Я дуже близька зі своєю мамою. Так, у неї власне життя, вона активна й у неї багато інтересів. Але ми справжні друзі, часто зідзвонюємося, можемо прогулятися разом, сходити в кафе.
Коли я зустріла свого чоловіка, він дуже холодно ставився до своєї матері, це здивувало мене і я почала з’ясовувати причину. Думала, можливо вона образила чимось його. Але ні! Вона виявилася нормальною жінкою. Але чоловік все одно не хотів їй дзвонити, часто не підіймати трубку, коли вона телефонувала і не їздив до неї додому. Мене дуже дивувало і турбувало. І я почав говорити йому: “Це твоя мати, ти повинен, ти повинен”.
Через декілька років він почав змінюватися, став навіщати її раз на тиждень, іноді телефонував, але все одно розмовляв з нею холодно і знехотя. З того часу я багато дізналася про його виховання, виявилося, що мама просто дозволила йому все і не помітила, як він ще в підлітковому віці так почав ставитися до неї так. Син у неї єдиний, тому і прощається йому все. Його батько весь час був на роботі й не приділяв багато уваги синові.
Всі родичі помічали, що мати занадто багато дозволяє йому, вони могли прийти в гості, привітати його зі святом, принести подарунки, а він в 12 років міг грюкнути дверима перед ними без привітання і піти грати в комп’ютерні ігри. А мама просто знизала плечима, просто казала: “Ну, такий він у мене”.
Мої батьки карали мене за таку поведінку, завжди навчали ввічливості й терпіння. А чоловік не знає елементарних “спасибі”, “привіт”, “будь ласка”. Я запитую його: “Ти коли-небудь говорив спасибі своїй мамі, а коли вона захворіла, допомагав їй, доглядав за нею, давав там таблетку, гарячий чай, адже ти жив з нею до 24 років?”. Він каже ні, вона не просила, робила все сама, хвора вставала і готувала обід.
