Марта приїхала в село першою маршруткою, коли туман ще лежав над річкою білими пластами. Вона не збиралася сваритися. Усю дорогу вона вмовляла себе, що тільки поговорить спокійно, по-дорослому, як говорять люди, яким нема чого ділити, крім спільної біди. Але щойно вона побачила батька на ґанку, з чашкою чаю й газетою, яку він читав уже втретє, увесь її спокій кудись подівся.
Степан Іванович підвів очі й кивнув, ніби дочка вийшла до крамниці, а не їхала чотири години.
— Приїхала, — сказав він.
— Приїхала.
— Чай будеш?
— Не хочу я чаю, тату. Я поговорити приїхала.
Він склав газету вчетверо, поклав її на лавку й уважно розгладив долонею. Марта знала цей рух ще з дитинства. Так батько робив завжди, коли хотів виграти кілька секунд.
— Ну то говори.
Вона сіла навпроти на старий дерев’яний стілець, який ще мати фарбувала в зелений колір. Фарба місцями злізла, і під нею проступало темне дерево.
— Софійці платити за гуртожиток до кінця місяця, — почала Марта. — Це тільки гуртожиток. Є ще навчання, проїзд, їжа. Я працюю на двох роботах і все одно не витягую. Ти це знаєш.
— Знаю.
— Тоді чому я мушу приїжджати й просити?
— А ти просиш?
— Я ще нічого не попросила, а ти вже готовий відмовити. Я бачу це по твоєму обличчю.
Степан Іванович зітхнув і відвів погляд до річки, де туман повільно розходився.
— Я не сказав, що відмовлю.
— І не сказав, що допоможеш.
— Ти мені слова не даєш вимовити.
— Тому що я знаю, що ти скажеш. Скажеш, що пенсія маленька, що ліки дорогі, що дрова подорожчали. Я це чую щороку.
— Бо воно так і є, — тихо відповів він.
Марта підвелася. Їй здавалося, що вона зараз скаже щось таке, чого потім не зможе забрати назад, але зупинитися вже не вийшло.
— Тату, давай чесно. Коли ти жив за мамині гроші, то було добре, правда ж? Мама шила, мама тягнула, мама рахувала кожну копійку, а ти ходив на свою роботу, де платили стільки, що ледве вистачало на цигарки. І ніхто тобі слова не казав. А тепер мами нема, і ти не готовий ділитися своєю пенсією ні з ким. Хоча прекрасно розумієш, що мені з Софійкою грошей не вистачає.
Тиша повисла над ґанком, як вогка ковдра. Десь за огорожею гавкнув собака і замовк. Степан Іванович дуже повільно поставив чашку на лавку. Рука в нього трохи тремтіла.
— Ти так думаєш, — сказав він. — Що я жив за її гроші.
— Я так не думаю, я так знаю. Я росла в цій хаті.
— Ти росла, — повторив він. — Авжеж. Ти росла.
— І що це має означати?
— Нічого. Йди в хату, там борщ у каструлі. Я вчора варив.
— Я не прийшла їсти борщ.
— То й не їж.
Він узяв газету, розгорнув її й затулився нею, як щитом. Марта стояла посеред ґанку з розкритим ротом, готова сперечатися ще довго, а він просто пішов у газету. Це було найгірше. Мати завжди кричала у відповідь, плакала, грюкала дверима, і з нею можна було щось робити. З батьком із цієї тиші не можна було зробити нічого.
Вона зайшла в хату, грюкнувши дверима сильніше, ніж хотіла.
У хаті пахло так, як завжди, ніби час тут не рухався. Пахло сушеною м’ятою, старим деревом і чимось ще, невловимим, що мати називала домом. Марта стала посеред кухні й раптом відчула, як стискає горло.
На підвіконні досі стояла материна чашка з синіми квітами. Вона стояла там уже другий рік, бо батько не дозволяв її прибрати.
Марта сіла за стіл, закрила обличчя руками й просиділа так довго, поки не відчула на плечі чиюсь долоню.
— Ти їла сьогодні? — запитав батько.
— Ні.
— Ото ж бо й воно.
Він дістав із печі каструлю, налив борщу у глибоку тарілку й поставив перед нею. Хліб нарізав сам, товсто, нерівно, як різав завжди. Марта дивилася на тарілку й не могла говорити.
— Їж, — сказав він. — Потім будемо сваритися далі, якщо захочеш.
— Я не хочу сваритися.
— Тоді чого ж ти приїхала?
— Бо мені страшно, тату, — несподівано для себе сказала вона. — Мені страшно, що я не потягну. Що Софійка кине навчання, бо я не зможу її втримати. Вона розумна, вона такою вродилася, а я нічим не можу їй допомогти.
Степан Іванович сів навпроти. Він довго мовчав і дивився на свої руки, великі, з потемнілими нігтями, руки людини, яка все життя щось ремонтувала.
— Я не жив за мамині гроші, — нарешті промовив він.
— Тату…
— Ні, ти вислухай. Ти вже сказала своє, тепер я скажу. Так, Ганна заробляла більше. Вона шила весільні сукні на пів району, до неї черга стояла аж до Різдва. А я працював на лісопилці, і платили там копійки. Це правда. Я ніколи цього не заперечував.
— Тоді…
— Але ти не знаєш, на що ми витрачали ті копійки, — він підвів на неї очі. — А я не розповідав. Мати просила не розповідати.
Марта відсунула тарілку.
— Що розповідати? Про що ти?
— Пам’ятаєш, коли тобі було сімнадцять, ти захворіла? Лежала в лікарні в обласному центрі майже три місяці.
— Пам’ятаю. Запалення легень.
— Не запалення легень, Марто. Лікарі казали щось гірше, і лікування було дороге. Ганна продала золоті сережки, які їй залишила її мати. Продала швацьку машинку, яку купила за свої перші заробітки. Потім ми позичали гроші в усіх, у кого вони були. Ми віддавали той борг одинадцять років.
— Одинадцять років, — прошепотіла Марта. — Я не знала.
— Бо ми не хотіли, щоб ти знала. Ти мала жити й радіти, а не рахувати, скільки ми винні. Ганна казала, що дитина не повинна носити на плечах дорослі борги.
— Але я виросла. Я вже давно доросла. Чому ви не сказали потім?
Степан Іванович гірко всміхнувся.
— А коли було казати? Ти поїхала в місто, вийшла заміж, народила Софійку. Потім розлучилася, і тобі було не до наших розповідей. Хіба я міг прийти й сказати, що ми витратили на тебе все, що мали, і ось тому тепер у нас порожньо? Це схоже на докір, а я не хотів докоряти.
Марта мовчала. Борщ холонув. Вона дивилася на батька й раптом побачила його так, як не бачила багато років: сутулого, сивого, з тонкою шиєю у старому комірі, зі зморшками, які лягли не вчора. Вона бачила чоловіка, якого вважала байдужим і скупим, а він просто мовчав, бо мати попросила.
— А пенсія? — тихо запитала вона. — Тату, куди йде твоя пенсія?
— На ліки. На світло. На дрова.
— Але ж цього не може бути стільки.
— Та не стільки, — погодився він. — Є ще одне.
Він підвівся, підійшов до старої шафи й довго порпався на верхній полиці. Повернувся з жерстяною коробкою з-під печива. Марта впізнала її відразу. У цій коробці мати колись зберігала гудзики, нитки й викрійки.
— Відкрий.
Вона підняла кришку. Усередині лежали згорнуті купюри, перетягнуті гумкою, і товстий зошит у клітинку, обгорнутий газетою.
— Що це?
— Це Ганнині гроші. Вона відкладала. Усе життя відкладала, потроху. Казала, що це на чорний день. Я знайшов коробку після похорону, коли розбирав її речі, і не торкався. Не міг.
— Тату, тут же…
— Я не рахував, — перебив він. — Я боявся рахувати. Здавалося, ніби ця коробка й є вона, і якщо я її порахую, то нічого не залишиться.
Марта обережно взяла зошит і розгорнула його. На першій сторінці материним рівним почерком було написано: «На Софійчине навчання. Не чіпати». Нижче йшли дати й суми, десятки записів за багато років. Деякі суми були зовсім маленькі, а поруч стояли дописки: «з премії», «з продажу сукні Ковальчуків», «економила на м’ясі».
У Марти затремтіли губи.
— Вона відкладала для Софійки?
— Для Софійки. Ще з тих пір, коли дівчинці було п’ять років. Ганна сказала мені: Марта нехай не знає, вона гордовита, не прийме, а онуці ми допоможемо потай. — Степан Іванович витер очі тильним боком долоні. — А потім її не стало, і я залишився з цією коробкою й не знав, що робити. Ти приїжджала, була втомлена, я бачив, як тобі важко. Але віддати коробку означало визнати, що Ганни нема. Розумієш?
— Розумію, — сказала Марта, і сльози нарешті потекли. — Тату, чому ти не сказав мені цього раніше?
— Бо я старий впертий дурень, — просто відповів він.
— Не кажи так.
— А як мені казати? Ти мене з порога звинуватила, що я жив за мамині гроші. І знаєш, що найгірше? У чомусь ти права.
— Тату…
— Ні, права. Ганна справді тягнула на собі багато чого. Я не вмів так, як вона. Я вмів працювати руками, а не рахувати, не вигадувати, не крутитися. Вона все життя казала мені, що це нічого, що в сім’ї кожен робить своє. Але я знав, що вона втомлюється. А я не знав, як їй допомогти. Тож коли вона заслабла, я пообіцяв собі, що тепер усе буду робити сам. І нічого не вийшло. Борщ варю, дрова ношу, а коробку відкрити не можу.
Марта підійшла, обійняла його за плечі й притулилася лобом до його сивої голови.
— Вибач мені, — сказала вона. — Я не мала так казати.
— Мала. Іноді людині треба почути правду, навіть якщо вона болить. — Він погладив її по руці. — Тільки наступного разу спершу поїж, а потім сперечайся. На голодний шлунок усе здається гіршим, ніж є.
Марта засміялася крізь сльози.
— Мама так завжди казала.
— Вона й мені так казала. Тридцять років.
Вони ще довго сиділи на кухні. Марта перебирала сторінки зошита, і за кожним рядком виринало щось знайоме: ось рік, коли мати відмовилася від нових чобіт, ось зима, коли в хаті майже не топили, ось запис, зроблений тремтячою рукою в останній місяць.
Там було лише кілька слів: «Степане, не сердься на Марту. Вона добра, просто втомлена». Марта прочитала й затулила рот долонею.
— Вона знала, що ми посваримось, — прошепотіла вона.
— Вона все знала, — підтвердив батько. — Вона завжди знала на крок наперед.
Надвечір, коли сонце зависло над самою річкою й пофарбувало воду в рожевий і золотий, вони вийшли на ґанок. Степан Іванович поставив чайник, і цього разу Марта не відмовилася. Вони пили чай із материних синіх чашок: одну взяв батько, другу вона, і Марта вперше за довгий час не відчувала, що в цій хаті їй нема чого робити.
— Тату, — обережно сказала вона, — а ти не хочеш переїхати до нас? У місті, звісно, тісно, але ми щось придумаємо.
Він похитав головою.
— Ні, доню. Я тут житиму. Тут кожен куток її пам’ятає. Ти не ображайся.
— Я не ображаюсь. Тільки хвилююся.
— Не хвилюйся. Я ще міцний. Дрова нарубаю, город посаджу. Софійка влітку приїде, допоможе мені з яблуками.
— Вона приїде. Вона дуже тебе любить.
— І я її, — він помовчав. — А гроші візьми. Усі.
— Тату, там же твоя частка теж…
— Нема там моєї частки. Це Ганнині гроші, а Ганна хотіла, щоб вони пішли на онуку. Я й так надто довго тримав їх, ніби чекав дозволу, якого вже ніхто не дасть. Тепер я віддаю. Бери й плати за навчання. А мені з пенсії лишиться на хліб і на дрова, бо я вже навчився економити. Ти б бачила, який я став економний.
— Бачу, — усміхнулася Марта. — Борщ без м’яса.
— Ото й кажу, економний, — і він теж усміхнувся вперше за весь день.
Увечері вона подзвонила Софійці. Дівчина відповіла після другого гудка.
— Мамо, ти де? Я тебе вранці шукала.
— Я в діда, доню.
— Що сталося? Ви посварилися?
— Посварилися, — чесно призналася Марта. — А потім помирилися. Слухай, Софійко, тут таке діється, що ти не повіриш. Бабуся тобі залишила подарунок.
— Яку подарунок? Мамо, ти плачеш?
— Трошки. Це від радості. Приїжджай на вихідні, я тобі все розповім. І візьми з собою теплий светр, бо в діда вечори холодні.
— Добре, — відповіла Софійка, і Марта почула в її голосі тривогу, змішану з ніжністю. — Мамо, ти справді в порядку?
— У мене все добре. Вперше за дуже довгий час усе добре.
Вона поклала слухавку й повернулася на ґанок. Батько сидів у темряві, що згущувалася, і дивився, як на небі одна за одною запалюються зорі.
— Знаєш, — сказав він, не повертаючи голови, — Ганна любила цей час. Каже мені: дивись, Степане, оце наше з тобою кіно. Безкоштовне й без реклами.
— Ти ніколи мені цього не розповідав.
— Ти ніколи не питала.
— Тепер питатиму, — пообіцяла Марта. — Про все питатиму. Про маму, про вас, про те, як ви познайомилися. Я ж майже нічого не знаю.
— Е, то буде довга розмова, — відповів він. — Тут доведеться чаю нагріти ще не раз.
— Нагріємо, — сказала вона. — Нам нікуди не поспішати.
Він кивнув, і вони замовкли. Річка внизу ледь чутно шуміла, а в кухні на підвіконні стояла материна чашка з синіми квітами. Марта подумала, що вранці обов’язково помиє її й поставить на місце. Ні, не на підвіконня, а в шафу, до решти посуду, де їй і належало бути, бо тепер вона знала, що пам’ять не потребує, щоб її виставляли напоказ.
Вона пам’ятала й так.
Уранці вони разом поїхали до банку. Степан Іванович довго не міг знайти окуляри, потім шукав паспорт, потім сперечався з дочкою, чи треба брати шапку, бо надворі сонячно. Марта казала, що не треба, він казав, що треба, і вони знову сварилися, цього разу легко, як сварилися колись давно, коли у хаті ще була жива мати й пахло пирогами.
— Тату, там тепло, — казала вона.
— Тепло зараз, а потім вітер піднімається.
— Який вітер, тату, на небі ні хмаринки.
— Ото й видно, що ти нічого не розумієш у наших краях. У нас погода міняється за годину.
— Добре, бери шапку.
— Я й так збирався.
Марта похитала головою й усміхнулася. Вона вже знала, що ця сварка триватиме ще довго, може, до самого вечора, і що вона не проти. Бо в таких сварках жили люди, які любили одне одного й не вміли про це казати прямо.
Коли вони виходили з хати, Степан Іванович зупинився на порозі й озирнувся на кухню. Потім тихо, майже нечутно сказав:
— Ми поїхали, Ганно. Скоро повернемося.
Марта зробила вигляд, що не почула, і взяла його під лікоть.
Валентина Довга
