Ліза не спала третю ніч поспіль. Аліса не вкладалася з одинадцятої вечора до четвертої ранку. Кольки. Лікарка сказала — мине до трьох місяців. До трьох місяців лишалося ще двадцять вісім днів. Ліза відраховувала кожен.
Вони жили в домі свекрухи Галини Петрівни. Великий двоповерховий будинок у передмісті, де свекруха мешкала сама після того, як пішов чоловік. Коли Денис запропонував переїхати до матері на рік, щоб швидше накопичити на квартиру, Ліза погодилась. Вона думала, це буде легко. Просторий будинок, своя кімната, допомога бабусі з дитиною.
Вона не врахувала, що Галина Петрівна вважає цей будинок своїм королівством. А всіх інших — підданими.
— Ти її неправильно тримаєш, — казала свекруха щоразу, як Ліза брала доньку на руки.
— Ти її перегодовуєш.
— Ти її надто тепло вдягаєш.
— За мого часу діти так не орали по ночах, бо матері знали, як за ними доглядати.
Денис мовчав. Він працював з восьмої до восьмої, приходив утомлений, цілував дочку і йшов спати. Коли Ліза намагалася поскаржитися на постійні коментарі матері, він відповідав одне:
— Лізо, не грубіянь їй, будь ласка, все-таки вона нас прихистила.
Двадцятого грудня за сніданком Галина Петрівна оголосила новину.
— Тридцять першого, як завжди, буде повний дім. Родичі, мої подруги. Людей десять набереться. Лізо, поможеш мені з закусками, я сама не впораюсь.
Ліза отетеріла.
— Галино Петрівно, а може цього року не треба?
Свекруха подивилась на невістку так, наче та запропонувала щось неймовірне.
— Що значить «не треба»?
— Алісі два місяці. У неї кольки. Вона плаче по ночах. Шум її налякає. Гості — це мікроби, хвороби. Давайте відсвяткуємо тихо, родиною.
— Тихо? — Галина Петрівна відклала виделку. — У моєму домі на Новий рік завжди гамірно і весело. Дитина буде в іншій кімнаті на другому поверсі, нічого з нею не станеться. Чи ти хочеш, щоб через твоє немовля вся наша родина лишилася без свята?
— Це не чуже немовля, вона ваша внучка.
— Саме так. І вона мусить звикати до нормального життя в родині, а не жити в стерильній палаті.
Денис спробував утрутитись.
— Мам, може, Ліза має рацію. Цього року, правда, краще буде без гостей.
Галина повернулась до сина.
— От коли будете у своїй квартирі жити, тоді й встановлюйте свої правила. А в моєму домі буде так, як я вирішу.
Ліза встала з-за столу й вийшла. Аліса прокинулась і заверещала. Черговий напад кольок починався рівно о дев’ятій ранку, ніби за розкладом.
Наступні дні Галина Петрівна телефонувала родичам і зазивала гостей. Голосно, щоб Ліза чула.
— Так, звісно, приїжджайте. Як завжди, з десятої вечора. Привезете свої салати? Чудово. Дітей беріть, звичайно. Нехай з Алісочкою познайомляться.
Ліза гойдала дитину і розуміла, що божеволіє. Діти родичів — це діти шкільного віку, які притягнуть у дім усі віруси світу. Це шум, крики, біганина.
Поїхати було нікуди. Батьки Лізи робили ремонт, самі жили на розкладачці. Винайняти квартиру хоч на дві ночі — це гроші із скарбнички на майбутнє житло.
Двадцять п’ятого грудня Ліза відкрила застосунок із готелями. Подивилась варіанти за містом. Знайшла невеликий варіант за містом. Тихе місце, номер із дитячим ліжечком. Дорого за дві ночі, але вона наважилася.
Жінка подивилась на свій рахунок. Там лежало сто двадцять тисяч гривень. Їхні спільні накопичення з Денисом на квартиру. Кожна копійка була на обліку. Кожна трата обговорювалась.
Ліза забронювала номер, не питаючи чоловіка.
Вранці тридцять першого грудня Галина почала витягати посуд. Гуркіт стояв такий, наче свекруха навмисне кидала кожну тарілку на підлогу. Аліса прокинулась і заплакала. Ліза взяла доньку на руки, вийшла на кухню.
— Ми їдемо.
Галина обернулась із каструлею в руках.
— Що?
— Ми їдемо. Я зняла номер у готелі за містом. На дві ночі. Там буде тихо.
Свекруха поставила каструлю на стіл так, що посуд задзвенів.
— Ти з глузду з’їхала? На які гроші? Ви ж збираєте на квартиру.
— На гроші з нашої скарбнички.
— Ти спустила гроші із накопичень на квартиру заради двох днів у готелі?
— Заради здоров’я дочки і мого. Так. Спустила.
Галина Петрівна зблідла.
— Денисе! Іди сюди негайно!
Чоловік вибіг із кімнати.
— Що сталося?
— Твоя жінка спустила гроші на готель. Із ваших накопичень на квартиру. Через те, що я хочу зустріти Новий рік у своєму власному домі.
Денис подивився на Лізу.
— Це правда?
— Правда. Я зняла номер. Ми їдемо за годину.
— Лізо, ти при собі?
— Ні, — спокійно сказала вона. — Я не при собі вже місяць. Я не сплю третю ніч поспіль. Твоя мати влаштовує вечірку на десятьох людей у домі, де двомісячна дитина з кольками. Вона вважає, що має право робити що завгодно, бо це її дім. Я плачу гроші за те, щоб дві ночі пожити в тиші.
Галина сіла на стілець.
— Ти невдячна. Я вас прихистила. Даю вам дах над головою. А ти…
— Ви дали нам дах над головою в обмін на те, що ми будемо жити за вашими правилами. Добре. Але на дві ночі я купую собі право жити за своїми.
Денис мовчав. Дивився на дружину, на матір, на доньку, що плакала на руках у Лізи.
— Мам, — нарешті сказав він. — Ми їдемо.
— Що?
— Ми їдемо. Святкуй, з ким хочеш. Ми зустрінемо Новий рік у готелі.
— Ти обираєш її? Після всього, що я для тебе зробила?
— Я обираю свою сім’ю. Дружину і доньку.
Вони зібрали речі за двадцять хвилин. Галина сиділа на кухні й мовчала. Коли вони виходили, вона сказала тільки одне.
— Не повертайтеся.
— Повернемося другого січня, — відповів Денис.
Вони поїхали під поглядом свекрухи, повним образи й нерозуміння.
Готель виявився тихим. Маленький номер із дерев’яними стінами, що пахнув сосною. Дитяче ліжечко стояло біля стіни. Ліза поклала туди Алісу, лягла на ліжко й заплющила очі.
Тиша. Вперше за два місяці — абсолютна тиша. Аліса спала. Не кричала, не крутилась. Спала чотири години поспіль. Потім прокинулась, поїла і знову заснула. Наче й не було ніяких кольок.
— Можливо, їй просто була потрібна тиша, — сказав Денис.
— Можливо, мені просто була потрібна тиша, — відповіла Ліза й заплакала.
Чоловік обійняв її.
— Пробач, що довів до цього. Пробач, що не зрозумів раніше.
Вони зустріли Новий рік утрьох, у тихому номері, зі сплячою дитиною. Без гостей, без гамору, без Галини Петрівни. Це був найкращий Новий рік у житті Лізи.
Другого січня вони повернулись. Дім зустрів їх неприродною чистотою. Жодних слідів учорашньої вечірки. Галина стояла на кухні, накривала на стіл.
— Чай будете?
— Будемо, — сказав Денис.
Вони сіли. Пили чай у мовчанні. Аліса спала в колисці, і її не будив гуркіт посуду, бо Галина рухалась тихо, майже безшумно.
— Як відпочили? — нарешті спитала свекруха.
— Добре, — відповіла Ліза. — Аліса проспала всю ніч.
— Значить, їй там сподобалося.
— Значить, їй була потрібна тиша.
Свекруха кивнула. Більше про свято вона не питала. Про гостей не згадувала. Наче й не було тої сварки тридцять першого грудня.
Денис обійняв жінку перед сном.
— Ми з’їдемо звідси максимум за півроку. Обіцяю.
— Добре, — сказала Ліза.
Але вона знала, якщо знадобиться, вона знову винайме готель. Знову заплатить із накопичень. Бо іноді гроші — це єдиний спосіб купити собі свободу. Навіть якщо ця свобода коштує дорого.
