Я не можу займатися творчістю, ось взагалі не можу. Мені це здається якимось безглуздим і непродуктивним заняттям. Це почалося в дитинстві.
Колись я перешила мамину спідницю. Спідниця була стара і давним-давно висіла без діла в шафі. Я перешивала її весь день, сама знайшла викрійку, сама (вперше!) розкроїла тканину, сама пошила на цій шаленій машинці, яка норовила продірявити мені пальці.
Я дуже пишалася собою. І ось, прийшла мама. І замість радості, що дочка перешила стару непотрібну спідницю – вона закричала.
Закричала, що я безрука і зіпсувала її річ. З тих пір ось так і живу, «безрука». І творчість обходжу стороною.
Що сказала б мама, якби вона могла. «Ти знаєш, у тебе чудово вийшло. Я теж любила вишивати, коли була маленькою. Тільки ця спідниця …
Ця спідниця – була моїм спогадом про людину, яку я колись любила. Про курортний роман. Про легкість. Про останній яскравий і невимушені почуття перед заміжжям і серйозним, розміреним сімейним життям.
І поки ця спідниця висіла в шафі – я могла підійти і тихенько погладити її рукою. Для мене це було так важливо, як ковток повітря». А потім мама б сіла прямо на підлогу і заплакала.
Але цього не сталося.
