Марія щиро зраділа, коли донька повідомила, що виходить заміж. Час вже. Засиділася в дівках. З хлопцями зустрічалася, але до весілля справа так і не доходила.
Михайлові вже тридцять вісім, на десять років старший за Катю. Ну звісно, розлучений. У такому віці майже всі чоловіки з “минулим”. Та й кому потрібен мамин синочок, якому мама не дозволила одружитися?
Марія зустріла його з обережністю, як будь-яка мати, яка бажає щастя своїй єдиній дочці. Чоловік був привабливий, статний. Але їй не сподобалося, як він оціночним поглядом обвів їхню невелику квартиру.
— Тут варто об’єднати ванну з туалетом, — без тіні збентеження почав Михайло. — Так і просторіше стане, і пральна машина влізе. Кухня зовсім крихітна. Я б її об’єднав із кімнатою. У таких квартирах давно так роблять.
Марія й собі спробувала поглянути на квартиру його очима. Так, ремонт давно просився. Але де взяти на це гроші? Після того як її чоловіка не стало, тут нічого не змінювали. Вона, як два роки на пенсії. Нещодавно з Катею купили новий диван і великий телевізор — їм цього було цілком достатньо.
Вона згадала, як колись раділи разом із чоловіком, коли отримали цю квартиру, переїхавши зі старого фонду. До того тулилися з його батьками у маленькій квартирі. А Михайло зайшов і одразу почав критикувати. Виходить, що не лише квартиру, а й частинку її життя, адже тут Марія прожила більшу частину років. Їх із чоловіком усе влаштовувало.
Міг би втримати свою думку при собі. Але Марія промовчала. Не перетворювати ж першу зустріч на взаємні докори. Та неприємний осад усе ж залишився.
Коли до весілля лишалися лічені тижні, донька обережно запитала, чи не буде мама проти, якщо вони з Михайлом поживуть у неї.
— Та ж йому не сподобалася наша квартира, — здивувалася Марія. — Казав, що тісно. Не впевнена, що це гарна ідея. Як ми тут утрьох розмістимося?
— Раніше ж якось жили, коли тато був живий, — не приховуючи образи, відповіла Катя.
— Раніше була сім’я, а він чужий дорослий чоловік зі своїм характером і звичками. Не ображайся, Катю, але краще вам одразу жити окремо. Бо рано чи пізно почнуться претензії. Не дай Боже, посваримося, ти станеш його захищати… Ми з твоїм батьком теж колись із його батьками жили — знаю, про що кажу. А що, у нього власної квартири немає?
— Він залишив її колишній дружині й доньці після розлучення.
— А чому розлучилися? Доньку без батька залишив. Не по-людськи це, — похитала головою Марія.
— Значить, була причина, — неохоче відповіла Катя.
— Ось як? А де він тепер живе?
— Орендує квартиру й збирає гроші на перший внесок, планує брати житло в іпотеку.
— Тобто прийде до нас, щоб жити за наш з тобою рахунок і збирати собі на квартиру? — не вгамовувалася Марія.
— Мамо, ти завжди бачиш у людях тільки погане. Він тобі не сподобався? Добре, я зрозуміла. Житимемо окремо, — надулася Катя.
— У мене більше досвіду, ніж у тебе. Ти надто довірлива, тим паче закохана. Не хочеш бачити очевидних речей, — намагалася пояснити свою позицію Марія.
— Все, припини! Інакше ми посваримося, — роздратовано кинула Катя й зачинилася в своїй кімнаті.
Більше цю тему вони не піднімали. Катя дедалі частіше залишалася ночувати у Михайла. Марія почувалася винною. Виходило, що вона ніби виставила рідну доньку за двері. Не раз хотіла сказати, що погоджується, потерпить, бо ж мати. Але щоразу згадувала, як часто їхні стосунки з батьками чоловіка висіли на волосині через сварки, й стримувала себе.
Марія з часом звикла жити сама. А тут довелося б миритися з недоліками Михайла, зайвий раз не виходити зі своєї кімнати, коли він удома. Та й матеріальні питання неминуче довелося б вирішувати. А де гроші — там рідко буває мир і спокій. Ні, вона зробила все правильно. Принаймні зберегла добрі стосунки з донькою.
Після весілля Катя переїхала до чоловіка. Марія за звичкою готувала, а їсти-то нікому. Сама багато не потребувала, тож майже все віддавала Каті, коли та забігала провідати матір. Хоч доньці після роботи не доведеться стояти біля плити. А Марії готувати було в радість. Нехай молоді збирають гроші на власну квартиру. Поки дітей немає, можна пожити й на орендованій.
Якось Марії дуже закортіло риби. Не тієї перемороженої з магазину, а свіжої. Вона пішла на ринок. Довго блукала між рядами прилавків, де продавали рибу. Чоловік, одягнений так, ніби щойно з рибалки, жваво розхвалював свій улов. Марія підійшла ближче й поглянула на великих рибин, що ще тріпотіли у відрі з водою.
— Беріть, пані, не пошкодуєте, — усміхнувся чоловік. — Півгодини тому ще плавали в річці.
— І де ж таку впіймали? — запитала Марія, не відриваючи очей від великої рибини зі сріблястою лускою.
— Неподалік, на річці, — охоче відповів чоловік. — Пробачте за нескромне питання, — він раптом замовк і, пильно вдивляючись у Марію, широко розплющив очі. — Марусю? Це ти? Не впізнала? Я Василь. Ми ж з тобою на одній вулиці жили.
— Василь? — Марія прижала руку до серця. — Не може бути…
— Може, ще й як! — засміявся він. — Я тебе одразу впізнав, просто сумнівався. А як ти заговорила… Маруська! Все життя мріяв, що ми колись зустрінемось. Ти майже не змінилася.
— А ти виглядаєш набагато старше, — з легкою усмішкою сказала Марія. — На вулиці не впізнала б. Як живеш?
— Та так, потроху, — відказав Василь.
— Скільки риба коштує? — поцікавилася жінка, що підійшла до прилавка.
Василь озвучив ціну, відклав у пакет дві найбільші рибини й простягнув Марії.
— Скільки з мене? — запитала вона.
— Ображаєш, — похитав головою Василь. — Зі своїх грошей не беру.
— Дякую, — Марія прийняла пакет.
— Важте мені… — нетерпляче перебила їх інша покупчиня.
— Та почекайте ви, — різко урвав її Василь. — Марусь, де ти тепер живеш? Я б зайшов до тебе години за дві. А то й не встигли й слова перекинутися.
Марія назвала адресу й попрощалася. Дорогою додому вона усміхалася. Давним-давно, ще в «попередньому житті», вона була закохана у Василя. Щоразу, як приїжджала на літо до бабусі у село, вони ходили разом до лісу, купалися в річці. Василь навіть казав, що, коли виросте, обов’язково одружиться на Маші. А потім його батьки розлучилися, і вони з матір’ю кудись переїхали. Відтоді вона бачила його лише раз — коли він дорослим приїздив до батька.
Прийшовши додому, Марія одразу взялася готувати рибу — саме так, як любив чоловік. Через півтори години у двері подзвонили. Відчинивши, вона побачила на порозі Василя.
— Ось і я, — усміхнувся Василь. — Я б тебе й по запаху риби знайшов, навіть без адреси, — пожартував він. — Вибач, що в такому вигляді. Вирішив не витрачати час на перевдягання.
Василь навіть не озирнувся по кімнаті, відразу пройшов на кухню. Він не зводив очей з Марії, поки та діставала з холодильника каструлю з борщем.
— Зачекай-но, — Василь підвівся з-за столу, вийшов, а за хвилину повернувся з пляшкою напою та згортком.
— Ти ж не проти? Я ще риби тобі приніс. Ти мені на удачу — сьогодні все дуже швидко розкупили.
Марія трохи напружилась. Її чоловік майже не пив — лише краплю на свято, та й то рідко. Серце в нього було слабке… від цього і пішов із життя. А якщо Василь любить випити? Проблем із таким чоловіком їй точно не хотілося. Але чарку на стіл поставила.
— Марусю, та ти що? Давай склянку. І собі теж, — підморгнув Василь.
— Я не буду. Тиск скаче, — тихо відповіла Марія, ставлячи на стіл порожній стакан.
— Ну, як хочеш. А я пригублю, — сказав Василь, налив половину склянки напою і швидко випив.
Потім їв борщ, голосно причмокуючи від задоволення.
— Як смачно! Сто років не їв домашнього борщу. Кухар із мене, чесно кажучи, ніякий.
— А дружина що, не готує? — обережно поцікавилася Марія.
— Та я давно розлучений, — махнув рукою Василь. — Набридло їй по гарнізонах зі мною мотатися. Як тільки я в «гарячій точці» служити почав, пішла від мене. Та й готувати вона не вміла. Любила по ресторанах сидіти. Повезло твоєму чоловіку.
— Чоловіка мого немає понад п’ятнадцять років, — тихо сказала Марія, забираючи порожню тарілку й ставлячи перед Василем рибу.
Далі він пити не став. Після вечері вони довго сиділи за чаєм і розмовляли. Василь схаменувся лише тоді, коли за вікнами почало темніти.
— Забалакались ми, — глянув він на годинник. — Ще трохи, і останній автобус піде. Прийдеться на вокзалі ночувати.
— Чого ж на вокзалі? — здивувалась Марія. — У мене дві кімнати. Якщо запізнишся, повертайся.
— Та ні, зайду якось іншим разом. А краще ти до мене в село приїзди. Там усе змінилося за ці роки, не впізнаєш.
Марія лише кивнула, думаючи, що це, мабуть, просто слова. У кожного своє життя, стільки років минуло… минулого не повернути.
— Чому так сталося, Марусю, а? — раптом запитав Василь. — Я ж на тобі одружитися хотів…
— Іди вже, Вася, а то запізнишся, — тихо промовила Марія, щоб розірвати напружену паузу.
Коли зачинила за ним двері, ще довго прислухалася, поки врешті не почула його кроки, що повільно віддалялися.
Через два дні в квартирі знову задзвонив дзвінок. Марія вирішила, що то Катя, відкрила двері й спершу не впізнала Василя. Цього разу він був у костюмі й тримав у руці букет.
— Здрастуй, Машо. Це тобі, — сказав він, переступаючи поріг і простягаючи квіти.
Марія розгубилася. Вона не очікувала його побачити. Думала, не наважиться прийти знову. Щоб приховати збентеження, пішла на кухню й поставила квіти у вазу. Яскравий букет дивовижно оживив маленьку кухню.
— У мене є розсольник. Будеш? — запитала вона, коли Василь увійшов до кухні.
— Та ти питаєш! Звісно, буду. Вже й не пригадаю, коли востаннє його їв.
Марія поставила на стіл тарілку з гарячим розсольником і дістала з холодильника розпочату пляшку напою, що залишилася з минулого разу, поряд поставила стакан.
— Їж, а я поки котлети розігрію, — сказала вона, але Василь м’яко взяв її за руку й посадив поруч.
— А чого ти сьогодні такий нарядний? Свято якесь? — поцікавилася Марія.
— Тебе зустрів — тепер у мене кожен день свято, — напівжартома відповів Василь.
— Їж, Вася, — посміхнулася Марія. — Охолоне ж.
Цього разу Василь навіть не торкнувся напою. Був тихий, задумливий.
— Я прийшов, щоб сказати… — почав він, але раптом змінив тему: — Знаєш що? Поїхали зі мною в село. Ти ж давно там не була?
— Дуже давно, — зітхнула Марія. — Коли бабусі не стало, ми той будинок продали.
— Поїхали. Хіба тобі не хочеться побачити, яким він став? — Василь уважно дивився їй у вічі.
— А поїхали, — Марія усміхнулася. — Я тільки переодягнуся.
— Тільки не дуже наряджайся, — гукнув їй услід Василь. — Це ж селище.
Марія лише весело засміялася.
— Ну як? — запитала вона, повернувшись.
— Тобі все личить. Ні, справді, ти дуже красива, — сказав Василь.
Того дня він називав її Машею, а не Марусею, як колись. І в цьому відчувалося щось особливе. Марія не хотіла навіть собі зізнатися, що його візит зворушив її до глибини душі.
В автобусі вона дивилася у вікно на миготливі села, ліси й поля. Поряд з її знайомими будинками виростали нові двоповерхові котеджі. Час від часу Василь нахилявся до неї, щоб показати щось цікаве за вікном. І тоді Марія відчувала його подих на своїй щоці, запах одеколону… і червоніла, боячись обернутися, щоб він не помітив.
Селище й справді змінилося. На місці бабусиної хати стояв двоповерховий цегляний будинок за високим залізним парканом.
Василь повів Марію до себе. Вона не чекала побачити охайний будинок із доглянутим подвір’ям і бузковими кущами.
— Навесні тут дуже гарно. А пам’ятаєш, як я подарував тобі букет бузку в п’ятому класі?
— Пам’ятаю. Усі дівчата тоді хотіли бути на моємо місці, — усміхнулася Марія.
Василь провів її в будинок.
— Як же в тебе гарно. Невже сам збудував? — здивувалася Марія.
— Майже. Внутрішнє оздоблення ми з батьком робили самі. А деякі етапи будівництва доручали професіоналам. Я ж вне будівельник. Ходімо, покажу тобі кухню. Шафи й стіл ми теж із батьком робили, — похвалився він.
Марія ахнула. Простора, світла кухня, чистота й порядок, сучасна техніка — мрія, а не кухня. Вона оглядала все, хвалила.
— Будинок великий, а господині в ньому немає, — сумно промовив Василь.
Марія завмерла. «Навіщо він так? Зіпсував такий гарний день…» — подумала вона.
— Ми ж дорослі люди. Стільки часу втратили. Знаєш, я думав, що в моєму житті вже нічого не зміниться. А потім зустрів тебе…
— Васю… — перебила його Марія.
— Я пропоную тобі стати господинею цього дому. Не склалося в молодості — може, вийде зараз. Я не кваплю тебе, — він дивився на неї з надією.
— Ти мені пропозицію робиш? — розгубилася Марія.
— Так. А твоя дочка з чоловіком можуть жити в твоїй квартирі, не вічно ж їм по чужих кутках тулитися. У мене велика пенсія, нам вистачить. Тут спокій, тиша, ліс, риба… Хіба я тобі не подобаюся? — Василь намагався зловити її погляд.
— Я не готова, Васю. Занадто несподівано. Не ображайся. Я звикла жити сама. А раптом у нас не вийде? — підняла на нього очі Марія.
— Чому не вийде? — тихо запитав він.
— Не знаю.
Він проводив її до автобуса. Довго дивився вслід, махаючи рукою.
Коли Марія повернулася додому, їй здалося, що її квартира така крихітна порівняно з Василевим будинком. Думала жінка довго, зважувала всі «за» і «проти». Переваг у житті з Василем було значно більше, ніж недоліків. І хоч не хотіла навіть дочці зізнаватися у своїх планах, знала: повернення в порожню квартиру не буде.
Та Василь не дзвонив і не заходив. І Марію почали огортати сумніви. Через три дні вона поїхала на ринок. Його там не було. Один із продавців сказав, що кілька днів Василя не бачив.
Марія стривожилася. Сіла в автобус і поїхала в селище. Дорога здавалася надто довгою. Вона не хотіла спізнитися… Але, підходячи до будинку, побачила димок із димоходу. Камінь звалився з серця. Василь, побачивши її у вікно, вийшов назустріч.
— Я на ринок зайшла, а тебе там немає. Подумала, що щось сталося, — сказала Марія.
— Ти хвилювалася? — усміхнувся Василь. — Я юшку зварив. Наче відчував, що ти приїдеш. — Він подав їй руку, допомагаючи піднятися на ґанок.
Пізнім вечором зателефонувала Катя:
— Мамо, ти де? У лікарні? Чому не попередила? — схвильовано кричала вона в слухавку.
— Усе добре, доню. Я здорова, просто в гостях. Коли повернуся, не знаю. У вас усе гаразд? — Марія не стала нічого пояснювати.
За кілька днів вони з Василем поїхали в місто по її речі. А ще через два тижні Марія запросила дочку з чоловіком у гості в селище.
— Мамо, ти даєш! Це ж хороми. Шкода, що не в місті, — вигукнула Катя, розглядаючи будинок.
— Переїжджайте у нашу квартиру, — запропонувала Марія.
— Дякуємо, — зраділа Катя.
— Там ремонт потрібен, — відразу зазначив Михайло.
— Робіть, — спокійно сказала Марія.
— Тоді Катя трохи поживе у вас, поки я займуся ремонтом, — запропонував Михайло.
— Запитуй у Василя. Я тут не господиня, — відповіла Марія, неприємно здивована поведінкою зятя.
Василь, звісно, не заперечував і навіть похвалив Михайла за «господарський підхід».
Літо минуло, Катіна відпустка закінчилася, і вона повернулася в місто. Та невдовзі зателефонувала матері, плачучи: вдома не пахло ремонтом, а на ліжку лежали жіночі речі. Чужі.
Ранком Василь із Марією поїхали до міста. Побачивши їх у квартирі, Михайло зрозумів, що викручуватися марно, і почав каятися, обіцяючи виправитися. Може, й вдалося б йому вимолити прощення у жінок, але втрутився Василь. Він холодно вказав зраднику на двері.
Через кілька місяців після розлучення Катя познайомилася з чоловіком, який теж був у шлюбі, але розлучився. А ще через два місяці, коли Василь і Марія приїхали до міста, не впізнали квартиру — вона сяяла чистотою й затишком. А в очах Каті світилося щастя й спокій. І, трохи соромлячись, вона зізналася, що чекає на дитину.
Скільки б жінки не говорили, що їм без чоловіка спокійніше, та кожна в душі прагне любові й щастя. Приємно відчувати поруч надійне, сильне плече. Тільки не кожен чоловік здатен стати тією опорою для жінки. Ми всі різні, у кожного свій досвід.
А Марія з Василем облаштували в одній із кімнат дитячу, а у дворі зробили невеличкий майданчик для ігор. І чим далі, тим рідше Марія згадувала про свій підвищений тиск.
