Купивши нову квартиру, Віка не припускала, на що піде заздрісна рідня.
Вікторія вже давно мріяла про власне житло. Вони з Кирилом не були з багатих родин. Та й вона ще чекала дитину, тому про іпотеку можна було забути. Так вони й поневірялися з однієї орендованої квартири в іншу. Уже й друга дитина з’явилася, підросли ось обоє. А Кирило й Віка увесь цей час відкладали гроші.
Кирило ще в якісь акції вклався. Усе чекав моменту, коли це все можна буде успішно реалізувати. Вони відкладали кожну копійку, яку могли. Кирило підробітки постійно брав. Майже в усьому собі відмовляли, часом недоїдали. Аби тільки дітей забезпечити і на квартиру вже заощадити.
Нарешті, через роки наполегливої праці, мрія здійснилася. Купили затишну двокімнатну квартиру в новобудові. Не дуже велику, але, загалом, комфортну. Та й район теж був хороший.
У день покупки Віка не могла стримати усмішки. Ходила по порожніх кімнатах і уявляла, як вони обставлятимуть усе меблями. Перші дні тільки цим і займалися, та речі розвантажували. Віка обирала шпалери, штори, меблі. Кожна дрібниця радувала. Коли переїхали, діти в захваті були. Семирічна Аліса та п’ятирічний Міша отримали окрему кімнату. Уже наступного дня там було повно малюнків.
— Мамо, дивись! — Аліса показувала мамі альбомний аркушик. — Це наш дім!
Віка усміхнулася:
— Дуже гарно, сонечко. Ти молодець!
Міша будував вежу з кубиків:
— А я ось збудую будинок вище за наш!
— Звичайно, збудуєш, — Віка поплескала сина по волоссю. — Ти в нас майбутній архітектор.
Здавалося, життя нарешті налагодилося. Можна вже перестати по орендах мотатися. Звичайно, іпотека сама себе не виплатить, але видатків уже поменше стане. Та Віка й подумати не могла, чим покупка квартири для неї обернеться.
А все почалося, коли Віка вирішила поділитися радісною новиною з родичами. Спочатку подзвонила старшій сестрі Марині.
— Привіт, Марин! Як справи? — радісно почала Віка.
— Та нормально все, — без ентузіазму відповіла сестра. — А в тебе що?
— У мене чудово все! Ми з Кирилом квартиру купили!
На іншому кінці дроту повисла пауза.
— Квартиру? — перепитала Марина.
— Двушку. Нарешті вже перестанемо тягатися з пожитками.
— І де ж ви грошей узяли? — з підозрою спитала сестра.
Віка здивувалася, що Марина так реагує.
— Як де? Ми ж роками відкладали. Ти ж знаєш, як ми економили.
— Ага, звичайно, — хмикнула сестра. — З вашими-то копійками. Навіщо вам усе це здалося? Ми он сидимо з чоловіком і двома дітьми в однушці, і нічого.
Віка розгубилася:
— Марин, ти чого? Я ж просто поділитися хотіла…
— Ой, та годі, — перебила її сестра. — Знайшла чим хвалитися. Не інакше, конуру якусь купили на околиці. У житті б там жити не стала.
У Віки аж ком у горлі став.
— Та ні ж, хороша квартира. Ми на новосілля вас покличемо, сама побачиш.
— Ну-ну, — простягнула Марина. У голосі сестри чувся сарказм. — Гаразд, мені ніколи. Бувай.
І кинула трубку, не давши Віці навіть попрощатися.
Віка з подивом подивилася на телефон. Ніяк вона не очікувала такої реакції від рідної сестри. Увечері розповіла Кирилу.
— Уявляєш, — говорила Віка, поки салат різала. — Вона наче образилася.
Кирило знизав плечима:
— Може, просто день поганий? Не бери в голову.
— Та вона ніколи так зі мною не розмовляла.
На кухню вбігла Аліса:
— Мамо, мамо! А коли до нас бабуся прийде? Я хочу їй наш новий дім показати!
Віка всміхнулася доньці:
— Скоро, сонечко. Ми всіх покличемо.
Коли Аліса втекла, Кирило сказав:
— Ну, головне, що в нас житло своє тепер є. А сестра твоя перебіситься й заспокоїться.
Віка кивнула. Але все одно було якось не по собі.
Наступного дня подзвонила матері. Вона-то точно порадіє за дочку, думала Віка. Та й Варвара Григорівна відреагувала не так, як вона очікувала.
— Так, я вже чула, — перебила мати, щойно Віка її набрала. — Марина розповіла.
— І що ти думаєш?
— Могли б і батькам допомогти, раз у вас стільки грошей.
— Мам, ми ж роками заощаджували…
— А про батьків подумати не могли? У батька скоро ювілей, між іншим.
Віка мало не плакати вже захотіла.
— Гаразд, доню, мені пора. Справи в мене, — і мати повісила трубку.
Віка опустилася на стілець. Та як же так може бути? Невже родичам так заздрісно, що вони квартиру купили? А мати чому ображається?
А за кілька днів до них прийшли несподівані гості. Віка почула дзвінок у двері й відчинила — на порозі стояла двоюрідна сестра.
— Привіт, Вік, — привіталася з нею Настя. — Вирішила ось зайти, подивитися на ваше нове житло.
Віка зраділа візитові й пропустила родичку всередину.
— Привіт-привіт, проходь! Я якраз чай збиралася ставити.
Поки йшли на кухню, Настя описувала все оцінювальним поглядом:
— М-да, — скептично промовила вона. — У мене кухня більша.
Віка розгублено всміхнулася:
— Ну, нам вистачає. Головне, що своя.
Настя хмикнула:
— А гроші-то звідки? Кредит узяли?
— Ну ось на перший внесок назбирали й на потім, — відповіла Віка. — Довго економили.
— Та годі заливати, — махнула рукою Настя. — Ви не могли стільки накопичити. Колись, хто допоміг? Батьки Кирила, не інакше?
Віка вже біситися почала:
— Ніхто не допомагав. Ми самі.
Настя недовірливо скривила носа:
— Ну-ну. А чого таку маленьку взяли? Могли б і побільше, раз уже так розбагатіли.
Віка прикусила губу зсередини:
— Нам вистачає. Діти в одній кімнаті, ми з чоловіком в іншій.
— Ну так, дітей-то у вас усього двоє. Ми-то з трьома не можемо собі квартиру нормальну дозволити.
Віка й не знала, що відповісти. Коли Настя пішла, Віка знову задумалася. Чому її родичі поводяться так. Це що, злочин — квартиру купити?
А невдовзі їй подзвонив брат.
— Привіт, сестричко, — почав Сергій. — Чув, ти багатою стала? Квартиру купила?
Віка напружилася. Зараз і цей ще почне. Тим більше, з Сергієм-то в неї ніколи стосунки хорошими не були.
— Так, купили. А що?
— Та нічого, — простягнув Сергій. — Може, ти й братові рідному поможеш? У мене тут борги невеликі накопичилися…
Віка просто вухам не повірила:
— Сергію-, ми всі гроші вклали в квартиру. У нас зайвих коштів зараз точно немає.
— Та годі тобі, — не вгавав він. — Невже для рідного брата грошей не знайдеться? Ти ж тепер багата.
— Ми не багаті. Ми просто квартиру купили. Що у вас усіх, зараза якась колективна?
— Ну і жадібна ти, — скривджено сказав Сергій. — От завжди так. Як самій щось треба, то одразу. А для рідних грошей немає.
І кинув трубку.
Останньою, з ким Віка контактувала, була тітка Лариса. І тоді вже терпіння жінки луснуло.
— І це ви називаєте ремонтом? — нахмурилася тітка. — Та тут усе переробляти треба. А штори? Господи, хто взагалі такі вішає? Невже не можна було щось пристойніше купити?
— Тітко Ларисо, годі.
Та здивовано подивилася на племінницю:
— Ти що, дорікати мені надумала? Зовсім зазналася? Квартиру купила і все?
Віка глибоко вдихнула:
— Я не розумію, чому ви всі так себе поводите. Ми роками відкладали, відмовляли собі в усьому. А тепер усі тільки фиркають та гроші випрошують. Замість того, щоб за нас порадіти.
Тітка Лариса хмикнула:
— Ну звичайно, тепер ви багаті, а ми вбогі. Думаєш, я не знаю, звідки у вас гроші? Певно, батьки Кирила допомогли. Такі, як ви, самі нічого добитися не можуть.
Віка стрималася, щоб не нагримати на родичку. А просто чітко сказала:
— Тітко Ларисо, мабуть, вам пора йти.
Тітка Лариса здивовано вскинула брови.
— От як ти зі мною розмовляєш! Виганяєш?
Обійшлося без скандалу, але тітка Лариса образилася. Щоправда, Віці було вже байдуже. Увечері вона сказала чоловікові:
— Не будемо влаштовувати новосілля.
Кирило здивовано подивився на дружину:
— Чому? Ми ж хотіли відсвяткувати з друзями та рідними.
Віка похитала головою:
— Ні. Не хочу я чергових сюрпризів. Краще давай посидимо з дітьми просто.
Кирило обійняв дружину.
Наступних вихідних вони влаштували маленьке родинне свято. Віка приготувала смачну вечерю. А більше їм нікого й не треба було. Мабуть, родичів у неї немає. А одні тільки родичаки. Ну, коли вибачитися захочуть, може, й простить. Та їм доведеться постаратися.
