Вероніка сиділа на кухні, гортаючи сторінки старого роману, коли дзвінок у двері різко перервав її думки. Вона відклала книгу, поправила волосся і поспішила до дверей.
На порозі стояв кур’єр у яскраво-червоній куртці, тримаючи величезний букет білих гортензій, перев’язаних атласною стрічкою. Їх ніжні пелюстки здавалися майже нереальними в сірому світлі осіннього дня.
— Це вулиця Франка 44? — запитав кур’єр, перевіряючи щось у своєму планшеті.
— Так, — відповіла Вероніка. У її голові вже промайнула думка: «Це від Павла».
Вони з Павлом зустрічалися вже два роки, і хоча їхні стосунки не завжди були гладкими, він знав, як сильно вона любить гортензії.
— Підпишіть тут, — кур’єр простягнув планшет. Вероніка швидко поставила підпис, забрала букет і зачинила двері. Аромат квітів наповнив передпокій, і вона, не стримуючи посмішки, притисла букет до себе.
«Він таки пам’ятає», — подумала вона, уявляючи, як увечері подякує Павлу за цей сюрприз.
Вона поставила квіти у вазу на кухонному столі, милуючись їхньою пишністю. Але щось змусило її зупинитися. На букеті не було листівки.
«Дивно, — подумала вона. — Павло завжди додає листівку». Вона обережно оглянула квіти, перевірила стрічку, але нічого не знайшла. Тільки маленький клаптик паперу, прикріплений до обгортки, на якому було написано: «Для пані Олени».
Вероніка завмерла. Пані Олена — це її мати. Квіти були не для неї. Її радість миттю розтанула, натомість з’явилася цікавість, змішана з легким роздратуванням.
«Хто міг надіслати мамі гортензії? І чому кур’єр назвав моє ім’я?» — подумала вона, відчуваючи, як у її голові зароджується загадка.
Того ж вечора Олена, мати Вероніки, повернулася додому з роботи. Їй було трохи за п’ятдесят, але вона виглядала значно молодшою завдяки своїй енергійності та доглянутому вигляду.
Побачивши букет на столі, вона зупинилася.
— Вероніко, це що, тобі Павло подарував? — запитала вона, розглядаючи квіти.
— Ні, мамо, — відповіла Вероніка, підіймаючи брову. — Це тобі. Кур’єр привіз, але назвав моє ім’я. Хто це, мамо? Новий залицяльник?
Олена засміялася. Вона відмахнулася рукою, ніби відганяючи незручне запитання.
— Та який там залицяльник! Мабуть, хтось із колег пожартував. Або клієнт подякував, — вона відвернулася, щоб поставити чайник, але Вероніка помітила, як її щоки злегка порожевіли.
— Мамо, не викручуйся. Клієнти не надсилають гортензії без листівки. І чому тоді кур’єр назвав моє ім’я? — Вероніка, явно не збираючись відступати.
Олена зітхнула, сіла за стіл і поглянула на доньку.
— Добре, Вероніко, я тобі розповім, але обіцяй, що не будеш сміятися чи злитися.
— Обіцяю, — відповіла Вероніка, хоча її очі вже блищали від цікавості.
— Це від Віктора, — тихо сказала Олена, ніби боялася, що хтось підслухає. — Ми познайомилися місяць тому в бібліотеці. Він… ну, він дуже приємний чоловік.
— У бібліотеці? — Вероніка не змогла стримати посмішки. — Мамо, ти серйозно? Ти підчепила когось у бібліотеці? Це що, він якийсь професор чи що?
— Не професор, але… — Олена зам’ялася. — Він письменник. Пише детективи. І, до речі, досить відомий.
Вероніка ледь не розсміялася. Її мати, яка завжди казала, що після розлучення з батьком їй ніхто не потрібен, тепер червоніє через якогось письменника.
— І що, він просто так надсилає тобі квіти? — запитала Вероніка. — І чому кур’єр назвав моє ім’я?
— Ох, це, мабуть, моя провина, — зізналася Олена. — Я дала йому адресу, але сказала, що квіти мають бути сюрпризом, і, можливо, він переплутав імена. Я не думала, що ти їх відкриєш і подумаєш, що вони тобі.
Вероніка похитала головою, але не могла не визнати, що ситуація її заінтригувала.
Вона уявила цього Віктора — напевно, сивочолий чоловік у твідовому піджаку, з окулярами на кінчику носа, який пише про загадкові вбивства. Але чомусь їй здавалося, що за цими квітами ховається щось більше.
— Мамо, я хочу його побачити, — раптом заявила Вероніка. — Якщо він надсилає тобі гортензії, я маю знати, що він за один.
Олена похитала головою.
— Добре, але тільки якщо ти обіцяєш поводитися чемно. Він запросив мене на вечерю завтра. Можеш прийти, якщо хочеш.
— О, я точно прийду, — Вероніка посміхнулася, уявляючи, як влаштує цьому Віктору справжній допит.
Наступного вечора Вероніка і Олена сиділи в затишному ресторані в центрі міста. Віктор ще не прийшов, і Вероніка нервово крутила в руках келих із водою.
Вона уявляла, яким буде цей письменник: може, він пихатий, як деякі творчі люди, або занадто серйозний, як герої його детективів.
Коли двері ресторану відчинилися, увійшов чоловік. На вигляд йому було близько п’ятдесяти, але він виглядав молодше завдяки спортивній фігурі та енергійній ході.
Його темне волосся було злегка скуйовджене, а в очах світилася тепла посмішка. Він одразу помітив Олену і попрямував до їхнього столика.
— Олено, вибач за запізнення, — сказав він, сідаючи. — Дорогою потрапив у пробку. А це, мабуть, Вероніка? — Він повернувся до дівчини, і його погляд був відкритим, але водночас ніби оцінюючим.
— Так, це я, — відповіла Вероніка, намагаючись виглядати невимушено. — То ви той загадковий письменник, який надсилає моїй мамі гортензії?
Віктор засміявся, і його сміх був щирим, без нотки зверхності.
— Винен, — сказав він. — Але, сподіваюся, квіти сподобалися? Я чув, що гортензії — це особливі квіти.
— Вони прекрасні, — втрутилася Олена, кидаючи на Вероніку попереджувальний погляд. — Дякую, Вікторе. Але Вероніка чомусь вирішила, що це для неї.
— О, це моя провина, — Віктор зітхнув. — Я сказав кур’єру доставити за вашою адресою, але, мабуть, переплутав імена. Вибачте за плутанину.
Вероніка уважно спостерігала за ним. Щось у його манері говорити здавалося їй занадто… ідеальним. Він був чемним, але не нудним, жартував, але не перегинав палицю. Вона відчувала, що за цією привітністю ховається щось ще.
— То ви пишете детективи? — запитала вона, вирішивши перейти до суті. — Мама казала, ви досить відомий. Яке ваше прізвище? Може, я читала ваші книги.
Віктор усміхнувся, але цього разу в його очах промайнула тінь обережності.
— Віктор Саган, — відповів він. — Але я не впевнений, що мої книги сподобаються молодій дівчині. Вони трохи… похмурі.
— Похмурі? — Вероніка підняла брову. — Я люблю похмурі історії. Розкажіть про вашу останню книгу.
Олена кашлянула, ніби намагаючись змінити тему, але Віктор охоче відповів.
— Остання називається «Тіні на снігу». Це історія про зникнення дівчини в маленькому містечку. Поліція безсила, але місцевий журналіст починає власне розслідування і розкриває таємницю, яка тягнеться десятиліттями.
— Звучить інтригуюче, — сказала Вероніка, але її думки вже працювали на повну. Вона згадала, як Павло одного разу пожартував, що детективи пишуть люди, які самі ховають скелети в шафі.
І хоча це був жарт, Вероніка не могла позбутися відчуття, що Віктор щось приховує.
Вечеря тривала, і розмова текла легко. Віктор розповідав історії зі свого життя, про те, як він подорожував Європою, шукаючи натхнення для своїх книг, як одного разу провів ніч у старому замку, щоб відчути атмосферу для роману.
Олена сміялася, її очі сяяли, і Вероніка раптом зрозуміла, що її мати дійсно закохана. Але замість того, щоб радіти за неї, вона відчувала тривогу.
Наступного дня Вероніка вирішила дізнатися більше про Віктора Сагана. Вона відкрила ноутбук і ввела його ім’я в пошуковик. Результати були вражаючими: Віктор дійсно був відомим автором детективів, його книги перекладали кількома мовами, а критики називали його «майстром напруги».
Але щось у його біографії здавалося Вероніці дивним. У всіх інтерв’ю він уникав деталей про своє особисте життя, а фотографій було обмаль.
Вона відкрила його останню книгу на електронній бібліотеці й почала читати. Сюжет захопив її, але одна деталь привернула увагу: у книзі була сцена, де герой отримує букет гортензій як знак попередження. Вероніка відчула, як по спині пробігли мурашки. «Це просто збіг», — сказала вона собі, але вирішила копнути глибше.
Того ж вечора вона зателефонувала Павлу, своєму хлопцеві, який працював у місцевій газеті й мав доступ до різних баз даних.
— Павле, мені потрібна твоя допомога, — сказала вона, коли він підняв слухавку.
— Що сталося? Ти звучиш так, ніби розкриваєш злочин століття, — пожартував він.
— Можливо, і так, — відповіла Вероніка. — Мені потрібно все, що ти можеш знайти про Віктора Сагана. Він письменник, але щось у ньому мене насторожує.
— Ти серйозно? — Павло засміявся. — Це через квіти? Ти ж казала, що вони для твоєї мами.
— Так, але я хочу знати, хто він такий. Просто перевір, будь ласка.
Павло зітхнув, але погодився. Через два дні він зателефонував їй.
— Вероніко, ти була права, — сказав він, і його голос звучав серйозно. — Віктор Саган — це псевдонім. Його справжнє ім’я — Віктор Коваль. І, здається, у нього є минуле, про яке він не розповідає.
— Яке минуле? — Вероніка відчула, як її серце закалатало.
— Він був підозрюваним у справі про зникнення жінки десять років тому. Справу закрили через брак доказів, але… це виглядає підозріло.
Вероніка відчула, як її світ похитнувся. Вона подивилася на букет гортензій, який досі стояв на столі, і раптом вони здалися їй не такими вже й прекрасними.
Наступні дні Вероніка провела, намагаючись розібратися, що робити. Вона не могла розповісти матері правду — це розбило б їй серце. Але ігнорувати цю інформацію вона теж не могла. Вона вирішила поговорити з Віктором сам на сам.
Вона написала йому повідомлення, представившись як шанувальниця його творчості, і попросила про зустріч, щоб обговорити його книги. Віктор погодився, і вони домовилися зустрітися в кафе.
Коли Вероніка увійшла до кафе, Віктор уже сидів за столиком із чашкою кави. Він привітно посміхнувся, але цього разу Вероніка не піддалася його чарівності.
— Вікторе, я знаю, хто ви насправді, — сказала вона без передмов. — Віктор Коваль. І я знаю про ту справу десятирічної давнини.
Його посмішка згасла, але він не відвів погляду.
— Ти добре копнула, Вероніко, — сказав він спокійно. — Але я не той, за кого ти мене вважаєш. Та справа… це було помилкове звинувачення. Я втратив усе — кар’єру, репутацію. Тому й узяв псевдонім.
— То чому ви не розповіли мамі? — запитала вона.
— Бо я не хотів, щоб вона бачила в мені підозрюваного. Я хотів, щоб вона бачила мене таким, яким я є зараз.
Вероніка дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи говорить він правду. Але в його очах було щось щире, і вона раптом відчула, що, можливо, помилялася.
— Якщо ви справді той, за кого себе видаєте, — сказала вона, — то доведіть це. І якщо ви скривдите мою маму, я вам цього не пробачу.
Віктор кивнув.
— Я розумію. І я обіцяю, що буду з твоєю мамою чесним.
Минуло кілька місяців. Віктор і Олена продовжували зустрічатися, і Вероніка поступово почала довіряти йому. Вона прочитала всі його книги, і хоча в них було багато темряви, вона бачила в них і людяність.
Одного дня, коли вони втрьох сиділи за вечерею, Віктор раптом дістав маленьку коробочку і поклав її перед Оленою.
— Олено, я не майстер романтичних жестів, — сказав він, — але я хочу, щоб ти знала, що ти для мене особлива.
Олена відкрила коробочку і побачила перстень. Її очі наповнилися сльозами, а Вероніка, хоч і намагалася виглядати байдужою, відчула тепло в серці.
Білі гортензії, що стояли на столі, цього разу були від Павла. Він надіслав їх Вероніці з листівкою: «Пробач, що змусив тебе сумніватися. Ти — моя гортензія».
Олеся Срібна
