Прийшла до коханки забирати чоловіка
— Там мій чоловік! — кричала вона.
— А квартира моя! І я вас не запрошувала!
Давид, який вийшов із кімнати, був блідий, і руки його тремтіли. Він не тільки все почув, а ще й був у курсі подробиць…
— Яка ти «Ольга Євгенівна»? Тобі всього двадцять дев’ять років! — друзі помічали та сміялися.
— Причепилася, — відмахувалася Оля, — для клієнтів — Ольга Євгенівна, для постачальників — тим паче. Та й для колег.
Оля розвивала свій бізнес і налаштована була серйозно. Тому на роботі панував діловий настрій без жодних панібратств.
— Давай, Ольго Євгенівно! Бігом, Ольго Євгенівно! — підганяла себе Оля, пробираючись крізь натовп у торговельному центрі. — Який радісний у нас народ, — нарікала вона подумки, — свято за святом! Тільки й встигаєш подарунки купувати!
Забігла ненадовго, щоб прикупити сувеніри для друзів, колег, знайомих, щоб, коли припече, не носитися магазинами. Справ менше не стає, а часу якраз у найпотрібніший момент і немає. Якась жінка вчепилася в її рукав, вирвавши з потоку людей, які виходили з торговельного центру. Олю аж на місці розвернуло.
— Яка дівчина гарна! — солодко блиснула золотими зубами циганка. — І гроші в кишенях шарудять, а в особистому житті не ладнається! Чоловіка вибрала, а він тебе — ще ні!
Успіхів у бізнесі Оля досягала тому, що вміла швидко метикувати в будь-якій ситуації. Вона зміряла циганку глузливим поглядом:
— Якраз навпаки, пропозицію ось-ось зробить. Не спрацював гіпноз? А ви не засмучуйтеся! Тренуйтеся, і все у вас вийде!
І з легкістю вивільнила рукав із ручок циганки.
— Ух, ти! — вигукнула циганка, а посмішка стала ще ширшою. — Упевнена яка! Сильна та смілива! Бреше він тобі! Користь із тебе має, тому й поряд. Зраду бачу. Та тільки не від тебе він ліворуч ходить, а до тебе! Попам’ятай мої слова, коли сама все дізнаєшся! І машину йому не купуй! Обійдеться!
Те, що їй наговорили сім верст до небес, — зрозуміло. Її похвалили, мужика принизили, а вигода є в будь-яких, навіть найідеальніших стосунках.
Налякали, природно, походами в усі боки. «Не тобі, а з тобою» — це класичний приклад фрази, щоб остаточно збити з пантелику.
А от про машину циганка дізнатися ніяк не могла!
Оля вже рік відкладала на автомобіль для Давида. Мрія в нього була, що колись він обов’язково купить певну модель конкретної марки.
Не надто дорого, але й не три копійки. А Оля вже не тільки майже всі гроші зібрала, а й продавця знайшла. За пару місяців збиралася їхати на оглядини.
— Це я вже сама вирішу, — сказала Оля беззлобно, сунула циганці в руку купюру й поспішила до своєї машини.
Скоро центр міста стане в заторах, а Олі хотілося проскочити додому до них. Чи даремно вона, чи що, короткий день організувала?
Додому Оля прагнула з однієї простої причини: коханий мав повернутися з відрядження. Два тижні його не було. І хотіла Оля приготувати йому щось смачненьке.
Але, увійшовши в двері, відчула запах котлет, що смажилися:
— Раніше за мене встиг? — крикнула вона з передпокою.
— Ага, — Давид визирнув із кухні, витираючи руки рушником, — так за домашньою їжею скучив, котлети на вечерю смажу!
Взагалі, Давид кулінаром не був, та й до простого кухаря йому було далеко. Але тут зіграла роль організація побуту.
Оля раз на місяць сама робила напівфабрикати й забивала ними морозилку. Котлети, чебуреки, пельмені, вареники, овочеві суміші й навіть бульйони.
Тобто, щоб зварити борщ, потрібно було в каструльку викласти кубик бульйону, висипати порізане м’ясо й пакет з овочами. Часу мінімум, і прекрасний обід готовий.
А за ті кілька років, що Оля з Давидом прожили разом, він освоїв нехитрі рецепти, як напівфабрикати довести до готовності.
— Я теж хотіла щось приготувати, тільки ти раніше за мене повернувся, — сказала вона з усмішкою, переодягаючись у домашнє.
— Значить, на прощальну вечерю приготуєш, — просто сказав він. — Уявляєш, мене відібрали для стажування в столиці! Три тижні під керівництвом метрів і світил!
— Знову поїдеш? — трохи засмутившись, мовила Оля.
— Ти що?! Це ж такий шанс! — радісно випалив він, а потім, побачивши засмучену Олю, обійняв її й почав шепотіти на вушко: — Люба моя, це дуже важливо. І для мене, і для нас. Мені до підвищення буквально крок зостався! Стільки курсів, відряджень, семінарів. Ти ж усе розумієш!
Оля розуміла. І розуміла тільки тому, що подітися було нікуди.
Давид вважав, що чоловік має утримувати й забезпечувати свою сім’ю.
З одного боку — це правильно. А з іншого…
Оля заробляла більше за Давида.
У принципі, якщо людям добре разом і немає фінансової скрути, то яка різниця, хто і скільки заробляє?
Але Давид погодитися з цим ніяк не міг.
Він рвався вгору кар’єрними сходами, проходив курси підвищення кваліфікації, підготовки, перепідготовки. З відзнакою закінчував тренінги особистісного та професійного зростання.
Грамоти й заохочення сипалися золотим дощем.
— Олю, після цього стажування мене точно підвищать! А там зарплата! У-у! І відразу будемо весілля призначати! Дату оберемо гарну!
«Знову відстрочка» — подумала Оля, а на периферії спливли слова циганки.
І як відповідь їм:
«Не може людина, яка так вкалує, щоб створити сім’ю, шукати пригод на стороні!»
За вечерею атмосфера була сумна. Оля вирішила розрядити її, розповівши про циганку, яка так наполегливо влучила пальцем у небо:
— Чи дару в них немає, чи на мене їхній гіпноз не подіяв, але набрехати таке! Сказала, ти, чи то мені, чи то зі мною… не вірний, коротше, — і сама всміхнулася, — дала їй дріб’язку за фантазію.
Давид напружився, аж виделкою по тарілці шкрябнув.
— Давиде? — спитала Оля, насторожено.
А Давид аж спітнів від того, з якою швидкістю він метикував.
Зметикував:
— Перевір решту грошей у сумці й документи! — скоромовкою промовив він. — Ти їй гроші дала, значить, щось подіяло!
Оля схопилася й побігла в передпокій, де залишила сумку:
— Усе на місці, — крикнула вона, виходячи на кухню з сумкою в руках.
Помітила тільки, як Давид ховає в кулаці серветку. А на лобі маленький шматочок білого папірця…
— Аню, скажи мені чесно, це я себе накрутила чи вона сказала правду? — питала Оля в чи не єдиної своєї подруги.
— Припустімо, — відповіла Аня, почувши всю історію — і про циганку, і про реакцію Давида, — думати взагалі переставати ніколи не треба! На те ми й жінки, щоб постійно про все думати й усе контролювати.
— Якщо ти так вишукано послала мене лісом, могла б і не старатися, — Оля фиркнула. — Я до тебе, як до людини за порадою, а ти мені тут демагогію розводиш!
— Олю, твоя наївність зашкалює, — сказала Аня суворо. — Перевір його телефон, комп’ютер. Кишені передивися. Чоловіки докази ховати не вміють.
— По-перше, це неправильно, а по-друге, я для себе давно вирішила, що нічим таким займатися не буду. Людина має право на особистий простір!
— Так, то людина, а щодо твого Давида в мене давно сумніви. Сидить у тебе на шиї, відрядження його нескінченні. Я тобі без жодних циганок могла сказати, що тут не все гладко.
— Ми стільки років разом, — заперечила Оля, — я б уже точно щось та помітила!
— Ну, може, твій Давид виняток, і вміє ховати докази…
Від такої заспокоювачки Олі стало зовсім недобре. Мало того, що старі сумніви не розвіяла, так ще й нові породила.
Щоб відволіктися від нав’язливих думок, Оля вирішила покататися спальними районами міста. Додому повернулася пізно ввечері.
Біля дверей її квартири стояла жінка з двома дітьми. Старшого тримала за руку, другий був у слінгу.
— Ви когось шукаєте? — спитала Оля, стурбовано.
— Чоловіка шукаю, — відповіла жінка, — і вертихвістку його!
Оля знизала плечима й вставила ключ у замкову шпарину.
— То це ти і є! — скрикнула жінка й замахнулася вільною рукою.
Оля ухилилася:
— Що ви собі дозволяєте?
— Квартира в тебе в багатому будинку, на машині, певно, їздиш, так ще й чоловіка мого вирішила відбити!
— Зачекайте! Я вас не знаю, і хто ваш чоловік, тим паче. Може, розібратися треба? І годі на мене замахуватися, тут діти!
Жінка опустила руку на ручку дверей. Ключ Оля витягла, тільки провернути до клацання встигла.
— А куди це ви зібралися? — спитала Оля, безцеремонно відтягуючи жінку за пальто на спині від дверей.
— Там мій чоловік! — верескнула вона.
— А квартира моя! І я вас не запрошувала! — Оля шмигнула в квартиру й зачинила за собою двері, залишивши дамочку на майданчику.
Давид, який вийшов із кімнати, був блідий, і руки його тремтіли. Він не тільки все почув, а ще й був у курсі подробиць, яких не знала Оля.
Шматочки мозаїки склалися.
— Мо-ло-дець! — промовила Оля по складах. — А тепер речі в руки — і вільний!
А з того боку дверей долинало:
— Відчини двері! Я знаю, що він тут!
— Зараз ви заберете свого… — Оля вибирала між «чоловіка» і «тата», але так і не вибрала, просто повторила, — свого.
— Олю, вибач, будь ласка, — благав Давид, — я спочатку не думав, що так усе далеко зайде. А потім старався, щоб у нас було все добре. Ну, я збирався вже там розлучитися, з тобою тут одружитися. А там я навіть і не жив. Так приїжджав іноді. Ну, до дітей.
— Давиде, не бреши! Ми з тобою разом більше трьох років, майже чотири. А дитині в переносці рік. Максимум півтора. Ти не тільки від неї бігав, а ще й від мене.
— Олю! — Давид опустився на коліна.
— Годі! Речі збирай, тебе там чекають з нетерпінням! Там діти твої! Май совість!
Коли він нарешті покинув квартиру, Оля сіла на диван і дала волю сльозам.
Гіркота образи й тягар несправедливості мучили до ранку, поки сон не подарував забуття.
А вранці з якоюсь потойбічною легкістю прийшло розуміння, що все на краще. Було б гірше, якби все відкрилося після їхнього весілля.
— І звідки ці цигани все знають? — спитала Оля з усмішкою й пішла вмиватися.
Тепер-то точно все добре!
