А тут ще запрошення на весілля принесли від одногрупниці Марини.
– Чого раптом вона мене згадала, роками не бачимося, а на весілля запросила, – подумала Олена.
Марина виходила заміж вдруге. І знову біла сукня, ляльки на машині і все інше.
– Ти вже була в білій сукні! – засміялася Олена, зателефонувавши Марині.
– Нічого, повторення нікому не завадить, – відповіла наречена.
Олена не хотіла йти, та сестра вмовила: – Швидко з дому! Нічого сидіти, кути стерегти. Може, на весіллі з ким познайомишся. І пішла Лєночка до Марини на торжество, щоб подивитися на чуже щастя. Приїхала відразу в кафе з букетом квітів і подарунком. Народ ще штовхався, команди «за столи» не було. Очима шукала молодят. Ось промайнуло білосніжне плаття, – Олена кинулася туди.
– Лєнусь, йди сюди, – крикнула Марина, – познайомся, – це вже тепер мій чоловік Олександр. Чоловік повернувся … і Олена мало не впала на цьому ж місці: перед нею стояв той самий Олександр Євгенович, з яким вона познайомилася п’ять років тому на своїй колишній роботі.
Тоді йому було тридцять шість, зараз сорок один. І тоді він був одружений. Лєна пам’ятає той спалах між ними, їх багатозначні погляди. Ще трохи і все трапиться, незважаючи на його штамп в паспорті. Але службовий роман хіба могла собі дозволити нерішуча Лєночка, яка мріє про своє, законне щастя. Від гріха подалі вона обрубали їх любов заявою про звільнення з роботи.
– З очей і з серця геть, – думала вона, не підозрюючи, що шлейф від її захоплення простягнеться на п’ять років. Зникла вона тоді, не сказавши ні слова. А що скажеш, якщо вони розмовляли тільки поглядами, навіть рукою один до одного не торкнулися. І тепер перед нею знову Олександр Євгенович, – в костюмі і в краватці і з обручкою на руці. А він пізнав її, спробував посміхнутися.
– Що відбувається? – запідозрила збентежені погляди Марина. – Ви знайомі?
– Дуже давно, трохи працювали разом.
– А-аа, колишні колеги! Виявляється і в місті-мільйоннику можна запросто зустріти знайомих.
Весь вечір Олена скромно сиділа на іншому кінці столу, боячись подивитися в бік молодих, і при першій можливо непомітно пішла додому.
– Це що, – плакала вона в подушку, – життя наді мною сміється чи знущається? Знову він і знову чужий чоловік, – це вже перебір для мого серця.
Наплакавшись вдосталь, пішла пити таблетку від головного болю. Марина потім дзвонила, запрошувала в гості, але Лєна знаходила тисячу причин, щоб відмовитися. Вона сподівалася, що минулі п’ять років вивітрили її любов до Олександра. Заради цього з роботи звільнилася, і, можна сказати, майже забула його. А тут знову він, та ще й законний чоловік її жвавої одногрупниці.
– Господи, де ж вони могли зустрітися, якими стежками ходила Маринка, зустрівши його вже холостим? Не склалося з колишньою дружиною, буває, – але чому не мені дістався?
Минуло півроку. Лєна квапливо збирала валізу.
– Що за дурощі тобі спали на думку, – вичитувала сестра, – вступити на заочне, та ще в іншому місті. Тобі у нас ВНЗ не вистачає?
– Хочу там, все вирішено, їду, лечу, як можна швидше.
Туди літаком, там два тижні Олена вгризалася в граніт науки, намагаючись не згадувати причину своїх безсонних ночей.
– Але ж повертатися все одно доведеться, на край світу не заїдеш, – думала Олена, згадавши, що залишилося до від’їзду три дні. Не стала більше шикувати: поїхала поїздом. Через добу осінній ранок зустрів її дощиком. Зустрічаючих було мало. На пероні самотньо стояв під парасолькою чоловік у сірій куртці. Побачивши її, підійшов і прикрив від дощу, взявши з її рук валізу.
– Досить бігати від мене, – сказав Олександр, – їдемо в РАЦС, мене там вже запам’ятали, недавно розлучився з Мариною, а тепер заяву на реєстрацію подавати будемо. А то знову загубимось на п’ять років.
Лєна навіть не запитала, як він дізнався, що вона приїжджає сьогодні. Просто взяла його під руку, і вони попрямували до виходу.
Марина відразу зателефонувала Олені.
– Я все знаю, – сказала вона, – радості від цього не відчуваю, шкодую, що на весілля тебе запросила. А знаєш, чому? Масовка потрібна була, а народу не набиралося. Але з Санькой ми все одно б розлучилися, різні ми, – може бути моє зізнання буде розрадою твоїй совісті.
Лєна у відповідь нічого не сказала. І нічого їй було сказати: в день приїзду вона з поїзда відразу поїхала з Олександром в Рацс. Це був її свідомий вчинок. А Маринці вона подумки побажала нового щастя з новим чоловіком.
