Діма буквально ввалився в Машину квартиру. Не встигла вона відчинити двері, як він, похитнувшись, ступив уперед і ледь не впав. Упав би, якби вона не підставила плече і не дотягнула його до дивана, як санітарка пораненого з поля бою. Власне, він і був поранений. Маша це чудово знала й тому не надто здивувалася невчасному візиту і стану, в якому перебував гість.
Дмитро був п’яний удранець, як сказала б Машина мама. Звалившись на Машин диван, який вона встигла вже розкласти, збираючись спати, незваний гість негайно захропів, а господині довелося спати в кімнаті дочки, яка на канікулах гостювала у бабусі. Маша майже не спала. Зі сном взагалі останнім часом були проблеми, а тут ще серенади Діми, який час від часу видавав звуки, як бойовий кінь, бурмотів і метався.
Встала вона рано, вмилася потихеньку, намагаючись не шуміти, зварила каву, приготувала сніданок і собі, і Дімі. Той, проте, снідати не став. Довго винувато хлюпався у ванній. Потім вийшов червоний, винуватий, загублений, більше звичайного схожий на їжака. Волосся у нього було жорстке, вічно стирчало, як колючки.
«Маш, ми що ж з тобою?» – з жахом запитав він, увійшовши на кухню.
«Вчора», – більше нічого виговорити не міг. Але й так зрозуміло, цікавиться, було в них чи ні. Сам-то не пам’ятає, напевно, не пам’ятає навіть того, як сюди дістався. Просто пам’ять ніг механічна, що вкоренилася на підсвідомому рівні звичка, у разі чого йти за цією адресою. А вранці прокинувся й виявив себе на розкладеному Машиному дивані. Маша зняла з нього джинси, а футболку він, певно, сам скинув уночі. Спекотно стало.
«Не переживай», – заспокоїла Дмитра Маша, прихльобуючи каву. Не було нічого. Ми ж не такі.
Останнє слово Маша виділила голосом. Діма мовчки кивнув. Так, це вже точно.
«Піду я, Маш. Ти прости», – сказав він, взуваючись. Найшло на мене вчора.
Ось і голос його впав до шепоту. Маша не сердилася. Вона й сама б хотіла напитися до беспам’ятства, але якось так прийнято в суспільстві, що чоловіки можуть собі це дозволити, як і інші божевілля, загони й загули. А жінки – ні. Ти ж дівчинка, навіюють з дитинства мами. І це як тавро. Терпи, поводься пристойно, будь відповідальною, не роби вчинків, за які тобі потім буде соромно, а то люди почнуть дивитися косо.
Діма пішов. Маша сіла на табуретку, хотіла заплакати, навіть ніс зморщила, але передумала. Не змогла. Сльози вже закінчилися. Стільки їх було виплакано, що джерело вичерпалося. Якби хтось ще рік тому сказав Маші, що вона опиниться в такій ситуації, вона б тій людині в обличчя розсміялася. Цього не може бути, тому що не може бути ніколи.
Її коханий чоловік Арсеній, був людиною найвищої порядності. Коли у фільмах чи телепередачах показували чоловіків, що зрадили дружинам, пішли з родини, кинули дітей, він нервував, осуджував, виходив на балкон покурити, обурено ворушив бровами. Як же так? Це й не чоловіки зовсім, а такі жалюгідні пародії, адже головна риса чоловіка – надійність і вірність. Вірність обов’язку, дружині.
Коли ця ж сама людина прийшов ввечері з роботи й сказав, що покохав іншу, нічого не може з собою вдіяти й нам треба розстатися, і ти не бачила мій чемодан, я щось ніяк не знайду. На антресолях його нема. Маша здивувалася настільки, що розсміялася. Не повірила.
«Це жарт такий?» – запитала. Виявилося ні, не жарт.
Більш того, коханою жінкою була не якась стороння дамочка з числа юних хижачок, а Світлана, чи, як усі її кликали, Лана, дружина двоюрідного брата Діми. Не просто родичка, а й подруга Маші. Ось такий любовний квадрат.
Зв’язок у них чотирьох був міцніший нікуди. Жили в одному районі. Усі свята й відпустки разом. Лана й Маша народжували одна за одною в березні. Тільки дитина Маши не вижила. І трагедію цю Маша з чоловіком теж переживали за підтримки найкращих друзів. Через два роки в Маші й Арсенія народилася дочка, і вони, як прийшов час, відвели її в той самий садочок, ту саму школу, куди ходив і син Діми й Лани. Загалом, усе життя йшло плечем до плеча, на очах один в одного.
Три роки тому Лана втратила роботу, і Арсен влаштував її в свою компанію. Ну, тобто компанія була не його особиста, просто він там працював майже п’ятнадцять років, а з того часу й Лана почала там трудитися. І якось так це все спритно й вдало вийшло. І цінувати її стали, і посада хороша, і робота цікава, і зарплата зросла. А ще в Лани й Арсена з’явилися спільні жарти, розмови, проблеми. На спільних сімейних вечорах вони дружно лаяли або хвалили на два голоси начальство чи колег, обговорювали нові проекти, раділи успіхам і переживали провали, якщо такі траплялися.
У який момент усе це переросло в дещо більше? Ані Маша, ані Діма не зрозуміли, не помітили. Не було коли. Справ же, як завжди, повно. Життя-то нині яке шалене. Та й до того ж не придивлялися, адже довіряли. Це зараз здається дурістю.
Дурно вірити, коли тобі кажуть, що терміново треба поїхати у відрядження, хоч відроду не було такої потреби. Або, мовляв, що на роботі завал, прийду пізно, ти не жди й лягай. І так щотижня, трохи не через день. Зараз багато що здається ясним і зрозумілим, а тоді вірили й Діма, і Маша. Не мали поняття, що їм брешуть у вічі, а потім ось розлучення.
Через три дні після п’яного Діминого візиту в Маші зламався кран на кухні. Вона воду перекрила якось, вентиль під умивальником повернула. А що далі робити? Рука сама потягнулася до телефону й набрала Дімин номер. Справа в тому, що в їхній четвірці Арсен вважався головою, а Діма був рукастим. Він працював автослюсарем. Так само й Маша була простою, без витребеньок, звичайною й господарською, працювала на складі побутової техніки, а Лана була по художній частині, дизайнерка. Коротше, якщо щось ламалося, потребувало ремонту, треба було полицю повісити, зробити ремонт у ванній і все таке інше, то завжди кликали Діму.
Але цього разу замість Діми з’явився їхній стурбований син Максим, похмурий, мовчазний, незадоволений усім на світі, як і більшість підлітків. Він і раніше не відрізнявся веселим норовом, завжди був стриманим і серйозним з самого дитинства, такий маленький суворий чоловічок, а тепер і подавно.
«Що у вас, тьоть Маш?» – прогундосив він, почісуючи лоб точнісінько, як батько.
Маша повела Максима на кухню, показала. Чому Діма не прийшов, питати не стала, розуміла, що тому соромно за свою недавню поведінку. Даремно він соромиться. Але як переконаєш.
Максим колупався з краном. Маша сиділа на табуретці. Мовчали. Син пішов у батька, золоті руки. Та й взагалі хлопець з ранніх літ ладнав з ним набагато краще, ніж з матір’ю. Тому ні в кого й питання не виникало, з ким з батьків він залишиться після їхнього розставання. У свої п’ятнадцять він уже міг вирішувати сам, і рішення було очевидним. Мати, втім, не наполягала. Вона з Арсеном жили тепер у крихітній квартирці, яка була в неї до шлюбу. Макс там навіть і не помістився б, та й, якщо чесно, тільки під ногами би заплутувався у молодих.
Дочці Маші й Арсенія вибору ніхто не давав. Вона була ще мала для цього, але вона в будь-якому разі підтримала б матір. Після того, як батько пішов із родини, Наташа з ним жодного разу не заговорила, не могла пробачити. Хоча мати й переконувала, що той не перестав бути її татом, хоча й перестав бути маминим чоловіком.
Закінчивши ремонт, Максим зібрав інструменти й рушив у передпокій.
«Ти куди?» – заклопоталася Маша. «Почекай, хоч чаю випий».
Хлопець раптом повернувся до неї, і Маша відступила. Стільки було в його обличчі горя й гніву.
«Ви сліпа, чи що, чи дурна? Гаразд, батько, він… Але ви-то як одразу не допетрили, що до чого? Як ви дозволили їм це своє…»
Максим задихався, на очах блиснули сльози, але коли Маша потягнулася до нього, щоб заспокоїти, відштовхнув її, сунув ноги в розтоптані кросівки і вибіг геть. Маша безсило опустила руки. Навіть якби він і залишився, і їй довелося б відповідати, вона не знайшлася, що сказати. Але зараз важливо було те, щоб Макс дурниць не накоїв. Видно ж, як сильно він переживає. Маша кинулася до телефону.
«Дім, Макс у мене був, усе полагодив. Дякую», – затараторила вона. «Він додому ще не повернувся? Ні. А що? Він засмутився».
І Маша замовкла, не знаючи, що ще сказати. Діма відкашлявся й промовив тоном ведучого ток-шоу.
«Йому важко, але він впорається, і ми впораємося».
Справа в тому, він говорив, а Маші ніби вуха заклало. Вона раптом ясно усвідомила, що на тому кінці трубки – Діма, той самий, що разом з Арсеном забирав її з пологового будинку, допомагав робити ремонт у квартирі, з яким вони їздили на море, отруїлися в ресторані й разом потрапили до лікарні, з яким завжди зустрічали Новий рік. Це Діма, який класно грає на гітарі, в якого алергія в травні, тому очі постійно сльозяться й ніс червоний. А сусідки-пліткарки думають, що в нього запої. Той самий Діма, який варить смачну каву й навіть уміє пекти пироги.
Їй стало легше, бо вона згадала, що не треба прикидатися й підбирати слова. Спільне горе на якийсь час зробило їх чужими. Так буває. Горе зближує не завжди. Але загалом це ж неправильно. Не треба дозволяти відбирати в тебе все, навіть дружбу, якщо вже любов забрали.
«Годі, Дім!» – раптом сказала вона, перебивши його, не дослухавши. «Ну що ми, власне? Слівця просто не скажемо. Ти соромишся, що напився? Навіть кран лагодити не прийшов. Ти думав, осуджуватиму? Та ти ж дурник. Це ж я. Я… Ти забув. Нам з тобою в душу наплювали, і тому ми один від одного тікати повинні».
Він помовчав, а потім відповів:
«Макс ось прийшов. Не переживай. Наташка ж у бабусі, так? Ти одна, виходить? Ми з Максом на концерт збиралися… Цей приїде, ну, як його там, популярний такий, забув, коротше. А квитків три. Ми ж у квітні купували, думали…» Він обірвав себе. «Підеш?»
І вони пішли на того популярного. Маша, хоч уперше чула його пісні, разом із усіма підспівувала, вивчивши слова приспівів, підкидала руки, репетувала від захвату. Якісь двері розчинилися в її душі. Щось чорне й зле виплеснулося назовні. Те, що й сльозами не могло пролитися, і молитвою не вичищалося. Тим більше, що в молитві постійно просочувався палючий жаль на несправедливість Бога.
Маша стрибала, кричала, співала, відчувала себе дикою й вільною й розуміла, що якийсь важливий етап пройдено. Далі теж просто й легко не буде. Але не буде й думок, що життя пройшло даремно, що все було марно. Вона постаріла у сорок років. Нічого доброго не світить, а попереду морок. Маша кричала разом із усім стадіоном і знала, що буде. Буде щастя, буде життя.
А потім пішли в кафе. І Максим був настільки в захваті від концерту, що навіть посміхався. А потім він чхнув, і газована вода потекла з носа. Макс морщився, тряс головою, і це було смішно. І хоча сміятися над такими речами дурно й непристойно, але вони втрьох реготали як божевільні. Хоча Маша думала, що розучилася вже.
Через два тижні повернулася Наташа. Бабуся, Машина мама, як гадала Маша, поки була не в курсі проблем. У неї серце слабке, навіщо засмучувати. Однак виявилося, що все-то вона знає, – здогадалася, видно. Маша ахнула. Вони ж з матір’ю щодня зідзвонювалися, але та нічого такого не говорила.
«А це щоб ти не засмучувалася», – пояснила донька. «Тобі ж, типу, спокійніше знати, що бабуся не непокоїться».
«Якийсь замкнутий круг. Усі-то ми один одного боїмося засмутити», – усміхнулася Маша й обійняла доньку.
«Ну ми ж жінки», – глибокодумно промовила Наташа.
Маша чмокнула її в кінчик носа.
«Мені бабуся перед від’їздом сказала: “Маму підтримуй, не вигинайся там багато, а батька прости. Який не є, а він батько. Без нього тебе б не було на світі білому”.
– От, слухай бабусю й не вигинайся».
Тепер вони вже посміхнулися синхронно.
Арсеній і Лана поїхали до столиці, поки на три місяці, а там буде видно. Із фірми звільнилися. Там на них багато хто дивився косо, вирішили пошукати удачі в столиці.
Наташа попрощалася з батьком, навіть удачі побажала. Маша задумливо дивилася на колишнього чоловіка, нарядного, з новою зачіскою, пахучого незнайомим одеколоном, з яскравим шарфиком на шиї, що ховав очі й сунув їй у руку гроші зі словами: «Тут мало, знаю, але я там на ноги встану. Пришлю потім».
Дивилася й думала, що їй шкода цієї людини й себе, звичайно, теж. Навіть не себе, а свого ставлення до нього, якого більше немає.
Ввечері подзвонив Діма.
«Ви не хочете з Наташкою в парк завтра сходити? Погода хороша, а то літо кінчається, дощі будуть – не до прогулянок».
«Наташечко», – покликала Маша, – «ми хочемо завтра в парк?»
Донька пробурчала щось, що можна було вважати згодою.
«Там фестиваль бургерів», – сказав Діма. «Ви ж не на дієті, сподіваюся».
Маша подумала, що їй, може, й варто б сісти на дієту.
«Перепробую все, що вони там наприготували», – відповіла вона. «І нехай мені буде гірше».
Перше вересня припало на середину тижня. Лінійку провели у спортзалі через дощ. Маша могла б і не приходити, але все ж вирішила піти, незважаючи на протести доньки. Стояла в натовпі батьків і дивилася на Наташу й Максима, згадувала, як вони вчотирьох в минулі часи проводжали своїх малюків. І Лана одного разу розплакалася. Так їй шкода було Максимку, найменшого в класі. Це тепер він вищий за майже всіх, а тоді був крихітний, худий, волосся дибом, як непричесане, весь у батька, їжачок. А Наташа була завжди з усмішкою від вуха до вуха, роззява, першокласницею у перший же день торбинку із взуттям загубила, наївна, як кошеня. Зараз вона дуже намагається бути дорослою. Не розуміє, як чудово бути дитиною. А з іншого боку, хто коли це розумів?
Через тиждень Наташа заявила, що хоче постригтися коротко, пофарбувати волосся в чорний колір з червоними прядками й уставити в ніздрю сережку. Зійшлися на сережці й стрижці.
«Я чула, через проколотого носа нежить хронічно може початися», – зробила останню спробу мати.
Донька облила її зневажливим поглядом і відповіла, що це дурниці й найжалюгідніший на світі спосіб її відмовити.
Ще через день Машу викликала класна керівниця.
«Ви розумієте, що коїться з вашою донькою?» – суворо промовила вона. «Це підлітковий бунт, що свідчить про травму».
Маша здивувалася й запитала:
«Проти чого бунтує Наташа?»
«Ви ж усе розумієте, не вдавайте. Розлучення, від’їзд батька, ви одна ростите дитину. Дівчинка переживає сильний стрес. Звідси й спроби знівечити себе».
«На мою думку, їй і стрижка личить, і сережка дуже навіть мило виглядає», – заступилася за доньку Маша, яка справді так вважала.
Але вчителька прочитала їй лекцію про те, що починається все з сережки, а закінчитися може речовинами й втечею з дому. «Запишіть доньку до психолога, інакше буде пізно».
«Наташ, ти справді протестуєш? Так сильно переживаєш через тата? Може, до психолога сходимо?» – з порога почала Маша, повернувшись додому. Усю дорогу мало не плакала. Так страшно було. Хотіла делікатніше сформулювати, але з хвилювання рубанула, як є.
«Мамо, ти чого? У мене просто волосся рідке. В інтернеті ролик подивилася, що для мого волосся ця стрижка підходить. А вона ж і справді підходить. А сережка прикольна просто. Який ще психолог?»
«Вчителька твоя вважає, що це через батька, що я біду прогледіла».
Наташа серйозно подивилася на матір, і Маша зрозуміла в цю мить, як вона виглядатиме, коли подорослішає.
«Та дурна вона просто, от і все. Мамо, мені байдуже на нього. Я не мучаюся», – сказала Наташа. «Пішов і пішов. У половини в класі батьки розійшлися. Спочатку – так, не могла пробачити, зрозуміти, чому він мене кинув. Раніше книжку вночі читає й обов’язково каже, що він мій друг і що я завжди можу на нього розраховувати в будь-якій ситуації. Я ось думаю потім: “Ну навіщо він це говорив, якщо взяв і втік і не дзвонить навіть?”
Потім зрозуміла: “Тобі-то адже гірше. Тобі-то він теж говорив про таке й теж кинув”. Я подумала: “Ну от просто він така людина, брехливий зрадник. І що ж нам тепер? Померти, чи що? Ридати до кінця днів, по психологам до пенсії бігати, вважати, що з нами щось не так? Та це не з нами не так, а з ним”».
Донька обійняла матір і притулилася щокою до її щоки.
«Який психолог, мамо? Нехай він собі психолога шукає».
Наташа говорила безладно, збито, але Маша все зрозуміла. Вони довго стояли, обійнявшись, мовчали, і кожна думала про своє.
Сережку Наташа зняла після осінніх канікул, набридло, зате наробила дірок у вухах і носила тепер срібні цвяшки. Маша думала, це красиво, може їй теж зробити. А що такого? Можна ж і поекспериментувати. Але поки обмежилася тим, що записалася на йогу, і їй несподівано сподобалося.
Діма купив нову машину і вони всі вчотирьох з’їздили на ній на осінніх канікулах до озера в будинок відпочинку, зібравши кошти. Дуже здорово було. Три чудові дні. Максим навчав Наташу грати на гітарі. Виявляється, вони з трьома друзями організували групу. Грали тепер кожну вільну хвилину, намагалися писати пісні.
Арсен час від часу переказував гроші. З дружиною й донькою толком не розмовляв. Так, вітаннями перекидалися і все на цьому. Зате Лана несподівано подзвонила й пожалілася, що Арсен нероба й інфантил, не може цвяха вбити, а якщо щось ламається, то майстра чекати довго й дорого. І роботу знайти не в змозі. Вона ось уже, наприклад, влаштувалася, а він усе ніяк.
«Ну вибач, що погано чоловіка для тебе виховала», – сказала Маша і скинула дзвінок.
У грудні Машу підвищили до завідувачки складом, додали зарплату. Йога даремно не пройшла, і Маша влізла в сукню, яку купила рік тому, але соромилася носити. Красива, але не на мені, так їй здавалося, а виявилося, що й на ній теж красива. Святкували вчотирьох в ресторані і Діма після вина запросив Машу потанцювати. Діти закотили очі, а дорослі тупцювали під музику й дивилися одне на одного, ніби вперше побачили.
Насунув Новий рік. Непомітно у коловороті метушні, справ і турбот. Святкували вдома сімейне ж свято. Арсен не подзвонив, і Маша зловила себе на думці, що їй байдуже. Наташу тільки шкода.
«Оселедець під шубою зробимо. А ще тістечка “картопля”. Так», – запропонувала вона, коли вони з донькою обговорювали меню.
Маша пильно дивилася на Наташу, шукаючи ознаки засмучення й розчарування поведінкою батька.
«Ти що так витріщилася?» – запитала нарешті Наташа. «У мене прищ новий вискочив, чи що?»
«Та ні, ні, я просто думаю… А, неважливо. Так ми “шубу” робитимемо чи “мімозу”?»
Вирішили і те, й інше. А ще, звичайно, олів’є. Без нього ж Новий рік не настане. Гості прийшли о сьомій і одразу включилися в приготування, тому що жодна жінка не приготує м’ясо так, як його готує Діма. Максим пішов інспектувати Наташині гітарні успіхи.
«Він останнім часом ходить похмурий», – поділився потихеньку Діма з Машею, коли вони чаклували на кухні. «Групі потрібен соліст, а співати ніхто з музикантів не вміє. Хотіли на новорічному святі виступити, а без соліста як виступати?»
Машу осяяло. Вона побігла в кімнату до доньки, звідки чувся гітарний передзвін, і, забувши постукати, вдерлася зі словами: «Так, Наташка же… Наташа, не підійде вам, Максе? Вона в музичній школі вчилася до минулого року, поки не кинула. У хорі вона співала краще за всіх. Вона вміє співати».
Наташа, протягнувши: «Ну, мамо, ну, ти взагалі вже…» При цьому несміливо подивилася на Максима, і Маша зрозуміла, що донька в курсі проблеми й дуже хотіла запропонувати свою кандидатуру, але соромилася й боялася відмови.
Максим суворо насупився, а потім поглянув на молодшу подружку з новим інтересом.
«Що, правда, можеш?»
Наташа з готовністю закивала.
«Прийдеш тоді на репетицію. Ми другого вже збираємося, і треба щось…»
Залишилося невідомим, що саме, бо в двері подзвонили.
«Ми нікого не чекаємо. Сусіди, напевно», – пробурмотала Маша.
Діма заклопотався.
«Я, взагалі-то, чесно кажучи, Діда Мороза замовив, але ще рано. Він о 22:30 мав. Може, переплутав?»
Підлітки переглянулися й дружно закотили очі.
«Дід Мороз, серйозно?»
Маша пішла відчиняти. Це й справді був Дід Мороз, але дуже специфічний, у чорному пальті, з чемоданом, з приклеєною бородою й у червоній шапці. Перш за все, Маша впізнала чемодан.
«Арсен?» – ахнула вона. «Ти що тут робиш?»
«Зі святом. Хотів ось сюрприз», – затарахкотів Арсен. «І я тут живу теж, взагалі-то», – вже твердіше сказав він наприкінці.
«Забула? Жив», – поправила вона. «Ми розлучилися з тобою, пам’ятаєш? Ти не претендував на майно. Тим більше іпотеку в основному я платила. Ти сам так говорив перед тим, як піти, так що…»
«Так, знаю, знаю», – він підняв долоні. «Я не так висловився. Забудь про це, прошу тебе».
Арсен відвів очі.
«Я багато чого зрозумів і переосмислив. Ви з Наташею найдорожче, що в мене є. Прости мене, Маш. Будь ласка, ми можемо почати…»
«Його моя мама кинула», – пролунало за спиною.
Арсен витріщив очі, побачивши Діму й Максима.
«Максе, а ти звідки?»
«Я прочитав тільки що її повідомлення», – незворушно промовив хлопець. «Вона нас з тобою зі святом привітала й фотку надіслала. З моря звідкись, там вона відзначає з іншим чоловіком».
«Зрозуміло», – сказала Маша. «Вона роботу знайшла, освоїлася, а ти все не міг. Та й у побуті, так би мовити, не виправдав. Ось вона тебе й виставила, так?”
“А Дімка виходить, тут уже пригрівся», – зло кинув Арсен.
У передпокій вийшла Наташа.
«Ой, дочко», – сказав Арсен й усміхнувся, але відповідної усмішки не отримав.
У цю мить двері ліфта відчинилися, і з’явився ще один Дід Мороз, уже набагато більше схожий на справжнього.
«З Новим роком, з новим щастям!» – прокричав він. «А я до Маші, Наташі й Максима з привітаннями й подарунками».
«Як невчасно. Ну от же», – розгублено пробурмотів Діма, метнувся до Діда Мороза й став щось говорити йому на вухо.
Арсен тупцював, перекладаючи чемодан із однієї руки в іншу. Вирішувалася його доля.
«А чому невчасно?» – раптом запитала Маша. «Дуже навіть вчасно. Новий рік через кілька годин. Заходьте, дідусю. Ми закінчили. Товариш уже йде».
Звідки у неї вилетів цей «товариш», Маша й сама не зрозуміла. Відтіснила колишнього чоловіка плечем, заводячи в квартиру новорічного гостя.
«Ти іди, Арсене, іди вже», – сказала вона колишньому чоловікові. «Ми поговорили вже з тобою про все».
Дід Мороз виявився щедрим. Максові він приніс електрогітару, Наташі – срібний браслет і сережки, а Маші – великий кошик із солодощами.
«Ой, схуднеш тут з вами», – зітхнула вона. «Уся йога марно».
Потім придивилася уважніше й виявила серед цукерок і шоколадок коробочку з синього оксамиту. Відкрила. Усередині була срібна підвіска у вигляді ключика, дуже схожа на ту, що колись подарував Арсен, тільки не золота, а срібна.
«Це дурно з мого боку, але я ж не знав, що вони з Ланою… Ви, може, тепер помиритеся все-таки? А ми з тобою навіть жодного разу не заговорили про це. Ти, швидше за все, бачиш у мені лише друга, а ще й Арсен тепер… Так що давай забудемо просто й…»
«Я згодна».
Несподівано і для Діми, і для самої себе відповіла Маша. Хто ж так швидко погоджується, ніби вона сиділа, як закохана дівчинка, і чекала. А з іншого боку, досить уже брехні. Звичайно, чекала. І, звичайно, закохана. В останні місяці все так сильно змінилося і в житті, і в серці.
«З новим щастям, Дімо», – неголосно сказала Маша. «Ось уже точно не було б щастя…» Так нещастя допомогло.
