Коли я була зовсім маленькою, років п’яти, я познайомилася з хлопчиком. Він мені дуже сподобався і ми стали найкращими друзями. Що ми робили разом? Що роблять звичайні діти! Придумували різні пустощі, влаштовували всілякі западні і були не розлий вода. Я й не знала в що обернеться наша дружба

Наша дружба тривала десять років. А після того як нам виповнилося по п’ятнадцять, наше ставлення одне до одного змінилися, і ми почали зустрічатися. Як і раніше ми були нерозлучні, наші спільні друзі, захоплювалися такими стосунками.

У шістнадцять років ми зрозуміли одне, тільки те, що кохаємо одне одного! Батьки постійно твердили лише одне, типу: “Перше кохання минає швидко.” І ось ми закінчуємо школу, я вступаю на юридичний, а він пішов вчитися на психолога. Минуло ще два роки, ми як і раніше разом, і наші почуття ані на граминочку не згасали, і саме тоді я отримала цю бісову пропозицію!

Оскільки я була найкращою студенткою нашого потоку, ректорат вирішив перевести мене до Києва на навчання. Моя мати була неймовірно щаслива: “Ну нарешті ви роз’їдетеся, і в тебе буде час на навчання!” А я? Як же мені бути, про мене хтось подумав? Дуже довго я плакала і не хотіла ні з ким розмовляти, орім брата та коханого.

Саме брат і допоміг мені прийняти правильне рішення. Він сказав лише кілька фраз, які змусили мене інакше подивитися на ситуацію.

– Подумай про свою кар’єру! Ти юрист від Бога! Він все зрозуміє, якщо по-справжньому кохає тебе, а потім ви зустрінетеся знову!

Я довго обдумувала його слова, а потім прийшов він, коханий.

– Послухай! Я буду дуже сумувати за тобою, але так буде краще!, – сказав він, стискаючи мою руку, і саме тоді я прийняла рішення.

І ось я в Києві. Сама. Без друзів, знайомих. Без коханого. Ми телефонували одне одному щовечора! Розповідали як минув наш день, я жила від дзвінка до дзвінка. Одного разу, після чергового такого дзвінка, в двері моєї квартири постукали, я пішла відкрити, ще розмовляючи по телефону. Відчинивши двері я завмерла від здивування, на порозі стояв він. Як завжди одягнений в мішкуваті джинси і безрозмірну футболку, він стояв і посміхався мені, такою теплою і щирою усмішкою, що я ледь не розплакалася.

– Сумно кажеш? Не проти, як що я складу тобі компанія? – тихо запитав він, все ще посміхаючись.

Він тут! Зі мною! Він повернувся в моє життя! Так ми і жили, він влаштувався на хорошу роботу і перевівся вчитися до Києва, а через рік ми вирішили одружитися.

Я була неймовірно щасливою! Батьки, які були проти “нас” з самого початку, не відразу погодилися, але я вже звикла до їхнього ставлення.

Вісімнадцять років знайомства не минули марно! Ми як і раніше щиро кохаємо одне одного і розуміємо з одного погляду.