“Коли Уляна вмиpaлa, Костя своїй кoхaнці конюшину косив”: А як сина не стало, доньку мачуха змусила в інтepнат віддати

Бурштинові сльози

«Швидка» вкотре підстрибнула на розбитій дорозі. Уляна відкрила очі.

– Мамо! – вигукнув Василько. – Ма

– Не турбуй її, хлопче, – мовив сільський лікар.

– Васильку, синочку, – ледве видихнула Уляна, – ти вже великий, а наша Людочка маленька. Люби свою сестричку. Вона в тебе одненька.

– Уляно, не хвилюйтеся, – лікар нервово глянув на годинника.

– Ніколи серце не боліло, – шепотіла Уляна. – А тут на тобі

– Степане, – квапив лікар водія, – мусимо довезти

Хлопець сполохано глянув на лікаря. Той опустив очі. До райцентру залишалося кілометрів з п’ятнадцять.

… Небо полоскало дощем клапті хмар.

– Світ плаче за Уляною, – шепотіли люди на цвuнтapі.

– Бідні діти. Василько наступного року школу закінчить, а Люда. Батькові вони не потрібні. Коли Уляна вмиpaла, Костя своїй коханці конюшину косив.

– Знала Уляна, що чоловік до Зойки бігає. Терпіла.

Люда не вважала себе малою, хоча закінчила лише третій клас. Але на цвuнтapі стало дуже лячно, бо мами більше немає.

Через півроку Костя привів на своє обійстя Зойку. Наказав дітям, аби поважали і слухали нову матір. Вона ж постійно шпетила їх за будь-яку дрібницю. Костя Зойку в усьому підтримував.

– Віддам до інтернату! – покрикував на дітей.

– Там страшно? – запитувала Люда в брата.

Якось Зойка накричала на падчірку, що та нероба. І в школі наука, і вдома. А вже прання купа назбиралося. І пора вчитися господарку обходити.

Шмаття не слухалося дитячих рук. Побачивши Людині муки, Василь вперше поскандалив з батьком. А Зойка, взявши руки в боки, лише підсміхалася.

– Васильку, мені мама снилася. Кликала тебе, – тривожно мовила Люда.

– Через тиждень роковини за мамою. Вона сумує на небі за нами, – заспокоїв сестру Василь.

Після обіду небо затягли важкі хмари. Збиралося на грозу.

– Василю, прижени худобу, – гукнув батько.

– І я з тобою! – гукнула Люда.

– Я буду йти швидко. Ти не встигатимеш. Залишайся вдома.

Люда помахала з ганку братові рукою.

Полив дощ. Громовиці били, наче оскаженілі. Люда виглядала Василя, а сердечко так калатало.

Гроза минула, а Василько не повернувся. Раптом здійнявся лемент:

– Людоньки, Вася не живий! Блискавка вбuла!

Корова винувато дивилася на людей. З її очей капали сльози.

Село носило в зубах Костю і Зойку: у смepті хлопця вони винні.

Зойка таки домоглася, аби Костя віддав Люду до інтернату. Дівчинці там було незатишно. Все чуже і всі чужі. Однокласники дивилися на новеньку з цікавістю і осторогою. У дівчат викликало заздрість довге біляве Людине волосся і дратувала її мовчазність. Зате на уроках Люда відповідала без зупинок.

Люду дивувало, що діти стрімголов летять в їдальню, аби вхопити більшу порцію. І шматочки хліба такі маленькі. Дехто йшов до віконечка попросити «добавки хліба» або цілушку. Всі знали: тітка Тоська ніколи хліба не дасть, а інші – добрі. Люда часто відчувала після інтернатських порцій голод. Але соромилася попросити «добавки хліба».

Якось однокласниця Таня запитала Люду:

– Хочеш зі мною дружити?

– Не знаю.

– Не хочеш, то й не треба! З тобою ніхто дружити не буде! Вдаєш із себе царівну Несміяну. А ти така ж, як усі!

– А всі – це які? – не зрозуміла Люда.

– Нікому не потрібні. І ти нікому не потрібна! Якби тебе любили – не віддали б до інтернату!

Вихователька Аніта Іванівна ставилася до дівчинки дуже прихильно. Вона взагалі ніколи не сварила своїх вихованців. Пізніше Люда дізналася, що Аніта Іванівна народилася у Литві. Її мама – литовка, батько – з Білорусі. Чоловік Аніти Іванівни – військовий і сім’я вкотре змінила місце проживання. Своїх дітей у них не було.

Люді подобався інтернатський парк. І старезне дерево, під яким часто сиділа зі своїми думками і мріями.

– Чому тобі подобається це дерево? – запитала одного разу вихователька.

– Воно вміє слухати, – відповіл дівча.

– Там, де я народилася, дерева плачуть золотими слізьми. З цих сліз утворюється гарний камінь – бурштин. Легенда розповідає, що бурштин – це роса, яка впала з неба і затверділа. А древні греки вважали, що це скам’янілі сльози матері й двох сестер за загuблuм сином і братом Фаетоном. Оплакуючи його смepть, вони з горя вросли у землю й перетворилися на дерева. Але й після цього продовжували плакати. Сльози падали в річку і перетворювалися на дивний камінь, який називають ще «сонячний». У Литві він називається «дзінтарс».

– А коли дерева перестануть плакати, бурштину не буде? – запитала Люда.

Аніта Іванівна розповіла Люді ще багато цікавинок. Але ця, перша, запам’яталася найбільше. Вона також часто плаче, коли ніхто не бачить, за мамою і Васильком. Тільки її сльози не золоті, а солоні.

Восьмикласники прощалися з Анітою Іванівною. Вона з чоловіком поверталася у Литву.

– Людо, я буду писати тобі. Відповідатимеш на мої листи?

Замість відповіді очі дівчини наповнилися слізьми. Аніта Іванівна була для неї не просто вихователькою, а й найдорожчою у світі, після мами і Василька, людиною.

Аніта Іванівна поїхала. А Люда кинулася шукати в шкільній бібліотеці книги, які розповідають про різне дорогоцінне каміння. Милувалася виробами з нього і мереживними обрамленнями, виготовленими відомими й невідомими майстрами. Захоплювалася легендами, які віками супроводжували «долю» камінчиків. Простим олівцем у шкільному зошиті малювала свої перші ескізи. І мріяла освоїти професію ювеліра.

Аніта Іванівна писала, що чекатиме Люду в гості й вони шукатимуть «золоті сльози».

Доля буває прихильною до бідних талантів. Наче якась невидима сила відкриває їм двері й скеровує їх. Таємничий світ ювелірної справи відкрився для Люди. Ескізи молодої красуні-білявки були не те, що цікавими, вони були майже геніальними. Вона «одягала» камінчики саме в ті шати, які пасували до їхньої форми, розміру, кольору. Навчилася упізнавати «характер» кожного камінчика, його забаганку.

Аніта Іванівна кликала Люду в гості. Тоді у Литву можна було їхати вільно. Не існувало кордонів і перепон.

Колишня вихователька прийшла зустрічати Люду на вокзал у Вільнюсі з симпатичним хлопцем.

– Адамкус. Син моєї двоюрідної сестри. Він відвезе нас додому.

Адамкус зачудовано дивився на білявку з України, про яку часто розповідала тітка Аніта. Але він не думав, що гостя виявиться такою гарною і такою серйозною.

Аніта Іванівна називала Люду своєю «маленькою подругою». Пам’ятала імена і прізвища майже всього класу. Вона більше ніколи не працювала в інтернаті. Тому для неї ця робота і діти, з їхніми складними долями, були особливими.

Господиня показувала Вільнюс, який неймовірно любила. Годувала смачними стравами з риби, які готував чоловік – уже відставний офіцер. Знайомила з друзями і родиною.

«Вона дбає про мене, наче мама», – думала Люда. «Як би я хотіла мати таку доньку», – потай зітхала Аніта Іванівна. Адамкус же не міг дочекатися, коли тітка Аніта попросить, аби її з Людою кудись відвезти, хоча дядько Лукас мав власне авто.

Балтійське узбережжя зустріло Аніту, Люду і Адамкуса приємною прохолодою. Тут шукають «золоті сльози дерев». Аніта, як колись, в інтернатському парку, розповідала Люді «бурштинові» легенди. Адамкус мріяв знайти хоча б малесенького камінчика у подарунок для тітчиної гості. Хлопець знав: після їхньої зустрічі він шукатиме все життя «сльози сонця» для цієї серйозної красуні.

Читайте також: Рідна сестра зруйнувала її долю. Була Христина коханою, а стала третьою зайвою

…Люда, Адамкус і їхня донечка Анна-Сауле збиралися на день народження до Аніти. Маленьку Анну-Сауле Аніта називає своїм дорогим дзінтарсом, хоча її ім’я по-литовськи означає «сонце».

Анна-Сауле нетерпляче чекала, коли мама закінчить збиратися. Адамкус ніколи не квапив дружину. А Люді треба було ще трішечки часу. Вона мусила накидати ескіз кольє, який щойно побачила у своїй уяві. Із соснової гілочки скапують золоті бурштинові сльози. Це має бути дуже витончена, вишукана річ.

Кольє вже має назву – «Аніта». Згодом скажуть: воно достойне уваги королів.

Автор – Ольга ЧОРНА

За матеріалами видання “Наш День

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram