– Та ти що, Галю, – Наталка аж присіла на лавку біля воріт. – Петро Іванович? Він же тихіший за воду. Я його двадцять років знаю, він навіть не здоровкається голосно.
– Оце й страшно, що тихі найгірші, – Галина поправила хустку й озирнулася на сусідський двір. – Кажу тобі, дівчина молода, у світлому пальті, з маленькою валізою. Він її на порозі обійняв і сказав, що вона для нього найдорожча людина на світі. Сама чула, Марія через паркан переказала.
– А колишня що?
– А колишня Лідія Степанівна приїхала ввечері на таксі. Стукала у ворота так, що собаки по всій вулиці загавкали. Я тоді городом пішла, ніби за кропом, а сама слухаю.
– І що почула?
– Нічого не почула. Він її впустив, і двері зачинилися. Тепер чекаємо, чим закінчиться.
Закінчилося воно не так швидко, як хотілося Галині. А почалося того вечора з голосу, який Петро Іванович не чув уже років дев’ять.
Лідія Степанівна стояла посеред кімнати в зимовому пальті, навіть не розстебнувши його. Руки тримала на сумці, наче збиралася боронитися нею.
– Поясни мені, Петре, що це за дівчина, – сказала вона, і голос її дрижав від стриманості. – Мені подзвонила Зінаїда, твоя кума, і сказала, що ти привіз молоду жінку й називаєш її найдорожчою. Я їхала дві години автобусом, а потім ще таксі брала.
– Лідо, сядь, будь ласка, – Петро Іванович тримався рівно, як колись перед класом. – Чаю вип’ємо, і я все розкажу.
– Не треба мені твого чаю. Мені правда потрібна.
– Правда буде, тільки не на ногах.
– Я дев’ять років без тебе на ногах стою, і нічого, – різко відповіла вона. – Хто ця дівчина і чому вона в моїй колишній кімнаті.
– Вона не у твоїй кімнаті, вона в маленькій, де майстерня була.
– Яка різниця.
З-за дверей вийшла дівчина. Вона була справді молода, років двадцяти восьми, з темним волоссям, зібраним у хвіст, і втомленими сірими очима. У руках тримала дерев’яну скриньку з вирізаним на кришці соняхом.
– Добрий вечір, – тихо сказала вона. – Мене звати Софія. Я не хочу ставати причиною сварки.
– Ти вже стала, – відрізала Лідія Степанівна й повернулася до чоловіка. – Ось, дивись, Петре, ти навіть не соромишся. Їй років двадцять п’ять, а тобі п’ятдесят вісім.
– Мені двадцять вісім, – спокійно уточнила Софія.
– Тим більше.
– Лідо, ти себе чуєш, – Петро Іванович важко вдихнув. – Ти що собі надумала.
– А що тут думати. Я все життя чекала, що в тебе щось зрушиться, що ти хоч раз поїдеш кудись, хоч раз зробиш щось несподіване. Не зрушилося. А тепер на старості літ у тебе знайшлася найдорожча людина. Дуже зручно.
– Не говори так, – тихо, але твердо сказав він.
– А як мені говорити. Ми розійшлися, бо ти жив лише своєю майстернею та школою. Я просила тебе поїхати до моря, ти казав, що в тебе гурток. Я просила тебе взяти дитину з притулку, ти казав, що вже пізно. А тепер, виявляється, ще й не пізно.
Запала тиша. Софія опустила голову й міцніше стиснула скриньку.
– Про дитину ти зараз сказала не просто так, – повільно мовив Петро Іванович. – Бо саме про це я й хотів говорити.
– Тільки не кажи мені, що вона твоя родичка.
– Вона більше, ніж родичка.
– Петре.
– Лідо, послухай мене до кінця. Один раз за все життя послухай.
Лідія Степанівна нарешті сіла на край стільця, не випускаючи сумки. Петро Іванович налив воду в чайник, поставив його на плиту, і лише тоді заговорив, дивлячись у вікно.
– Коли мені було дев’ятнадцять, я служив під Житомиром. Там у сусідньому селі жила дівчина Надія. Ми зустрічалися пів року. Я вирізав їй оцю скриньку з соняхом, бо вона любила соняшники. Потім мене перевели, листи губилися, а коли я повернувся, її сім’я виїхала. Я шукав, але не знайшов. Через два роки я познайомився з тобою.
– І що з того, – вже тихіше спитала Лідія.
– Три тижні тому мені подзвонила Софія. Сказала, що її мати не стало. Що в матері залишився лист, адресований мені. І ось ця скринька.
Софія підійшла ближче й обережно поклала скриньку на стіл.
– Мама казала мені все життя, що мого батька не стало, – сказала вона. – Я вірила. А потім, коли мама захворіла, вона розповіла правду. Вона була при надії. Вона писала йому, але листи поверталися. Потім вирішила, що так і має бути.
– Тобто ти хочеш сказати, – Лідія Степанівна повільно підвела очі, – що ця дівчина твоя дочка.
– Так, – сказав Петро Іванович. – Я не вірив спершу. Ми зробили аналіз. Збіг майже повний.
Лідія мовчала. Вона дивилася на скриньку, на вирізаного соняха, на грубі, але ніжні лінії, які пам’ятала ще з тих років, коли Петро вирізав їй дерев’яну ложку на іменини.
– Чому ти мені не сказав, – нарешті вимовила вона.
– Бо я сам не знав. Три тижні тому дізнався.
– А чому не подзвонив.
– А що б я сказав. Лідо, ти сама хотіла дитину і не могла мати. Ти все життя про це думала. Як я мав телефонувати й казати, що в мене є дочка, яку я не бачив двадцять вісім років.
– Ти мав сказати, – вперто повторила вона, і в голосі її вже не було колишньої жорсткості.
– Може, й мав. Пробач.
Софія відступила до дверей.
– Я краще піду, – сказала вона. – Це ваша розмова. Я зняла кімнату в селі, у тієї жінки, що біля церкви.
– Нікуди ти не підеш, – одночасно сказали обоє, і самі здивувалися.
Лідія Степанівна вперше за вечір ледь помітно всміхнулася, але одразу ж нахмурилася.
– Не думай, що я вже все пробачила, Петре, – сказала вона. – Ти приховав. Хай не навмисне, але приховав.
– Не думаю.
– І не думай, що я тут залишуся.
– Ніхто не просить.
– Але вночі в таку негоду я нікуди не поїду, – вона глянула у вікно, де вже густо йшов мокрий сніг. – Постели мені в кімнаті, де я колись спала.
– Постелю.
– І чай давай. Уже холодний, мабуть.
Вранці Галина знову стояла біля паркану, а поруч Наталка, яка цього разу прийшла з двома пиріжками, бо розмова обіцяла бути довгою.
– Бачиш, – прошепотіла Галина, – світло в хаті всю ніч горіло. А зранку дим із комина, значить, обидві там.
– Що значить обидві.
– Колишня теж залишилася. Марія бачила, як вона ввечері не вийшла.
– Ой, Галю, – Наталка похитала головою. – Мабуть, не все так, як ми думали.
– А як тоді. Дівчина молода, чоловік одинокий.
– Знаєш що, ходімо та й спитаємо.
– Ти здуріла, як так можна.
– А як можна по хатах шепотіти.
Не встигли вони домовитися, як хвіртка відчинилася, і на вулицю вийшов сам Петро Іванович з відром. За ним ішла Софія, несла лопату, а позаду, закутана в картату хустку, поспішала Лідія Степанівна.
– Доброго ранку, Галино Андріївно, доброго ранку, Наталко Миколаївно, – чемно привітався Петро Іванович.
– Добрий ранок, – хором відповіли жінки.
– Знайомтеся, – він зупинився. – Це моя дочка Софія.
Галина відкрила рот, але слів не знайшлося.
– Дочка, – перепитала Наталка, першою оговтавшись.
– Дочка, – підтвердив він. – Ми про неї довго не знали. Тепер знаємо.
– А це, – Галина кивнула на Лідію Степанівну, – хіба не колишня.
– Колишня, – твердо сказала Лідія, – але не зайва. Дівчині допомога потрібна, а вона тут нікого не знає.
– Тобто ви тут залишилися, – пробурмотіла Галина.
– Залишилася, допоки треба, – відрізала Лідія. – А ви, Галино Андріївно, краще б пиріжки їли, ніж людям кістки перемивали.
Наталка не втрималась і пирснула в долоню. Галина почервоніла аж до вух.
– Я нічого такого не казала, – пробурмотіла вона.
– Казали, казали, – спокійно мовила Лідія. – Мені Зінаїда переказала, що ви вчора по всьому кінцю носили новину. А чи спитали ви, що там насправді.
– Та я ж з доброго серця.
– З доброго серця не шепочуть за парканом, – сказав Петро Іванович без злості. – З доброго серця заходять у двір.
Галина опустила очі.
– Пробачте, Петре Івановичу, – тихо вимовила вона. – Нерозумна я жінка.
– Не дурна, а цікава, – усміхнулася Софія. – Мама казала, що в кожному селі є така жінка, без неї було б нудно.
Наталка засміялася вже вголос, і навіть Галина, хоч і неохоче, всміхнулася.
Але справжні сварки почалися через тиждень.
Лідія Степанівна так і не поїхала. Спершу сказала, що залишиться на два дні, потім на три, а потім почала розкладати свої речі у шафі. Софія з Петром Івановичем розбирали майстерню, і вона вперше в житті тримала в руках стамеску.
– Ти не так тримаєш, – сказав Петро Іванович.
– Я так тримаю, як зручно.
– Зручно, а потім палець порізаний.
– Тату, не вчи мене.
Слово «тату» вихопилося в неї саме, і вони обоє завмерли. Петро Іванович відвернувся до вікна, ніби шукав там щось дуже важливе.
– Пробач, – прошепотіла Софія.
– Не треба просити пробачення, – хрипко відповів він. – Я чекав цього слова все життя, тільки не знав.
У дверях стояла Лідія Степанівна з тарілкою. Вона слухала й раптом різко поставила тарілку на верстак.
– Ну, звісно, – сказала вона. – Усе в тебе гарно, Петре. Дочка знайшлася, тату, сльози, чай. А мені тут що робити.
– Лідо, ти про що.
– Про те, що я тут зайва. Ви двоє знайшли одне одного, а я ніби на лаві запасних.
– Ніхто тебе не виганяв.
– Не виганяв, але й не просив лишатися.
– Та ти сама сказала, що залишаєшся.
– А ти хоч раз сказав, що хочеш, аби я залишилася.
– Я думав, ти й так знаєш.
– Ти завжди так думав, – вона говорила все голосніше. – Ти двадцять років думав, що я й так усе знаю. Що я розумію твою мовчанку. Що я не потребую слів. А я потребувала.
– Лідо, годі.
– Не годі. Я все життя чекала від тебе хоч одного слова, а тепер ти за тиждень сказав їх більше, ніж мені за двадцять років. І то не мені.
Софія тихо поклала стамеску.
– Я піду прогуляюся, – сказала вона.
– Сиди, – одночасно знову відповіли обоє, і цього разу Лідія сама розсміялася крізь сльози.
– Ми з тобою навіть сваримося синхронно, – витерла вона очі. – Двадцять років не навчилися, а тепер як за командою.
– Я не вмію говорити, – зізнався Петро Іванович, і в його голосі було щось таке, що Лідія замовкла. – Я вмію вчити дітей, вмію вирізати, вмію лагодити. А сказати, що боюся втратити, не вмію. Я боявся, коли ти поїхала. Боявся, що напишу, а ти не відповіси. Тому й не писав.
– Дев’ять років, Петре.
– Дев’ять років.
– Наївний ти, – тихо мовила вона.
– Наївний, – погодився він.
Софія непомітно вислизнула з майстерні й причинила двері.
Минув місяць. Випав справжній сніг, і село вкрилося білим. У школі, де колись викладав Петро Іванович, вчителька праці пішла на пенсію, і директор, Василь Олексійович, одного дня постукав у ворота.
– Петре Івановичу, виручайте, – сказав він, знімаючи шапку. – Немає кому гурток вести. Діти питають, коли ви повернетеся.
– Я старий уже.
– П’ятдесят вісім не старий. Та й діти вас пам’ятають.
– Ні, Василю Олексійовичу, – Петро Іванович похитав головою. – Я вже відучив своє. Але є в мене одна людина.
– Яка.
– Моя дочка. Вона закінчила педагогічний, працювала в Харкові, а тепер шукає місце.
Василь Олексійович округлив очі.
– Дочка. Ви ж не казали.
– Не казав, бо не знав. Але тепер знаю, і вона вам підійде. Руки в неї мої, а голова мамина.
Софія вийшла на ґанок, трохи збентежена.
– Тату, ти мене не питав.
– Питаю зараз.
– Я ще не вирішила.
– Вирішуй швидше, бо Василь Олексійович довго стояти не буде.
– Буду, – запевнив директор. – Скільки треба.
Софія подивилася на батька, потім на директора, потім на Лідію Степанівну, яка стояла у дверях із рушником у руках.
– А ви що скажете, – спитала вона її.
– Я скажу, що діти люблять, коли вчитель сміється, – відповіла Лідія. – А ти вмієш сміятися, це я за місяць помітила.
– Тоді згодна, – сказала Софія.
Директор радісно потиснув усім руки й пішов, а Петро Іванович лишився стояти, дивлячись на дочку.
– Знаєш, що найдивніше, – сказав він. – Я все життя вчив чужих дітей, а свою не навчив нічого.
– Ти мене ще навчиш, – усміхнулася Софія. – Стамеску тримати вже навчив.
– Наполовину.
– Нічого, час є.
Лідія Степанівна обтрусила рушник і мовчки пішла в хату. За хвилину з вікна долинув запах борщу.
Наступного ранку Галина Андріївна знову стояла біля паркану, але цього разу не одна й не мовчки.
– Лідіє Степанівно, – гукнула вона. – Хочете, я вам розсади дам, на весну. Помідорної, моєї власної.
– Дякую, Галино Андріївно, – озвалася Лідія з городу. – Але до весни ще далеко.
– А ви ж залишаєтеся.
– Залишаюся.
– Назовсім.
– Побачимо, – лукаво відповіла Лідія. – Це вже не вам вирішувати.
Галина засміялася, а Наталка, що саме йшла вулицею, спитала, чого це вони так веселі.
– Та ось, – махнула рукою Галина. – Виявляється, нам усім навіть не треба було нічого вигадувати. Життя саме вигадало краще.
Увечері в хаті Петра Івановича світилося вікно. Софія сиділа за столом і розглядала стару скриньку, а навпроти неї Лідія Степанівна перебирала старі фотографії. Петро Іванович вирізав щось маленьке з липової дощечки.
– Що ти робиш, – спитала Лідія.
– Соняшник, – відповів він. – Для тебе. Колись не встиг.
– Дев’ять років як не встиг.
– Ну так, – він усміхнувся. – Запізнився трохи.
– Трохи, – погодилася вона й несподівано поклала голову йому на плече.
Софія тихо відвернулася до вікна, щоб не заважати. За склом падав сніг, повільно й лагідно, наче весь світ нарешті дозволив собі видихнути.
Віра Лісова