Вона не бачила його п’ятнадцять років, але впізнала одразу. Ну от чому її чоловік за останні кілька років округлився, став рихлим, почав зачісувати волосся набік, щоб приховати рідке тім’я, а Ілля виглядає так, наче й не було цих літ, хіба що обличчя його втратило юнацьку м’якість і стало мужнім, ще більш привабливим, ніж раніше!
Даші було п’ятнадцять, коли вона його зустріла. Мама тоді вмовила батька поїхати з наметами до озера, хоча зрушити його з місця — та ще задачка зі зірочкою. У Даші в той час був дурнуватий купальник у квіточку, вже малий на неї, і вона ходила в футболці, соромлячись і малого купальника, і зацікавлених поглядів хлопців, до яких тоді ще не звикла.
Ілля на неї зовсім не дивився. Цим і зачепив. Весь вечір вона намагалася спіймати його погляд, але він дивився куди завгодно, тільки не на неї. А потім, коли на берег опустилися сутінки, і помаранчеві відблиски багаття заграли на їхніх обличчях, ні з того ні з сього взяв її за руку й потяг за собою, в бузкову темряву, і там вона вперше в житті поцілувалася.
— Якщо щось трапиться, пообіцяй, що приїжджатимеш сюди щороку п’ятого серпня? – спитав Ілля в один із тих дощових жовтневих днів, коли все йшло до того, що вони ось-ось розійдуться.
Вони не говорили про це вголос, але й так було зрозуміло — рідкісна зустріч минала без сварки. Даші не подобалися його численні подружки, які дзвонили Іллі на телефон і солодкими голосами цікавилися, де він зараз. Іллі не подобалось те, що Даша не погоджується піти далі поцілунків, каже, що не готова. Їй сімнадцять, і всі подружки вже давно зробили це, а Даші було страшно.
— Обіцяю. Щороку, – відповіла вона, все ще сподіваючись, що їхні розбіжності якось вирішаться самі собою, і нікуди приїжджати не буде потрібно.
До цього озера вона приїжджала аж два рази – вперше у вісімнадцять, коли спогади були ще свіжі і в глибині серця жевріла надія, що він усвідомить і повернеться. Вдруге у двадцять три, за місяць до весілля – сама не знала чому: начебто й любила Славу, але от варто їй побачити ромашки, і серце завмирало.
Ромашки Ілля подарував їй наступного ранку. Даша думала, що ніколи його не побачить – після поцілунку вона розхвилювалася й побігла, а їхній намет був далеко на пагорбі, він навряд чи зміг би її знайти.
Вранці в неї був такий безнадійний вираз обличчя, що навіть мама не стала змушувати її мити казанок і пішла до води сама, тож біля намету були лише тато й брат Максим, який катав свою улюблену червону машинку, коли на стежці з’явився він – у чепурній світлій сорочці та з букетом ромашок у руках.
Ілля не одразу помітив Дашу й крутив головою в різні боки, зазираючи в намети, повз які проходив. Вона відчула, як кров прилила до обличчя і навіть захотіла втекти, але ноги стали ватяними.
І тут Ілля побачив її. Він так радісно всміхнувся, що серце в Даші зробило сальто. І коли Ілля підійшов і сунув їй ромашки, брови в тата перемістилися на потилицю.
Потім вона часто зривала ромашки й крутила в пальцях, обриваючи пелюстки й примовляючи звичні «любить, не любить»…
— Звісно, любить! – сміявся Ілля, висмикуючи квітку з її руки. – Ходімо купатися!
Цікаво, він пам’ятає про це? Чи забув? Про те, як вирішили, що обов’язково одружаться і будуть дуже щасливі, не так, як мама з татом, які сварилися чи не щодня. Його батьки теж сварилися, через що Ілля злився – навіщо тільки вони разом живуть, якщо одне одного зовсім не люблять?
Даша не знала, як так вийшло, що її родина була точнісінько схожа на ту, яку вона так не хотіла отримати: Слава був таким самим нудним і буркотливим, як тато, вона розпухла й подурнішала, як мама, і навіть дітей у них теж було двоє, щоправда, обоє хлопчики. І ось зараз вона стоїть зі своїм нудним чоловіком у черзі, а поруч зупиняється Ілля. Білозубий, засмаглий, такий самий привабливий, як і багато років тому.
Вона відвернулася, не хотіла, щоб він її впізнав – нехай уже краще пам’ятає її тонкою й дзвінкою, якою вона була тоді.
— Дашо?
Вона здригнулася, почувши своє ім’я. Зобразила здивування.
— Ілля?
Навіть Славу він примудрився зачарувати – дізнавшись, що це її старий знайомий, чоловік узявся зазивати Іллю в гості. Даша сподівалася, що Ілля відмовиться, але він погодився. І ці двоє одразу зійшлись – байки звичні посипалися за столом, а вона – подай і принеси.
— Це треба ж, — дивувався Слава. – Така зустріч – я якраз підрядника шукаю, а тут Ілля! Ти прикинь, у нього якраз будівельна фірма! Це треба обмити…
Слава й справді казав днями про те, що зараз шукає підрядника, тож цю зустріч можна було вважати вдалою для всіх. Та чи так це? Бігає тут перед ними, як служниця.
— Даш, та годі метушитися, – сказав раптом Ілля. – Сідай, посидь з нами. Розкажи хоч, як живеш. Дивлюся, діти у вас, так?
Він махнув у бік фотографій на стіні.
— Так, — видавила Даша, ховаючи очі. — Хлопчики.
Слава ніби сам тільки-но згадав, що в них є діти – подивився на фотографії, заворушив губами. Даша зрозуміла – зараз назве імена синів: Ілля та Семен, і заздалегідь до самого коріння волосся почервоніла.
Але Слава промовчав.
— Як я вам заздрю… А я от так і не обзавівся дітьми, все якось не щастить…
— Та яке там щастить! — сплеснула Даша руками. — Троє чоловіків у домі – спробуй прогодуй! Що я бачу – дім та робота, робота та дім.
— Славо – не порядок, чого це в тебе дружина як пташка в клітці? Дивись, випурхне пташка, за такими красунями око та око треба.
Дашу вже тисячу років ніхто красунею не називав. Вона й справді відчула себе красивою – глянула в дзеркало, коли ходила у ванну руки помити, й здивувалася: очі горять, шкіра сяє…
Ілля взяв у них телефони, обіцяв зателефонувати, і три дні Даша не ходила – пархала! І не тільки тому, що чекала на його дзвінок – другого дня після зустрічі їй просто в офіс доставили квіти: повний кошик ромашок. Пам’ятає, отже, про ромашки!
Зателефонував він на четвертий день – спитав, як там Слава, не надумав щодо контракту, а то в нього й інші пропозиції є…
Увечері Даша спитала у Слави про Іллю, що дало їй привід йому передзвонити. І потяглася ниточка – то вона йому набере, то він їй. А по п’ятницях завжди ромашки.
— Це хто це тобі квіти присилає? – цікавилися приятельки на роботі.
— Чоловік, — обманювала їх Даша.
— Ага, коли чоловіки квіти присилають, такої усмішки на обличчі не буває, — з’їхидкувала одна з них, а Даша почервоніла й повторила собі: «любить, не любить…».
З кожним днем удома їй ставало все сумніше й сумніше. Слава тільки й хотів, що на дивані сидіти й шоу дурнуваті дивитися, а якщо про щось і питав, то що сьогодні на вечерю.
А от Ілля ставив запитання. Питав, чому вона вирішила бути бухгалтеркою, а не модельєркою, як мріяла в юності, яке кіно любить дивитися і куди влітку відпочивати їздила.
Кілька разів вони ходили випити кави, одного разу вона сама зайшла до нього на роботу – пощастило, Слава попросив документи терміново Іллі передати, а Даша й рада. І сама собі зізнавалася це важко – було таке відчуття, ніби молодість вдруге повернулася.
Думала вона про Іллю день і ніч – усе розмірковувала, чому він квіти їй присилає, а більше ніяких кроків не робить? Ні, з одного боку, зрозуміло – вона заміжня, а він зі Славою тільки-но контракт уклав. Але, з другого боку, квіти просто так не присилають…
Квітів тієї п’ятниці не було. І Даша подумала, що це знак – він чекав якоїсь відповіді, а вона все зволікала. Ну, нічого, однаково ж хотіла поговорити.
Ілля був на місці.
— О, яким вітром, — зрадів він.
— Та ось, проходила повз і вирішила зайти, — збрехала Даша.
— Ну й добре! Що-небудь хочеш? Чай? Каву?
Він узявся клопотатися – допоміг їй зняти пальто, підсунув стільця, заварив чашку чаю. Даша розуміла, що ще трохи і зовсім розгубить усю свою хоробрість. Тому вдихнула побільше повітря й випалила:
— Ілля, я хотіла сказати – це так чудово, що ми через стільки років зустрілися! Я вже й не пам’ятаю, через що ми тоді розбіглися… Пам’ятаю тільки хороше – як ти ромашки мені приніс, як ми в під’їзді від дощу ховалися, пам’ятаєш? Я ж приїжджала на той пляж, два рази приїжджала – наступного року, після того як ми розійшлися, а потім ще, перед весіллям. Я тоді не розуміла чому, а зараз розумію – я ж усе сподівалася, що зустріну там тебе, ну й…
Із кожним промовленим словом в обличчі Іллі щось таке змінювалося, від чого в животі в Даші наливалося свинцевою вагою. Вона замовкла.
— Я теж приїжджав, — нарешті сказав Ілля. — Через два роки і потім, через п’ять.
— Правда?
— Ну так.
— Отже, розминулися…
У кабінеті повисла тиша.
— Даш… Ну, я це… Ти сама подумай – у тебе така хороша родина, я про таке тільки мріяти можу. Сини в тебе чудові, я ж так сина хотів, але в першої дружини не виходило, потім у другої… А тут таке щастя! І чоловік твій – хороша людина, ти пишатися ним повинна, а не бігати за таким, як я…
Фарба вдарила Даші в обличчя. Вона схопилася на ноги, упустила чашку на підлогу.
— Ти все неправильно зрозумів! — випалила вона. — Я піду.
Схопила пальто й кинулася геть.
Вітер бив в обличчя, але Даша холоду не помічала. Ну як вона могла, як же безглуздо вийшло! Вона йшла й ішла, а телефон так пронизливо дзвонив, що навіть дивитися не треба було, хто дзвонить – тільки свекруха могла раз за разом набирати її номер, ніби на пожежі. Ну що ж, у такий огидний день тільки цього й варто було чекати, зараз ще виявиться, що Даша забула чергову дату, наприклад, іменини троюрідного племінника двоюрідної бабусі Ярослава.
— Дашко, ти де там, оглохла? Семик чипсів просить, можна йому?
Це запитання настільки вибило Дашу з колії, що вона зупинилася посеред тротуару, спричинивши невеликий затор.
— Що?
— Ну, ми в магазин після школи зайшли, він чипсів просить. Купити?
Так, свекруху можна було звинувачувати в яких завгодно недоліках, але було дві величезні переваги: по-перше, кожної п’ятниці вона забирала дітей до себе (а Даша й забула, що сьогодні п’ятниця), а, по-друге, завжди питала дозволу, перш ніж зробити щось сумнівне щодо онуків.
— Купіть, мамо. Тільки маленьку пачку.
— Ну добре, я так і думала.
Будь-якого іншого дня Даша була б рада трохи відпочити від дітей і побути в тиші. Але тільки не сьогодні. Провести вечір наодинці зі Славою після всього, що було… «Нехай у нього буде аврал на роботі, — почала заклинати Даша незрозуміло яких богів. — Або в когось буде день народження…».
Вікна в квартирі були темні, і Даша видихнула: зараз вона набере гарячу ванну з пишною піною, відкриє припасене на свята вино, увімкне плейліст із улюбленими піснями і як слід поплаче.
Але варто їй відчинити двері, як вона зрозуміла, що помилилася. Слава був удома – пахло підгорілою куркою, палаючими свічками і ще чимось знайомим, вона не встигла збагнути.
Не роззуваючись, пройшла в кімнату. І справді – на столі горять свічки, блюдо з куркою, келихи. Єдине, що було в усьому цьому хорошого, це те, що вино, про яке вона щойно думала, стояло на столі поруч із підгорілою куркою.
— Я вже зачекався, — Слава підскочив із крісла, з жалем глянувши наостанок на екран телевізора – там якраз ішло його улюблене шоу. — Ось, вирішив романтичну вечерю тобі влаштувати. Здорово?
На столі, крім курки й вина, стояла ваза з квітами. Ромашками, точнісінько такими, які їй приносили в офіс останнього місяця.
— Ромашки? — розгублено спитала вона і на коротку мить подумала, що тут був Ілля – він передумав, прийшов сказати, що він теж…
— Ну так, ромашки. Це ж твої улюблені квіти, правильно? Ти весь час їх малюєш, я помітив. От і вирішив, що буду тобі ромашки щотижня присилати. А сьогодні забув – аврал зранку на роботі, ну я й придумав подвійний сюрприз, так би мовити, влаштувати. Ти давай, роздягайся – я голодний як вовк, з обіду макової росинки в роті не було. Тебе чекав. Дивись, яку курку я приготував, гарна, а?
Даша згадала, як Ілля допомагав їй знімати пальто, як підсував їй стільця. Славі це навіть у голову не прийде. Вона скинула пальто, чоботи, сумку кинула в коридорі.
— Давай курку свою. Щось вона підкопчена якась.
— Зарум’янена.
— Ну-ну.
Після келиха вина напруга відпустила. Все ще було соромно за цю дурну сцену, все ще гірко від того, що вона вигадала цю історію у своїй голові. І навіть квіти присилав не Ілля!
— Слухай, Славо, а навіщо це все?
Даша обвела рукою стіл – треба ж, навіть скатертину десь знайшов, новорічну, правда.
— Ну як… Ти тоді так сумно сказала, що в тебе тільки дім та робота, ніякої романтики. А я й не думав, що тобі все це треба.
— І що, ти заради мене це все влаштував?
— Ну а заради кого?
Він вимкнув звук на телевізорі, але одним оком поглядав туди.
— І чому?
— Мамо, ну що ти заладила – чому та навіщо! Люблю я тебе.
Вино пішло не в те горло.
— Любиш? Щось я давно від тебе таких слів не чула.
— А що казати? Сама розсуди — навіщо я дві години на кухні корячився? Мамі п’ять разів дзвонив, між іншим, вона подумала, що в мене коханка, уявляєш? Вирішила, що я так гріхи замовляю, мало не приїхала розбиратися.
Він засміявся, і Даша відзначила – зовсім як Семен сміється! Точніше, навпаки, виходить – це Семен пішов увесь у батька.
— Гаразд. Давай уже вмикай звук, подивимося твою маячню, — у грудях чомусь стало тепло.
— Правда? — зрадів Слава.
— Та вмикай уже, вмикай. І свічки задуй, а то ще, чого доброго, пожежу влаштуємо.
Даша дістала з вази одну квітку, провела пальцем по пелюстках: любить, не любить, плюне, поцілує, до серця пригорне, до біса пошле, своєю назве…
