– Що ти таке говориш, Олено?
Степан завмер у дверях кухні з відром яблук у руці. Відро він поставив на підлогу повільно, ніби боявся його розбудити. Олена сиділа за столом, оточена рядами скляних банок, і дивилася не на нього, а кудись у вікно, де осінній вітер гнав по подвір’ю жовте листя.
– Те, що чуєш. Подивись на ці банки. Огірків сорок, помідорів тридцять, лечо, салат, грибочки. А кому їсти?
– Нам і будемо їсти.
– Нам, – повторила Олена й гірко всміхнулася. – Двом старим людям. Ми за зиму від сили десяту частину осилимо.
– То роздамо. Марічці занесемо, Гнатові з другого кінця вулиці, дітям відвеземо.
– Дітям, – знову повторила вона. – Богдан торік сказав, що в нього в місті шафи немає, куди ті банки ставити. Взяв три й забув, де вони стоять.
Степан витер руки об штани й сів навпроти. Стілець під ним скрипнув так, як скрипів уже сорок років.
– Олено, ти що, образилася на Богдана?
– Я ні на кого не образилася.
– Образилася. Я ж по голосу чую.
– По голосу він чує. – Вона нарешті подивилася на чоловіка. – А що в мене на душі, то ти по голосу не чуєш. Ти взагалі багато чого не чуєш, Степане.
– Це ти до чого?
– Ні до чого. Занеси яблука в комору.
Він не поворухнувся.
– Ні, ти скажи. Якщо вже почала, то договорюй.
– Не хочу я нічого договорювати. Я хочу, щоб ти зробив те, про що я прошу.
– А я хочу зрозуміти, що з тобою діється з самого ранку. Ходиш, наче в воду опущена. Банки перебираєш, зітхаєш. Я питаю, чи не болить що, а ти мовчиш.
– А що мені казати?
– Правду.
Олена стиснула губи. Пальці її лежали на скатертині, і Степан раптом помітив, що вони ледь помітно тремтять. Він хотів щось сказати, але вона вчасно сховала руки під стіл.
– Правда в тому, що ми старіємо, – промовила вона рівним голосом. – І що цього літа я вперше не змогла сама донести відро з водою до городу. Ти мене шкодував, а я бачила.
– Та я нічого не шкодував.
– Шкодував. Брав у мене відро й казав, що тобі по дорозі.
– Мені й було по дорозі.
– Степане, город за хатою, а колодязь за хатою. По якій дорозі?
Він розвів руками, не знаходячи відповіді, і взяв із відра яблуко. Покрутив у пальцях, понюхав, поклав назад.
– Добре, нехай так. Але що з того? Усі старіють. Я он теж уже не той, що колись. Спина болить, коліно крутить. Але ж я не кажу, що зими не діждемося.
– Бо ти не вмієш про таке говорити. Ти все життя робив вигляд, що нічого не болить, нічого не страшить.
– А що, треба було ходити й скаржитись?
– Треба було хоч раз сісти й поговорити зі мною по-людськи.
– Ми щодня говоримо.
– Про що? Про погоду, про корову, про ціну на дрова. Це не розмова, Степане. Це як ото двоє перехожих у черзі.
Степан зніяковів. Йому стало прикро, і прикрість поволі перетворювалася на роздратування.
– Знаєш що, Олено, я з ранку до вечора цю садибу тримаю. Дах лагодив, паркан міняв, дрова колов. Я то все не для себе робив. Як на мене, це теж розмова. Я цим кажу тобі, що ти мені потрібна й що я тут, поруч.
– Дах і паркан. – Вона похитала головою. – Ти завжди так. Замість слів у тебе цвяхи.
– А в тебе замість слів банки.
Обоє замовкли. Це було зовсім несподівано, і обом одночасно стало ніяково. Степан підвівся, узяв відро й вийшов у комору. Олена залишилась сидіти серед банок, у яких стояли сорок літніх днів.
Надвечір він повернувся мовчки, розпалив у печі, поставив чайник. Олена не відводила очей від шиття, хоч голка в її руці майже не рухалась. Вечеряли вони теж мовчки. Тільки годинник на стіні тікав, та де-не-де потріскувало поліно.
Наступного ранку Степан пішов до поштової скриньки й приніс звідти конверт. Лист був від Богдана. Старий розпечатав його ще на ґанку, перечитав двічі й тільки тоді зайшов до хати.
– Богдан пише.
– Що пише?
– Каже, що приїде в суботу. З Соломією й дітьми. Хоче поговорити про важливе.
Олена відклала шиття.
– Знаю я це важливе.
– А я ні.
– Він знову буде просити, щоб ми продали хату й переїхали до нього.
– Звідки ти знаєш?
– Він мені дзвонив минулого тижня. Ти був у лісі.
Степан повільно опустився на лавку біля порога.
– Дзвонив. І ти мені нічого не сказала.
– Бо знала, як ти зреагуєш.
– Як я зреагую? Як? Я що, дикун якийсь, щоб від мене такі речі ховати?
– Бачиш, ти вже кричиш.
– Я не кричу. Я говорю голосно, бо мені прикро. Це наша хата, Олено. Я її власними руками з батьківських стін підняв. Тут Богдан народився, тут його вчили ходити. А тепер він хоче нас звідси забрати, як меблі.
– Він не хоче нас забирати як меблі. Він хвилюється за нас.
– Хвилюється? Він за п’ять років приїхав чотири рази.
– Роботи в нього багато.
– Завжди в нього роботи багато. А як хату продати, так час знаходиться.
– Степане, ти несправедливий.
– Я несправедливий? Це ти, виходить, на його боці?
– Я не на чиємусь боці. Я на тому боці, де нам обом буде добре.
– Нам добре тут.
– Тобі добре тут. А мені?
Він підняв голову й подивився на неї так, наче вперше побачив.
– А тобі що, зле?
Олена відвернулась до вікна. Було видно, що вона бореться з собою, щоб не сказати чогось, про що пошкодує. Але слова вже підступили до горла.
– Мені страшно, Степане. Мені страшно лишатися тут у лютий, коли замете дорогу, а швидка не доїде.
– Яка швидка? Чого це вона має доїздити?
Тоді вона розплющила долоню, у якій весь цей час стискала якийсь папірець, і поклала його на стіл. Степан узяв його. То був рецепт, списаний лікарським почерком, і він розібрав тільки назву таблеток, яких не знав.
– Що це?
– Це те, що мені виписали три тижні тому.
– Три тижні тому ти їздила в райцентр по хліб.
– Я їздила до кардіолога.
Тиша впала на хату важка, як мокра ковдра. Степан тримав папірець у руці й не міг відвести від нього очей.
– Чому ти мені не сказала?
– Бо ти б збожеволів.
– Я й так збожеволів. Ти три тижні ховала від мене таке. Три тижні. А я ходив і дивувався, чого ти ночами не спиш.
– Не хотіла тебе лякати.
– Не хотіла лякати. – Він підвівся, і папірець затремтів у його пальцях. – Олено, ми разом сорок п’ять років. Я тебе з лікарні після пологів на руках ніс. Я з тобою вночі коло хворого Богдана сидів, коли в нього жар був. А ти мені про серце не сказала.
– Бо я знала, що ти вмієш тільки сердитися, а не слухати.
– Це несправедливо.
– Це правда. Ось ми й приїхали до правди.
Степан хотів відповісти, але слова застрягли. Він розвернувся, вийшов надвір і так грюкнув дверима, що з полиці впала ложка.
Два дні вони майже не розмовляли. Він пішов спати до сінника, наче в молодості, коли після якоїсь сварки йшов до батька. Вона готувала їжу на двох і ставила його тарілку на край столу. Вранці тарілка стояла порожня, а ввечері знову повна. Так вони й жили, як два кораблі в тумані, що проходять один повз одного й не можуть зустрітись.
На третій день до них зайшла Марічка, сусідка. Вона була жінка гостра на язик, але добра, і ніколи не заходила без пирога чи пучка м’яти.
– Дай Боже здоров’я, Олено. Чого це ти така бліда?
– Нічого, Марічко. Втомилась.
– А чоловік де?
– У дворі десь.
– Знаю я це «десь». Вже третій день він у мене через паркан заглядає й дивиться на твоє вікно, як той пес, якого вигнали з хати.
Олена мимоволі всміхнулась.
– Так вже й вигнали.
– Ну, не вигнали, але в сінник загнали. Чула я. Тут усі чули.
– Це ж ми тихо.
– Олено, у вас такі тихі сварки, що в Гната аж собака гавкав. – Марічка поставила пиріг на стіл і сіла. – Розповідай.
Вона розповіла все. І про банки, і про відро, і про рецепт, і про Богдана. Марічка слухала мовчки, тільки зрідка кивала.
– Знаєш, що я тобі скажу? Ви обоє дурні.
– Марічко…
– Ні, послухай. Ти сорок п’ять років терпіла, що він мовчить, і ніколи не казала прямо, що тобі треба. А він сорок п’ять років вирішував, що ти все розумієш без слів. От і розумієте тепер один одного, як два глухі на різних кінцях моста.
– Ти думаєш, це моя вина?
– Я думаю, що це ваша спільна вина. Але виправити її можете теж лише разом.
– Він же не слухає.
– Бо ти не говориш так, щоб він почув. Ти йому тицяєш у лице рецепт, наче документ. А треба було сісти й сказати, що тобі страшно й що ти його любиш.
– Та що ти таке кажеш, Марічко? Ми вже такі літні для цих слів.
– А для чого вони, на твою думку? Для молодих? Молодим вони не потрібні, їм і так добре. Вони потрібні нам, коли страшно.
Олена опустила очі й довго мовчала. Потім тихо промовила:
– Я боюся, що він мене не простить.
– За що?
– За те, що я промовчала.
– Простить. Він же тебе любить, як дурень, я ж бачу.
Вона засміялася крізь сльози, а Марічка поплескала її по руці й пішла, залишивши на столі пиріг і ще щось невидиме, але важливе.
Тієї ж ночі Олена вийшла до сінника. Степан не спав. Лежав на спині, дивився в стелю, де поміж балками висіли пучки сухих трав.
– Степане.
– Що?
– Нам треба поговорити.
– Ми вже говорили.
– Ні. Ми кричали. А говорити так ще й не пробували.
Він підвівся на лікті. У темряві вона здавалася маленькою й тендітною, такою, як тоді, коли він уперше побачив її на сільських танцях.
– Сідай, – сказав він і посунувся.
Вона сіла поруч, і довго обоє мовчали. Нарешті вона заговорила, повільно добираючи слова:
– Я не хотіла від тебе нічого ховати. Просто зрозуміла, що серце моє вже не таке, як було. Лікар сказав, що треба менше працювати й бути ближче до лікарні. А я подумала, що ти не захочеш їхати звідси ні за що. І що тоді мені доведеться вибирати між тобою й собою.
– Ти б не мала вибирати.
– Ось бачиш. А я боялась.
– Олено, я впертий, але не дурний. Якби ти сказала, я б щось придумав.
– Що б ти придумав?
– Не знаю. Але придумав би. – Він узяв її руку у свої долоні, шорсткі й теплі. – Ти про мене кепсько думаєш.
– Я думаю про тебе дуже добре, Степане. Саме тому й боялась. Бо знала, що ти за мене в огонь підеш, а мені цього не треба. Мені треба, щоб ти був живий і здоровий, і щоб ми разом ще були.
Він мовчав, і вона відчула, як його пальці стискають її долоню сильніше.
– Я не хочу їхати з цієї хати, – сказав він тихо.
– Знаю.
– Але ще менше я хочу тебе втратити.
– Я теж не хочу, щоб ти мене втратив.
– То що нам робити?
– Не знаю. Давай завтра поговоримо з Богданом. Разом. Без сварок.
– Без сварок не вийде, – зітхнув Степан. – Він же теж мій син. Упертий, як я.
– Ну то й нехай посваримося. Але вже разом, на одному боці.
Він усміхнувся в темряві.
– Добре. На одному боці.
У суботу двір наповнився голосами. Богдан приїхав на великій чорній машині, і з неї висипали діти, Соломія з пакунками, шум і запах міста. Олена обіймала онуків, Степан поважно тиснув синові руку, і ніхто б не здогадався, що ще кілька днів тому в цій хаті стояла тиша, від якої дзвеніло у вухах.
Розмова почалась по обіді, коли діти побігли в сад.
– Мамо, тату, – заговорив Богдан, відсунувши тарілку. – Я не буду довго ходити навколо. Я хочу, щоб ви переїхали до нас.
– Знову ти за своє, – буркнув Степан.
– Тату, дослухай мене до кінця.
– Я вже чув цю пісню.
– Не чув. Бо цього разу є конкретний план. Ми з Соломією знайшли квартиру на першому поверсі в сусідньому будинку. Дві кімнати, поруч поліклініка, аптека, магазин. Ви будете в десяти хвилинах від нас.
– Квартира на першому поверсі, – повторив Степан. – Тобто клітка з вікном.
– Тату, не говори так.
– А як мені говорити? Я все життя на землі. Я без неба над головою не вмію.
– Там теж є небо.
– Там є небо між двома дев’ятиповерхівками.
Соломія тихо вставила:
– Степане Івановичу, ми ж не силою вас тягнемо.
– А я не кажу, що силою. Я кажу, що не хочу.
– Бо вам тут зручно, – підвищив голос Богдан. – А мама що?
– А що мама?
– Мама вже не молода. Їй важко. Вона мені сама казала по телефону, що не здужає зиму.
Степан різко обернувся до дружини.
– Це ти сказала?
– Я сказала, що мені страшно, – тихо відповіла Олена.
– Бачиш, тату, – вів далі Богдан, – ти ж сам не помічаєш, у якому стані мама.
– Це я не помічаю? – Степан хлопнув долонею по столу. – Я щойно три дні не спав через те, що вона мені розповіла! А ти, добродію, п’ять років до нас не доїдеш, а тепер вирішив усе за нас?
– Я не вирішую, тату, я пропоную.
– Твої пропозиції схожі на ультиматум.
– Бо я за вас хвилююсь.
– Ти хвилюєшся, коли тобі зручно. А коли треба було дах перекривати, то де ти був?
– Я платив за матеріали.
– Платив. А ти хоч раз сам узяв у руки молоток?
– А я мав би? Я мав інші завдання. Я працював, щоб ви могли не напружуватись.
– Ми не просили.
– Тату, ти нестерпний.
– А ти невдячний.
– Досить, – раптом сказала Олена.
Голос її був тихий, але обидва чоловіки замовкли, наче їм зав’язали роти. Вона повільно підвелась, спираючись на стіл.
– Досить. Я вам обом скажу одне. Ви схожі, як дві краплі води. Обидва впертi, обидва гордi, і обидва любите одне одного так, що вже не можете цього сказати.
– Мамо…
– Ні, Богдане, помовч. Ти приїхав забрати нас, бо боїшся, що ми помремо без тебе. А ти, Степане, не хочеш їхати, бо боїшся, що без цієї хати ти станеш ніким. А я боюся, що ви посваритесь так, що потім не зійдетесь.
У кухні стало тихо. Тільки з саду долинав дитячий сміх.
– Ми приймемо рішення, але не сьогодні й не в сварці, – продовжила вона. – А зараз я прошу вас одного. Ходімо в комору й подивимось на мої банки.
– Мамо, до чого тут банки? – здивувався Богдан.
– До того, синку, що я їх закручувала для вас. Для тебе, для Соломії, для дітей. Сорок літніх днів, і кожен день у банці. Я не хочу, щоб вони пропали.
Вони пішли в комору втрьох, а за ними Соломія. Пахло яблуками, кропом і ще чимось давнім, дитячим. Олена показувала полицю за полицею, а Богдан мовчки дивився, і обличчя його поступово змінювалось.
– Мамо, – вимовив він нарешті. – Я ж не знав, що ти стільки наробила.
– Бо ти не питав.
– А ти не казала.
– Ось це в нашій родині й біда, – зітхнула вона. – Ніхто нічого не питає, і ніхто нічого не каже.
Степан стояв осторонь, спершись на одвірок.
– Богдане, – промовив він, і голос його здригнувся. – Я не поїду до міста.
– Тату…
– Але я не хочу, щоб мама боялась. Давай так. Ви з Соломією приїздитимете частіше. Не раз на рік, а щомісяця. А ми поставимо телефон біля ліжка й домовимось із Марічкою, що вона зазирає щодня. І я поговорю з Гнатом, у нього є вантажівка, він довезе нас до райцентру в будь-яку негоду.
– А якщо замете дорогу?
– То я розчищу, – твердо відповів Степан. – Я ще не такий немічний.
– Тату, не в тім річ.
– Я знаю, в чому річ. – Він підійшов ближче. – Ми з мамою зробимо так, як порадить лікар. Якщо скаже, що треба на зиму в місто, поїдемо на зиму. А влітку повернемось. Я не можу тут помирати, але й не хочу тут пропадати. Давай домовимось на це.
Богдан довго дивився на батька. У його очах поволі танув той стривожений, жорсткий вираз, з яким він приїхав.
– Добре, тату, – сказав він. – Домовились.
Соломія тихо всміхнулась. Олена приклала долоню до грудей, ніби перевіряючи, чи б’ється серце так, як належить.
Увечері всі сіли за довгий стіл. Діти галасували, Богдан розповідав про роботу, а Степан слухав і вперше за багато років не перебивав. Олена винесла з комори три банки: огірки, лечо й маринованих опеньок. Відкрили, понюхали, і хата наповнилась запахом літа.
– Мамо, – зізнався Богдан, надкусивши огірок. – Я ж забув, яке це смачне.
– То їж, синку. Їж скільки хочеш. У мене ще багато.
– А можна я візьму з собою десять банок?
– Бери двадцять.
– Тоді нам знадобиться ще одна шафа, – усміхнулась Соломія.
– То купимо, – відповів Богдан. – Нехай буде шафа. І нехай стоїть так, щоб кожного разу, відкриваючи її, я згадував про вас.
Степан підвів очі, і Олена побачила, що вони вологі. Він нічого не сказав, тільки під столом знайшов її руку й міцно стиснув.
Узимку, коли за вікном мело й дорогу вкрило снігом по коліна, вони сиділи вдвох біля печі. Телефон на столі мовчав, але вони знали, що завтра він озветься. На плиті стояла каструля з борщем, у якому плавала квасоля з їхнього городу, а на столі стояла відкрита банка огірків.
– Олено, – озвався Степан.
– Що?
– Вийшло, що ми таки смакуємо закрутками цієї зими.
– Вийшло, – усміхнулась вона. – А ти казав, що я говорю дурниці.
– Казав. Але ж я не знав, що ти питаєш зовсім не про банки.
– А про що?
– Про те, чи ми ще разом.
Вона подивилась на нього довгим, теплим поглядом.
– І що ти відповів би?
– Що разом, – просто сказав він. – І що пора б уже мені навчитися говорити це вголос.
– Ти вже говориш.
– Правда?
– Правда. Не так, як я хотіла, але мені підходить.
Він засміявся, і вона засміялась теж. За вікном падав сніг, а в печі тихо потріскувало вогнище, і здавалося, що сама хата дихає разом із ними, повільно, спокійно, по-домашньому.
Віра Лісова
