— Ларисо Петрівно, я вас офіційно попереджаю: якщо ваш садовий гном ще раз подивиться на мою лаванду своїм пластмасовим оком, я не викличу поліцію. Я викличу ландшафтного дизайнера з Тернополя, і він зрівняє ваш кріп із землею під нуль, а на його місці посадить японський сад каміння, де вам не буде де приткнути навіть свою розсаду кабачків!
У затишному вінницькому дворику на Вишеньці, де час, здавалося, уповільнював свій біг під вагою старезних каштанів, панувала особлива атмосфера. Ці дерева навесні кидали таку густу і вологу тінь на порепаний, бачивші ще радянські катки асфальт, що навіть у саму спеку тут панувала приємна прохолода. Місцеві бабусі, що роками несли вахту на лавках біля під’їздів, були кращі за будь-який алгоритм Google: вони знали про мешканців усе — від дати останньої покупки ковбаси до кольору шпалер у спальнях. І саме тут розгорнулася суперечка, подібної до якої не пам’ятав навіть старий двірник дядя Вася.
Об’єктом розбрату став невеликий, але стратегічно важливий клаптик землі прямо під вікнами п’ятиповерхівки — знаменита «Клумба №3».
З одного боку барикад стояла Лариса Петрівна. Це була жінка «старої закваски», чий характер гартувався в безкінечних ревізіях на складах місцевого заводу. Її філософія життя базувалася на трьох непорушних стовпах: «користь», «ситість» і «щоб як у людей». Для неї земля не була просто декором, вона була святинею, яка за визначенням повинна приносити матеріальні плоди.
Клумба в її розумінні була стратегічним резервом харчової безпеки всього під’їзду. Тут ріс кріп такої сили, що його аромат пробивався навіть крізь зачинені пластикові вікна на п’ятому поверсі. Поруч розкошували жирні кущі петрушки, три кущики помідорів сорту «Сливка», які вона пестила, як рідних онуків, і, як невелика поступка естетиці, кілька рядків чорнобривців. Їх вона садила не для краси, а з суто практичних міркувань: «вони відганяють міль, зурочення і сусіда-алкоголіка Колю, бо він не виносить їхнього запаху».
З іншого боку несподівано з’явилася Анжела. Молода, амбітна дизайнерка інтер’єрів з ідеально укладеним волоссям, яка нещодавно переїхала з Києва в пошуках «спокійного життя». Вона привезла з собою не лише дорогий кавовий апарат, що шумів на весь будинок, а й чітке уявлення про те, як має виглядати сучасний «європейський простір». Анжела вела популярний блог в Instagram про естетику побуту, де кожна чашка кави мала лежати під кутом 45 градусів до сонячного променя. Вигляд кропу та помідорів прямо під вікнами викликав у неї справжнє естетичне заціпеніння, яке з кожним днем переростало в глибоку клінічну депресію.
— Ларисо Петрівно, — почала Анжела одного погожого травневого ранку, ефектно знімаючи великі сонцезахисні окуляри та поправляючи лляний піджак. — При всій моїй величезній повазі до вашого… е-е… агропромислового комплексу, цей город у центрі міста — це візуальний шум. Це справжня анти-естетика, що псує карму нашого будинку. Я вже замовила з професійного розплідника три види елітної французької лаванди, декоративну мульчу з кори середземноморської сосни та гірлянди на сонячних батареях. Ми зробимо тут справжній Прованс, де кожна травинка буде надихати на високе.
Лариса Петрівна в цей момент якраз займалася «ювелірною» прополкою. Вона повільно, зі стогоном розігнула втомлену спину, міцно тримаючи в руці стару, гостро заточену сапку, яка в цей момент виглядала не як сільськогосподарський інструмент, а як грізна холодна зброя середньовічного воїна.
— Прованс? Це там, де жаб їдять і не миються по тижню? — Лариса Петрівна презирливо примружилася, оглядаючи тендітну фігуру Анжели. — Слухай сюди, дитинко, поки я ще маю терпіння. Поки я тут старша по будинку і маю право голосу, на цій землі буде рости виключно те, що можна покласти в каструлю з борщем, а не те, що пахне як дешевий освіжувач для туалету в привокзальному кафе. Твоя лаванда — це просто бур’ян для ледарів, які не хочуть працювати на землі. А мій кріп — це здоров’я, вітаміни та майбутнє підростаючого покоління! Йди краще каву свою пий, поки я не розсердилася.
Протистояння, як це часто буває, перейшла в активну, гарячу фазу через два дні після першої сутички. Анжела, не дочекавшись офіційного дозволу від домового комітету, вирішила діяти методом «партизанського ландшафтного дизайну». Під покровом глибокої ночі, озброївшись маленькою гламурною лопаткою з рожевою ручкою, вона прокралася до клумби. Намагаючись не шуміти, вона висадила перший кущ лаванди рівно посеред грядки з кропом, де, на її думку, була найбільша «композиційна діра». Щоб закріпити успіх, вона встановила маленького садового гнома в яскраво-червоному ковпачку, який тримав табличку з надписом «Welcome to my Garden». Анжела була впевнена: краса врятує світ, а гном захистить її інвестицію.
Проте о шостій ранку весь двір здригнувся від пронизливого крику Лариси Петрівни, який міг би конкурувати з сиреною повітряної тривоги.
— Анжело! Виходь! Виходь на світ божий! Ти подивися, люди добрі, що вона накоїла під покровом темряви! Вона зарила свою смердючу іноземну траву прямо в мої вітаміни, в мій найкращий сорт кропу! І цього боввана пластмасового поставила, щоб він мені помідори зурочив своїм хитрим поглядом!
Коли заспана Анжела в шовковому халаті вибігла на балкон, вона побачила жахливу, з точки зору дизайнера, картину. Її дорога лаванда була акуратно, але безжально викопана, пересаджена в старе іржаве відро з великою діркою в дні і виставлена біля сміттєвих баків. А садовий гном лежав обличчям у багнюці під кущем петрушки, наче його щойно затримала за гарячими слідами податкова міліція під час спроби дати хабар.
— Це офіційний виклик! — крикнула Анжела, відчуваючи, як тремтить голос від образи. — Я сьогодні ж викличу екологічну інспекцію та муніципальну варту! Ви грубо порушуєте правила благоустрою міста, займаючись самовільним сільськогосподарським виробництвом у житловій зоні!
— Клич хоч Папу Римського, хоч Байдена! — відбивалася знизу Лариса Петрівна, активно розмахуючи сапкою. — У мене є дозвіл від 1994 року, власноруч підписаний самим головою кооперативу, де чітко написано чорним по білому: «Ділянка надана для вирощування культурних рослин». А твоя лаванда — це культура для молі та нероб, а не для нормальних людей, які знають ціну кожному кореню!
Після перших невдалих штурмів Анжела, як досвідчений стратег, зрозуміла: грубою силою та логікою Ларису Петрівну не зламати. Старе покоління було викуване з металу і бетону. Тоді вона вирішила змінити тактику і вдатися до методу «м’якої сили» та психологічного впливу на маси. Вона почала системно підкуповувати сусідів, які були головною політичною силою двору.
Спочатку вона замовила в найкращій кав’ярні міста два десятки свіжих круасанів з мигдалем і пригостила бабусь на лавці. Поки ті ласували незвичною випічкою, Анжела почала свою пропагандистську роботу. Вона вкрай переконливо розповідала їм, що кріп, посаджений біля дороги, затримує в своїх волокнах важкі метали, свинець та всі вихлопні гази автівок, що проїжджають поруч. «Їсти такий кріп, — казала вона з трагічним виразом обличчя, — це все одно що лизати свіжий асфальт на трасі Вінниця-Київ».
— Дорогі дівчата, — шепотіла Анжела, присідаючи поруч із ними, — лаванда — це не просто квітка. Це природний антидепресант. Ви будете сидіти тут вечорами, дихати справжнім Провансом, і ваш тиск перестане стрибати як навіжений. Ви забудете про валер’янку! А від кропу та помідорів Лариси Петрівни, вибачте, тільки печія, здуття і зайві калорії в борщі!
Бабусі серйозно замислилися. З одного боку був звичний безкоштовний кріп до обіду, а з іншого — спокуслива обіцянка вічної молодості, стабільного тиску та французького шарму прямо під носом.
Проте Лариса Петрівна миттєво відчула запах зради. Вона була майстром контрнаступу. Наступного ж дня кожна активістка двору отримала по літровій банці її фірмових маринованих огірків «Вінницький хрускіт», у яких «того самого кропу» було напхано більше, ніж власне огірків.
— Ви що, справді вірите цій фіфі в коротких штанях? — гриміла Лариса Петрівна на весь двір, зібравши свій електорат. — Вона вам ту лаванду посадить, а потім заставить платити за вхід у наш спільний двір, бо це в неї тепер «платна фотозона»! Ви бачили, скільки в неї в телефоні фотографій? Вона кожну вашу зморшку сфотографує і продасть у свій інтернет! Ви хочете, щоб над вами вся країна сміялася? Кріп — це наш суверенітет!
Апогей конфлікту настав у першу суботу червня, коли небо затягнуло хмарами. Анжела вирішила піти ва-банк. Вона замовила цілу вантажівку з білим декоративним камінням та п’ятьма величезними кущами дорослої лаванди в горщиках. Крім того, вона найняла двох міцних хлопців-озеленювачів, які під її чітким керівництвом почали безжально розрівнювати землю, вириваючи з корінням улюблені чорнобривці Лариси Петрівни.
Лариса Петрівна вилетіла з під’їзду в гумових чоботях і старому дощовику, озброєна довгим садовим шлангом, який вона заздалегідь підключила до кухонного крана.
— А ну, геть від моєї петрушки, іроди окаянні! — закричала вона так, що птахи знялися з каштанів. — На абордаж!
Вона відкрила вогонь водою на повну потужність. Потужний струмінь води збив фірмовий капелюх з одного з робітників і миттєво накрив Анжелу, яка в розпачі намагалася захистити дорогі саджанці лаванди власним тілом, ніби це були поранені солдати на полі бою.
— Це напад! — волала мокра Анжела, марно намагаючись витерти воду з обличчя, де змішалися сльози та дорога туш. — Я негайно подаю до суду за псування майна та замах на здоров’я! Ви зіпсували мені манікюр, репутацію і дизайнерську футболку з лімітованої колекції!
На шум бзбігся весь будинок. Сусіди миттєво розділилися на два ворогуючі табори. Молодь з верхніх поверхів виглядала з вікон і кричала: «Даєш лаванду!». Старше покоління, озброївшись парасольками, скандувало знизу: «Кріп — це наша сила! Помідори — це життя! Лариса, тримай оборону!».
Все зупинилося раптово і дуже прозаїчно. На клумбу, де панував хаос, залетів безпритульний собака величезних розмірів — суміш вівчарки з кимось дуже голодним. Пес вирішив, що перекопана земля — ідеальне місце для розкопок, і з неймовірним ентузіазмом почав викидати в повітря і кріп, і лаванду одночасно, шукаючи зариту кимось кістку.
Лариса Петрівна та Анжела на мить завмерли, дивлячись на цей перформанс. Побачивши, як їхні тижневі зусилля, інвестиції та нерви перетворюються на безформний місячний ландшафт завдяки одному веселому псу, вони перезирнулися. Вперше в їхніх очах замість люті промайнуло спільне розуміння трагедії.
— А ну, пішов геть, ірод волохатий! Це мій кріп! — крикнула Лариса Петрівна, але вже без колишнього запалу.
— Стійте, Ларисо Петрівно, не лякайте його, він зараз все до кінця знищить! Я зараз його відволічу! — Анжела блискавкою кинулася до своєї машини і винесла звідти пакунок із дорогою італійською ковбасою, яку купила для вечірнього фуршету.
Коли собаку було нейтралізовано ковбасою і він задоволено пішов геть, дві жінки просто сіли на край бетонного бордюру. Обидві були мокрі до нитки, з брудними по лікті руками і абсолютно емоційно виснажені. Почався тихий вінницький дощ.
— Знаєте, Анжело, — тихо і якось зовсім по-людськи сказала Лариса Петрівна, витираючи лоб брудною рукою, — а ваша лаванда… вона справді пахне. Навіть крізь цей дощ і багнюку відчуваю щось таке… закордонне. Наче в кіно.
— А ваш кріп, Ларисо Петрівно… — Анжела сумно посміхнулася. — Я вчора не втрималася і спробувала той пучок, що ви на підвіконні в під’їзді залишили «для всіх». Зварила ввечері молоду картоплю, посипала… Знаєте, це було непогано. Навіть дуже непогано.
Сьогодні «Клумба №3» на Вишеньці — це головна неформальна пам’ятка району. Це справжній шедевр еклектики, який не зміг би повторити жоден ландшафтний дизайнер світу, бо для цього треба мати душу, загартовану в чергах.
У самому центрі, в оточенні білого декоративного каміння та світлодіодних гірлянд, що вмикаються з настанням сутінок, гордо стоять три кущі помідорів «Сливка». Навколо них, немов почесна елітна варта, росте густа французька лаванда, створюючи неймовірний фіолетовий ореол. Кріп, петрушка та базилік висаджені ідеальними, майже математичними геометричними лініями, створюючи складний орнамент, а садовий гном тепер стоїть на почесному місці. У нього новий ковпачок, а в руках він тримає не табличку, а пучок справжніх, яскравих чорнобривців.
Анжела тепер щотижня фотографує цей симбіоз для свого блогу під хештегом #AgroLuxe та #VinnytsiaStyle, збираючи тисячі вподобань. А Лариса Петрівна з гордістю розповідає всім знайомим на ринку, що в неї тепер «дизайнерські овочі вищого гатунку», які ростуть виключно за європейським стандартом та фен-шуєм.
Вони зрозуміли головне: у звичайному вінницькому дворі є місце і для високої краси, і для земної користі. Головне — щоб було з ким потім, після важкого дня, посидіти на лавці, попити запашного чаю з додаванням лаванди та з’їсти простий бутерброд із домашнім помідором, який ще зберігає денне тепло сонця. Адже сусіди — це не вороги в битві за територію, а просто люди, яким теж іноді хочеться шматочок власного Провансу в умовах звичайної затишної п’ятиповерхівки.
