Наталко, ти чула, що наш Петро Іванович витворив? — Галина аж за руку схопила сусідку. — П’ятдесят вісім років чоловікові, колишній учитель, усе життя вчив дітей майструвати, а тепер привіз до своєї хати дівчину, якій, мабуть, ще й тридцяти немає! Я думала, що то якась далека родичка, але сусідка бачила, як він назвав її своєю найдорожчою людиною. Та й це ще не все! Коли колишня дружина дізналася про молоду гостю, то того ж вечора приїхала до його двору й почала вимагати пояснень

– Та ти що, Галю, – Наталка аж присіла на лавку біля воріт. – Петро Іванович? Він же тихіший за воду. Я його двадцять років знаю, він навіть не здоровкається голосно.

– Оце й страшно, що тихі найгірші, – Галина поправила хустку й озирнулася на сусідський двір. – Кажу тобі, дівчина молода, у світлому пальті, з маленькою валізою. Він її на порозі обійняв і сказав, що вона для нього найдорожча людина на світі. Сама чула, Марія через паркан переказала.

– А колишня що?

– А колишня Лідія Степанівна приїхала ввечері на таксі. Стукала у ворота так, що собаки по всій вулиці загавкали. Я тоді городом пішла, ніби за кропом, а сама слухаю.

– І що почула?

– Нічого не почула. Він її впустив, і двері зачинилися. Тепер чекаємо, чим закінчиться.

Закінчилося воно не так швидко, як хотілося Галині. А почалося того вечора з голосу, який Петро Іванович не чув уже років дев’ять.

Лідія Степанівна стояла посеред кімнати в зимовому пальті, навіть не розстебнувши його. Руки тримала на сумці, наче збиралася боронитися нею.

– Поясни мені, Петре, що це за дівчина, – сказала вона, і голос її дрижав від стриманості. – Мені подзвонила Зінаїда, твоя кума, і сказала, що ти привіз молоду жінку й називаєш її найдорожчою. Я їхала дві години автобусом, а потім ще таксі брала.

– Лідо, сядь, будь ласка, – Петро Іванович тримався рівно, як колись перед класом. – Чаю вип’ємо, і я все розкажу.

– Не треба мені твого чаю. Мені правда потрібна.

– Правда буде, тільки не на ногах.

– Я дев’ять років без тебе на ногах стою, і нічого, – різко відповіла вона. – Хто ця дівчина і чому вона в моїй колишній кімнаті.

– Вона не у твоїй кімнаті, вона в маленькій, де майстерня була.

– Яка різниця.

З-за дверей вийшла дівчина. Вона була справді молода, років двадцяти восьми, з темним волоссям, зібраним у хвіст, і втомленими сірими очима. У руках тримала дерев’яну скриньку з вирізаним на кришці соняхом.

– Добрий вечір, – тихо сказала вона. – Мене звати Софія. Я не хочу ставати причиною сварки.

– Ти вже стала, – відрізала Лідія Степанівна й повернулася до чоловіка. – Ось, дивись, Петре, ти навіть не соромишся. Їй років двадцять п’ять, а тобі п’ятдесят вісім.

– Мені двадцять вісім, – спокійно уточнила Софія.

– Тим більше.

– Лідо, ти себе чуєш, – Петро Іванович важко вдихнув. – Ти що собі надумала.

– А що тут думати. Я все життя чекала, що в тебе щось зрушиться, що ти хоч раз поїдеш кудись, хоч раз зробиш щось несподіване. Не зрушилося. А тепер на старості літ у тебе знайшлася найдорожча людина. Дуже зручно.

– Не говори так, – тихо, але твердо сказав він.

– А як мені говорити. Ми розійшлися, бо ти жив лише своєю майстернею та школою. Я просила тебе поїхати до моря, ти казав, що в тебе гурток. Я просила тебе взяти дитину з притулку, ти казав, що вже пізно. А тепер, виявляється, ще й не пізно.

Запала тиша. Софія опустила голову й міцніше стиснула скриньку.

– Про дитину ти зараз сказала не просто так, – повільно мовив Петро Іванович. – Бо саме про це я й хотів говорити.

– Тільки не кажи мені, що вона твоя родичка.

– Вона більше, ніж родичка.

– Петре.

– Лідо, послухай мене до кінця. Один раз за все життя послухай.

Лідія Степанівна нарешті сіла на край стільця, не випускаючи сумки. Петро Іванович налив воду в чайник, поставив його на плиту, і лише тоді заговорив, дивлячись у вікно.

– Коли мені було дев’ятнадцять, я служив під Житомиром. Там у сусідньому селі жила дівчина Надія. Ми зустрічалися пів року. Я вирізав їй оцю скриньку з соняхом, бо вона любила соняшники. Потім мене перевели, листи губилися, а коли я повернувся, її сім’я виїхала. Я шукав, але не знайшов. Через два роки я познайомився з тобою.

– І що з того, – вже тихіше спитала Лідія.

– Три тижні тому мені подзвонила Софія. Сказала, що її мати не стало. Що в матері залишився лист, адресований мені. І ось ця скринька.

Софія підійшла ближче й обережно поклала скриньку на стіл.

– Мама казала мені все життя, що мого батька не стало, – сказала вона. – Я вірила. А потім, коли мама захворіла, вона розповіла правду. Вона була при надії. Вона писала йому, але листи поверталися. Потім вирішила, що так і має бути.

– Тобто ти хочеш сказати, – Лідія Степанівна повільно підвела очі, – що ця дівчина твоя дочка.

– Так, – сказав Петро Іванович. – Я не вірив спершу. Ми зробили аналіз. Збіг майже повний.

Лідія мовчала. Вона дивилася на скриньку, на вирізаного соняха, на грубі, але ніжні лінії, які пам’ятала ще з тих років, коли Петро вирізав їй дерев’яну ложку на іменини.

– Чому ти мені не сказав, – нарешті вимовила вона.

– Бо я сам не знав. Три тижні тому дізнався.

– А чому не подзвонив.

– А що б я сказав. Лідо, ти сама хотіла дитину і не могла мати. Ти все життя про це думала. Як я мав телефонувати й казати, що в мене є дочка, яку я не бачив двадцять вісім років.

– Ти мав сказати, – вперто повторила вона, і в голосі її вже не було колишньої жорсткості.

– Може, й мав. Пробач.

Софія відступила до дверей.

– Я краще піду, – сказала вона. – Це ваша розмова. Я зняла кімнату в селі, у тієї жінки, що біля церкви.

– Нікуди ти не підеш, – одночасно сказали обоє, і самі здивувалися.

Лідія Степанівна вперше за вечір ледь помітно всміхнулася, але одразу ж нахмурилася.

– Не думай, що я вже все пробачила, Петре, – сказала вона. – Ти приховав. Хай не навмисне, але приховав.

– Не думаю.

– І не думай, що я тут залишуся.

– Ніхто не просить.

– Але вночі в таку негоду я нікуди не поїду, – вона глянула у вікно, де вже густо йшов мокрий сніг. – Постели мені в кімнаті, де я колись спала.

– Постелю.

– І чай давай. Уже холодний, мабуть.

Вранці Галина знову стояла біля паркану, а поруч Наталка, яка цього разу прийшла з двома пиріжками, бо розмова обіцяла бути довгою.

– Бачиш, – прошепотіла Галина, – світло в хаті всю ніч горіло. А зранку дим із комина, значить, обидві там.

– Що значить обидві.

– Колишня теж залишилася. Марія бачила, як вона ввечері не вийшла.

– Ой, Галю, – Наталка похитала головою. – Мабуть, не все так, як ми думали.

– А як тоді. Дівчина молода, чоловік одинокий.

– Знаєш що, ходімо та й спитаємо.

– Ти здуріла, як так можна.

– А як можна по хатах шепотіти.

Не встигли вони домовитися, як хвіртка відчинилася, і на вулицю вийшов сам Петро Іванович з відром. За ним ішла Софія, несла лопату, а позаду, закутана в картату хустку, поспішала Лідія Степанівна.

– Доброго ранку, Галино Андріївно, доброго ранку, Наталко Миколаївно, – чемно привітався Петро Іванович.

– Добрий ранок, – хором відповіли жінки.

– Знайомтеся, – він зупинився. – Це моя дочка Софія.

Галина відкрила рот, але слів не знайшлося.

– Дочка, – перепитала Наталка, першою оговтавшись.

– Дочка, – підтвердив він. – Ми про неї довго не знали. Тепер знаємо.

– А це, – Галина кивнула на Лідію Степанівну, – хіба не колишня.

– Колишня, – твердо сказала Лідія, – але не зайва. Дівчині допомога потрібна, а вона тут нікого не знає.

– Тобто ви тут залишилися, – пробурмотіла Галина.

– Залишилася, допоки треба, – відрізала Лідія. – А ви, Галино Андріївно, краще б пиріжки їли, ніж людям кістки перемивали.

Наталка не втрималась і пирснула в долоню. Галина почервоніла аж до вух.

– Я нічого такого не казала, – пробурмотіла вона.

– Казали, казали, – спокійно мовила Лідія. – Мені Зінаїда переказала, що ви вчора по всьому кінцю носили новину. А чи спитали ви, що там насправді.

– Та я ж з доброго серця.

– З доброго серця не шепочуть за парканом, – сказав Петро Іванович без злості. – З доброго серця заходять у двір.

Галина опустила очі.

– Пробачте, Петре Івановичу, – тихо вимовила вона. – Нерозумна я жінка.

– Не дурна, а цікава, – усміхнулася Софія. – Мама казала, що в кожному селі є така жінка, без неї було б нудно.

Наталка засміялася вже вголос, і навіть Галина, хоч і неохоче, всміхнулася.

Але справжні сварки почалися через тиждень.

Лідія Степанівна так і не поїхала. Спершу сказала, що залишиться на два дні, потім на три, а потім почала розкладати свої речі у шафі. Софія з Петром Івановичем розбирали майстерню, і вона вперше в житті тримала в руках стамеску.

– Ти не так тримаєш, – сказав Петро Іванович.

– Я так тримаю, як зручно.

– Зручно, а потім палець порізаний.

– Тату, не вчи мене.

Слово «тату» вихопилося в неї саме, і вони обоє завмерли. Петро Іванович відвернувся до вікна, ніби шукав там щось дуже важливе.

– Пробач, – прошепотіла Софія.

– Не треба просити пробачення, – хрипко відповів він. – Я чекав цього слова все життя, тільки не знав.

У дверях стояла Лідія Степанівна з тарілкою. Вона слухала й раптом різко поставила тарілку на верстак.

– Ну, звісно, – сказала вона. – Усе в тебе гарно, Петре. Дочка знайшлася, тату, сльози, чай. А мені тут що робити.

– Лідо, ти про що.

– Про те, що я тут зайва. Ви двоє знайшли одне одного, а я ніби на лаві запасних.

– Ніхто тебе не виганяв.

– Не виганяв, але й не просив лишатися.

– Та ти сама сказала, що залишаєшся.

– А ти хоч раз сказав, що хочеш, аби я залишилася.

– Я думав, ти й так знаєш.

– Ти завжди так думав, – вона говорила все голосніше. – Ти двадцять років думав, що я й так усе знаю. Що я розумію твою мовчанку. Що я не потребую слів. А я потребувала.

– Лідо, годі.

– Не годі. Я все життя чекала від тебе хоч одного слова, а тепер ти за тиждень сказав їх більше, ніж мені за двадцять років. І то не мені.

Софія тихо поклала стамеску.

– Я піду прогуляюся, – сказала вона.

– Сиди, – одночасно знову відповіли обоє, і цього разу Лідія сама розсміялася крізь сльози.

– Ми з тобою навіть сваримося синхронно, – витерла вона очі. – Двадцять років не навчилися, а тепер як за командою.

– Я не вмію говорити, – зізнався Петро Іванович, і в його голосі було щось таке, що Лідія замовкла. – Я вмію вчити дітей, вмію вирізати, вмію лагодити. А сказати, що боюся втратити, не вмію. Я боявся, коли ти поїхала. Боявся, що напишу, а ти не відповіси. Тому й не писав.

– Дев’ять років, Петре.

– Дев’ять років.

– Наївний ти, – тихо мовила вона.

– Наївний, – погодився він.

Софія непомітно вислизнула з майстерні й причинила двері.

Минув місяць. Випав справжній сніг, і село вкрилося білим. У школі, де колись викладав Петро Іванович, вчителька праці пішла на пенсію, і директор, Василь Олексійович, одного дня постукав у ворота.

– Петре Івановичу, виручайте, – сказав він, знімаючи шапку. – Немає кому гурток вести. Діти питають, коли ви повернетеся.

– Я старий уже.

– П’ятдесят вісім не старий. Та й діти вас пам’ятають.

– Ні, Василю Олексійовичу, – Петро Іванович похитав головою. – Я вже відучив своє. Але є в мене одна людина.

– Яка.

– Моя дочка. Вона закінчила педагогічний, працювала в Харкові, а тепер шукає місце.

Василь Олексійович округлив очі.

– Дочка. Ви ж не казали.

– Не казав, бо не знав. Але тепер знаю, і вона вам підійде. Руки в неї мої, а голова мамина.

Софія вийшла на ґанок, трохи збентежена.

– Тату, ти мене не питав.

– Питаю зараз.

– Я ще не вирішила.

– Вирішуй швидше, бо Василь Олексійович довго стояти не буде.

– Буду, – запевнив директор. – Скільки треба.

Софія подивилася на батька, потім на директора, потім на Лідію Степанівну, яка стояла у дверях із рушником у руках.

– А ви що скажете, – спитала вона її.

– Я скажу, що діти люблять, коли вчитель сміється, – відповіла Лідія. – А ти вмієш сміятися, це я за місяць помітила.

– Тоді згодна, – сказала Софія.

Директор радісно потиснув усім руки й пішов, а Петро Іванович лишився стояти, дивлячись на дочку.

– Знаєш, що найдивніше, – сказав він. – Я все життя вчив чужих дітей, а свою не навчив нічого.

– Ти мене ще навчиш, – усміхнулася Софія. – Стамеску тримати вже навчив.

– Наполовину.

– Нічого, час є.

Лідія Степанівна обтрусила рушник і мовчки пішла в хату. За хвилину з вікна долинув запах борщу.

Наступного ранку Галина Андріївна знову стояла біля паркану, але цього разу не одна й не мовчки.

– Лідіє Степанівно, – гукнула вона. – Хочете, я вам розсади дам, на весну. Помідорної, моєї власної.

– Дякую, Галино Андріївно, – озвалася Лідія з городу. – Але до весни ще далеко.

– А ви ж залишаєтеся.

– Залишаюся.

– Назовсім.

– Побачимо, – лукаво відповіла Лідія. – Це вже не вам вирішувати.

Галина засміялася, а Наталка, що саме йшла вулицею, спитала, чого це вони так веселі.

– Та ось, – махнула рукою Галина. – Виявляється, нам усім навіть не треба було нічого вигадувати. Життя саме вигадало краще.

Увечері в хаті Петра Івановича світилося вікно. Софія сиділа за столом і розглядала стару скриньку, а навпроти неї Лідія Степанівна перебирала старі фотографії. Петро Іванович вирізав щось маленьке з липової дощечки.

– Що ти робиш, – спитала Лідія.

– Соняшник, – відповів він. – Для тебе. Колись не встиг.

– Дев’ять років як не встиг.

– Ну так, – він усміхнувся. – Запізнився трохи.

– Трохи, – погодилася вона й несподівано поклала голову йому на плече.

Софія тихо відвернулася до вікна, щоб не заважати. За склом падав сніг, повільно й лагідно, наче весь світ нарешті дозволив собі видихнути.

Віра Лісова

You cannot copy content of this page