого з нею! З Віктором утекла, ясно вже всім! Непорядну дівку виростили, а нам підсунули! Батько повільно підвів голову.
— Не кричи в моїй хаті.
— А де мені кричати? Моєму синові на голову наплювали перед усім селом! Якій порядній дівчині таке в голову прийде?!
— Мамо, досить.
Роман стояв у дверях. Без піджака, з розстебнутим коміром. Під очима залягли темні тіні.
— Ти ще боронити її будеш?!
Він підійшов до столу, поставив склянку з водою перед Наталчиною матір’ю.
— Буду.
— Тебе покинули!
— Знаю. Я там був.
Мати відкрила рота й не знайшла слів. Роман сперся руками на спинку стільця.
— Мені боляче. І соромно. І Вікторові я ще скажу все, що думаю. Але ви зараз не смійте робити з неї одну винну.
— А хто ж винен? Я?!
— І ти теж.
У хаті стало так тихо, що було чути, як за вікном хтось зливає воду з казана.
— Ви сватали нас, домовлялися, рахували, скільки свиней різати. Казали, яка гарна буде сім’я. А ми кивали.
— Тебе силою до шлюбу тягнули?
Роман потер обличчя.
— Ні. Я сам погодився. Думав: Наталка добра, знаю її все життя, чого ще треба? — Він ковтнув. — Я навіть пропозиції їй нормально не зробив. Спитав коло хвіртки, ніби чи підемо в неділю на базар.
Наталчина мати заплакала.
— Вона ж нічого не казала…
— Я теж не казав.
Роман опустився на стілець.
— Ми дружили. Нам добре було разом. Я за нею скучав в армії. Але я… — Він замовк, добираючи слова. — Я не знаю, як це пояснити. Вчора всі кричали, щоб цілував її. А я думав, коли вже дадуть спокійно поїсти. Розумієте?
Ніхто не відповів.
— Я радий був би бачити її щасливою. Тільки чомусь вирішив, що для цього їй треба вийти за мене.
Його мати сіла навпроти. За ніч вона теж постаріла.
— І що тепер людям скажемо?
Роман глянув на неї.
— Що живі.
Наталка дала знати про себе того ж ранку. Вікторова сестра зателефонувала на пошту й попросила покликати її батьків. Коли ті прибігли, Наталка довго не могла вимовити нічого, крім «мамо».
Потім усе-таки сказала:
— Я жива. Пробачте мені.
Додому вона повернулася через три дні. Сама. Не тому, що посварилася з Віктором. Просто мусила сама зайти у двір, подивитися батькові в очі й витримати материне мовчання.
Роман прийшов увечері. Вона чекала крику. Навіть хотіла, щоб він накричав. А він сів на лавці біля хвіртки.
— Ноги як?
Наталка не зрозуміла.
— Ти ж туфлі лишила. Натерла?
І тоді вона заплакала.
— Романе, я мала тобі сказати.
— Мала.
— Ще до весілля.
— Так.
Він не поспішав її втішати. Сидів, дивлячись на дорогу, поки вона витирала обличчя.
— Ти його любиш? — запитав нарешті.
— Не знаю ще. Він мені… Я ніколи такого не відчувала.
Роман кивнув.
— То хоч цього разу не спішіть женитися.
Вона крізь сльози коротко засміялася, а тоді знову притиснула хустинку до очей.
— Ти мене колись пробачиш?
Він підняв із землі суху гілочку, переламав.
— Думаю, так. Тільки не сьогодні.
Наталка кивнула. Перш ніж піти, він дістав із кишені складену фату.
— Мама хотіла викинути. Я забрав.
Вона взяла її обома руками.
— Дякую.
Роман уже відчинив хвіртку, коли озирнувся:
— Наталко… Може, ти нас обох урятувала. Тільки ж і наробила ти страху.
— Знаю.
— Батькові подзвонила б хоч зразу. Він до ставка ходив.
Наталка заплющила очі. Це виявилося болючішим за всі слова, яких вона боялася.
Село ще довго говорило. Наталка вислухала своє — біля магазину, на зупинці, навіть у черзі по цукор. Не виправдовувалася. Роман теж більше ні з ким не обговорював того весілля.
З Віктором вони зустрічалися понад рік. Уже без таємниць, з поїздками, сварками й буденними розмовами. Перш ніж погодитися жити разом, Наталка встигла побачити його і сердитим, і втомленим, і без грошей. А коли він заговорив про одруження, вона запитала:
— Ти сам цього хочеш?
Віктор усміхнувся:
— Сам. А ти?
Цього разу відповідь у неї була. Роман теж одружився згодом. На своєму другому весіллі він майже нічого не їв: усе дивився на молоду, а коли гості починали кричати «Гірко!», сміявся й нахилявся до неї ще до кінця першого вигуку.
Його мати нишком витирала очі. Тепер вона бачила різницю.