Зозуля накувала їй лише три роки. І Галина вирішила скористатися цим, щоб чоловік не пішов до іншої… Що з цього вийшло, хоч стій, хоч падай.
— Миколо, а ти знаєш, що мені сьогодні зозуля накувала?
Галина стояла на порозі літньої кухні, тримаючи в руках миску з нарізаною зеленню. Микола саме мив руки біля умивальника. Він обернувся, витер долоні об рушник і глянув на дружину.
— І що ж вона тобі накувала?
— Три рази. Тричі прокукувала — і замовкла.
— То й що?
— А бабуся твоя казала, що не можна рахувати, коли зозуля кує. Особливо якщо вона раптом замовкає. Казала, не слід людині зазирати в те, чого їй знати не належить.
Микола перестав витирати руки.
— Ти до чого ведеш?
— Нікуди не веду. Розповіла, що почула.
— А чого тоді таким голосом говориш?
Галина поставила миску на стіл.
— Та сама не знаю. Може, задумалася. Тільки дивно воно якось вийшло: три рази — і тиша.
Микола вже не відповів. Він вийшов надвір, закурив біля воріт і довго дивився на яблуню, за якою починався город.
Галина бачила його крізь вікно. Вона знала, про що він думає. І знала, що чоловік сам домалює у своїй голові все те, чого вона не сказала вголос.
Вона не вірила в зозулині пророцтва. Але добре пам’ятала, як Микола з дитинства уникав прикмет, бо його бабуся була знаною на все село ворожкою. І зараз Галина вперше за довгий час відчула, що має бодай якусь владу над чоловіком, який звик жити так, як йому заманеться.
Але до того ранку, коли зозуля тричі прокукувала на старій яблуні, Галина йшла не один рік.
Вона ніколи не мріяла жити зі свекрухою. Коли виходила заміж за Миколу, думала, що вони збудують власне життя, нехай і не одразу. Але після весілля чоловік пояснив, що немає сенсу витрачати гроші на оренду, коли в нього є батьківська хата.
— Мати сама не хоче залишатися, — переконував він. — Та й тобі легше буде. Допомагатиме з дитиною, господарством.
Галина погодилася. Тоді їй здавалося, що головне — вони разом, а до решти звикнуть.
Свекруха, Марія Петрівна, спочатку придивлялася до невістки насторожено. Вона звикла, що в хаті все лежить на своїх місцях, а вечеря має бути готова до певної години. Галина ж росла в іншій родині, де ніхто не влаштовував сварки через немитий посуд чи недосолений борщ.
Проте вони навчилися жити поруч. Марія Петрівна любила онуку, часто забирала Марічку на прогулянку, могла посидіти з нею, поки Галина порається по господарству. А Галина не сперечалася через кожну дрібницю й не нагадувала свекрусі, що в неї теж є власні погляди.
Микола вважав, що йому неабияк пощастило. У хаті порядок, вечеря на столі, дитина доглянута, мати задоволена. Що ще треба чоловікові?
Щоправда, сам він не надто переймався тим, щоб дружині також було добре.
Коли Марічці виповнився рік, Галина вперше почула про його пригоди від сусідки. Та побачила Миколу біля сільського магазину з якоюсь жінкою. Спочатку Галина не повірила, але невдовзі знайшла в кишені його куртки чужий чек з магазину та записку з номером телефону.
— Це що таке? — запитала вона, поклавши папірець перед чоловіком.
Микола навіть не зніяковів.
— Та нічого. Знайома попросила допомогти.
— Знайома? А навіщо їй твій номер телефону на клаптику паперу?
— Галино, не починай. У тебе від безділля вже думки не туди повертають.
Вона тоді плакала майже всю ніч. Микола спав у сусідній кімнаті, а вранці поводився так, наче нічого не сталося.
Згодом з’явилися нові розмови. То хтось бачив його в машині з жінкою, то хтось помітив, як він підвозив продавчиню з магазину. Микола щоразу знаходив пояснення. А коли пояснення не допомагали, сердився.
— Я що, на ланцюгу маю сидіти? — кидав він. — Чоловіки разом збираються, спілкуються. Ти хочеш, щоб я тільки з тобою та матір’ю розмовляв?
Галина не раз думала, що піде від нього. Але куди?
У батьківській хаті тепер жив брат із дружиною та двома дітьми. Вони займали дві кімнати, а батьки перебралися в маленьку прибудову. Місця для Галини з Марічкою там не було. А власником свекрушиного будинку був Микола. Хату переписала йому бабуся, і він ніколи не давав забути, що живуть вони на його території.
— Не подобається — ніхто не тримає, — міг сказати він після сварки.
І Галина замовкала. Вона розуміла, що чоловік користується її станом. Але від того, що вона це розуміла, іншого житла не з’являлося.
Одного разу вона навіть сказала Марії Петрівні:
— Якби не Марічка, я б, мабуть, давно пішла.
Свекруха довго мовчала, перебираючи квасолю.
— Не думай, що я не бачу, який у мене син, — нарешті промовила вона. — Але й ти не роби різких рухів. Дитина мала. А чоловік… Може, схаменеться.
Галина лише гірко всміхнулася. Вона вже не чекала, що Микола схаменеться. Їй хотілося іншого: щоб він хоча б не привів у їхню хату чужу жінку.
Бо тоді все могло закінчитися не просто черговою сваркою. Тоді вона могла втратити навіть той кут, який вважала своїм.
Того ранку Галина вийшла на город ще до сніданку. Марічка спала, Марія Петрівна поралася на кухні, а Микола поїхав до сусіднього села у справах.
Зозуля озвалася з боку старого саду.
— Ку-ку… Ку-ку… Ку-ку…
І замовкла.
Галина мимоволі зупинилася. Вона не знала, скільки разів та кувала. Але згадала бабусині слова, які колись почула від Марії Петрівни.
— Бабуся казала, що не можна рахувати, — промовила вона, зайшовши до кухні.
— Хто? — запитала свекруха.
— Ваша бабуся. Та, що ворожила.
Марія Петрівна відклала ніж.
— Не згадуй її даремно. Вона багато чого знала, але не все людям говорила.
— А що означало, коли зозуля тричі прокукує й замовкає?
Свекруха насупилася.
— Не знаю я, що воно означає. І не хочу знати. Бабуся завжди казала: не можна людині пророкувати майбутнє. Не бери гріх на душу.
— Та я не пророкую. Просто дивно.
— То не чіпай того. Птах собі кує, а ти вже собі думки накручуєш.
Галина кивнула, але слова свекрухи запам’ятала.
Коли повернувся Микола, вона йому й розповіла. Не про те, що з ним неодмінно щось станеться. Вона лише згадала три зозулині покуки та бабусине застереження. А решту Микола додумав сам.
Він пам’ятав бабусю добре. У дитинстві вона могла зупинити його біля воріт і сказати:
— Не йди сьогодні через луг, хлопче. Не той день.
І він не йшов. Іншим разом бабуся попередила, щоб не сідав у машину до знайомого, який поспішав у місто. Того дня водій потрапив у невелику пригоду.
Микола виріс із переконанням, що бабусині слова не можна легковажити. Чому Галина так сказала? Чи вона сама щось знає? Чи просто згадала бабусині слова? А якщо це стосується не її, а когось із родини?
Микола раптом згадав, що доньці лише три роки. Через три роки вона піде до школи. Хто збиратиме її вранці, заплітатиме коси, перевірятиме зошити? Мати, звісно, допоможе, але вона не молодшає. Та й не зобов’язана сама виховувати онуку.
Він подумки перебрав жінок, яких знав. Людмила з магазину? Гарна, доглянута, усміхається так, що чоловік мимоволі затримує погляд. Але яка з неї господиня? Та й чи захоче вона возитися з чужою дитиною?
Оксана з сусідньої вулиці? Вона давно розлучена, але має двох своїх дітей і постійно свариться з колишнім чоловіком.
А може, Віра? Та любить повчати всіх довкола, а з Марією Петрівною вони не витримали б і тижня під одним дахом.
Микола скривився. Ні, мати з Галиною хоча б знаходять спільну мову. Сваряться, буває, але потім разом на кухні сидять, чай п’ють. Інша жінка могла б одразу почати вимагати окремої кухні, ремонту, нових меблів. А ще не факт, що прийняла б Марічку.
І тут Микола подумав про те, що його дратувало найбільше: без Галини довелося б самому відповідати за все. Не було б кому приготувати, нагадати про ліки матері, зібрати дитину до садочка, подбати про господарство.
Він любив свободу. Любив, коли на нього звертали увагу жінки. Але не хотів міняти звичне життя на невідомість.
«Нічого, — вирішив він. — Не треба робити висновків. Галина нікуди не дінеться. А з іншими можна й обережніше».
Він не став кращим чоловіком. Просто зрозумів, що втратити дружину йому невигідно.
Людмила працювала в сільському магазині. Вона знала, хто що купує, хто з ким посварився, у кого син повернувся з міста, а чия невістка знову поїхала до матері. Їй було тридцять два. Заміж вона так і не вийшла.
Колись давно один чоловік обіцяв одружитися з нею. Вони зустрічалися майже два роки, він говорив про спільне життя, навіть показував, який будинок хотів би придбати. А потім поїхав працювати до міста й повернувся звідти з іншою.
Людмила довго переживала. Згодом вирішила, що більше не дозволить нікому водити себе за ніс. Вона не хотіла залежати від чоловіків, але й відмовлятися від їхньої уваги не збиралася.
З Миколою все починалося як звичайна пригода. Він часто заходив до магазину після роботи, затримувався біля каси, жартував, питав, чи не втомилася Людмила. Потім почав підвозити її додому.
— Твоя дружина не ревнує? — якось запитала вона.
— А що їй ревнувати? — відмахнувся Микола. — Ми ж дорослі люди.
Людмила знала, що він одружений. Знала й про маленьку доньку. Але спочатку це її не зупиняло.
Їй подобалося, що Микола має машину, власну хату, господарство. Він умів справляти враження чоловіка, який може подбати про жінку. А ще їй лестило, що заради неї він знаходить час, хоча вдома на нього чекають дружина й дитина.
Та минали місяці, а нічого не змінювалося. Микола приходив, коли йому було зручно. Телефонував, коли дружина не чула. На людях поводився так, ніби вони ледве знайомі.
Одного вечора Людмила не витримала.
— Ти так і збираєшся все життя ховатися?
— А що ти хочеш? Щоб я на площі оголосив, що ми зустрічаємося?
— Я хочу розуміти, хто я тобі.
— Ти мені подобаєшся. Хіба цього мало?
— Для тебе, може, й досить. А я не збираюся в сорок років залишитися самою з розмовами, що колись у мене був коханець.
Микола засміявся.
— Ти ще молода. Не вигадуй собі проблем.
Людмила відвернулася. Вона не збиралася чекати без кінця.
Коли Микола наступного разу приїхав, вона сказала, що при надії. Вона не мала жодного підтвердження. Не носила дитину й чудово це знала. Але вирішила, що така новина змусить Миколу нарешті визначитися.
— Ти що кажеш? — перепитав він.
— Те, що почув.
— Ти впевнена?
— А ти думаєш, я жартувати буду такими речами?
Микола зблід.
— І що тепер?
— А тепер ти маєш вирішити, з ким збираєшся жити. Я не збираюся виховувати дитину й ховатися від твоєї дружини.
Він довго мовчав. Людмила чекала, що він почне говорити про розлучення, про те, що нарешті забере її до себе. Але Микола лише сказав:
— Мені треба подумати.
Вона зрозуміла, що поспішила. Але відступати не збиралася.
За кілька днів Микола приїхав до Людмили без попередження. Хотів поговорити, ще раз розпитати про дитину, можливо, домовитися, щоб вона нікому нічого не казала, поки він не розбереться.
Двері були незачинені. Він зайшов у двір і почув чоловічий голос із кухні.
— То ти йому справді сказала, що при надії?
Микола зупинився. Це був Андрій, чоловік із сусіднього села, якого він кілька разів бачив біля магазину.
— А що мені було робити? — відповіла Людмила. — Він інакше ніколи не наважиться.
— А якщо він захоче побачити довідку?
— Щось придумаю.
Андрій засміявся.
— Ти ж не носиш дитину, Людо. Не треба мені тут вигадувати.
— Тихіше ти! — прошипіла вона. — Я сама знаю, що роблю.
Микола відчинив двері. Людмила підскочила зі стільця.
— Миколо? Ти чого не подзвонив?
— А навіщо? Щоб ти встигла вигадати, що тут робить Андрій?
Той підвівся.
— Я, мабуть, піду.
— Сиди, — кинув Микола. — Мені теж цікаво послухати.
Людмила намагалася всміхнутися.
— Ти неправильно все зрозумів. Андрій зайшов у справі.
— У якій справі? У справі твоєї дитини?
Андрій опустив очі, але промовчав.
— Ти ж казала, що дитина від мене, — продовжив Микола. — А тепер я чую, що дитини немає. То що, мені ще й дякувати треба, що ти не приписала мені чужу дитину?
— Не кричи! — Людмила зірвалася на голос. — Ти сам обіцяв, що в тебе все серйозно!
— Я обіцяв, що мені з тобою добре. А не те, що розлучуся!
— То ти й далі збираєшся жити з Галиною, а до мене приходити, коли заманеться?
— А ти думала, я одразу кину дружину через твої слова?
Людмила зблідла.
— Ти не можеш взяти на себе відповідальність.
— Може, і так. Але май на увазі: навіть якби дитина й була моя, я не збирався б руйнувати свій дім лише тому, що ти так захотіла.
Він повернувся до дверей.
— І ще. До мене більше не телефонуй.
Микола вийшов, грюкнувши хвірткою. Він був сердитий на Людмилу, але десь глибоко всередині розумів, що сам не кращий. Він хотів мати дружину вдома й пригоди на стороні, а коли від нього зажадали відповідальності, думав куди б сховатися.
Увечері Микола довго сидів на кухні. Галина помітила його похмурий настрій, але не питала, поки Марічка не заснула.
— Щось сталося? — нарешті запитала вона.
— Нічого особливого.
— Ти останнім часом часто так кажеш.
Микола зітхнув. Тобі здалося. На це дружина не витримала:
— Я не буду тебе благати, щоб ти мене любив. І не буду влаштовувати сцен щодня. Але я хочу, щоб ти зрозумів одну річ: Марічка не повинна жити в домі, де сьогодні одна жінка, завтра друга, а післязавтра третя. Їй потрібен спокій.
Микола зрозумів, що вона все знає.
Наступного дня жінка зібралася з Марічкою до магазину. Марія Петрівна саме чистила картоплю й запитала:
— Ви куди?
— Треба дещо купити.
— А Микола де?
— На роботі.
Свекруха уважно глянула на невістку.
— Ви посварилися?
Галина не стала приховувати.
— Він зустрічався з Людмилою. Вона сказала, що при надії, але то була неправда. Ще й Андрій у неї сидів. То може і є дитина, але точно не від Миколи.
Марія Петрівна поклала ніж.
— Господи, що ж воно робиться… Ти звідки знаєш?
— Оленка вчора забігала, розповіла останні плітки. Я не збираюся вам скаржитися. Просто хочу, щоб ви знали: якщо колись Микола вирішить привести сюди іншу, я не буду чекати, поки мене виставлять за двері.
— Та куди ти підеш?
— Ось і я про те. Але я не хочу, щоб ви думали, ніби я нічого не розумію.
Марія Петрівна довго мовчала, а потім сказала:
— Я не хочу іншої невістки. З тобою ми хоч і сперечаємося, але я знаю, що ти дитину не скривдиш і хату не занедбаєш. А Миколі передай, що мати йому не нянька. Нехай сам думає, що робить.
Галина вперше за довгий час відчула, що в цьому домі вона не зовсім сама.
Микола справді перестав зустрічатися з Людмилою. Принаймні відкрито. Він більше не підвозив її додому, не затримувався після роботи біля магазину, не залишав телефон на столі без нагляду.
Та від уваги інших жінок він не відмовився. Час від часу знаходив привід затриматися, міг комусь написати, міг поїхати на риболовлю й повернутися значно пізніше, ніж обіцяв.
Галина знала, що чоловік не змінився. Просто тепер він був обережнішим.
Вона теж змінилася. Почала відкладати гроші, які заробляла підробітками, не розповідала про кожну гривню. Потроху купувала Марічці речі, щоб не залежати від чоловікової ласки. Коли з’явилася можливість, узялася шити на замовлення й відкладала зароблене на окрему картку.
Вона більше не вірила, що Микола колись стане іншим. Але й не хотіла робити вигляд, ніби не має власного життя.
Марічка росла. Пішла до школи, навчилася читати, згодом вступила до університету й переїхала до міста. У батьківському домі стало тихіше. Марія Петрівна постаріла, Микола посивів, а Галина навчилася не чекати від нього того, чого він не міг дати.
Вони залишилися разом. Не через велике кохання, не через щасливе примирення. Їх тримали спільні роки, хата, спогади, звичка, а ще те, що кожен по-своєму не хотів починати життя спочатку.
Минуло багато років. Одного теплого вечора Галина сиділа під старою яблунею. Марічка приїхала на вихідні, але вже повернулася до міста. Микола приніс із літньої кухні два горнятка чаю й поставив одне перед дружиною.
З саду долинуло знайоме:
— Ку-ку… Ку-ку…
Микола підняв голову.
— Чуєш? Зозуля.
— Чую.
— Пам’ятаєш, як ти колись сказала, що вона тобі тричі накувала?
Галина ледь усміхнулася.
— Пам’ятаю.
— Я тоді добряче занепокоївся.
— Не думала, що ти так перейматимешся.
— Та я не через саму зозулю. Я тоді сидів біля воріт і думав, що буде з Марічкою, якщо тебе не стане. Хто її доглядатиме, хто до школи збиратиме, хто з матір’ю ладнатиме… А потім почав думати, кого я міг би привести в хату. І зрозумів, що нікого не хочу.
Галина повернула до нього голову.
— Нікого не хотів чи не хотів втратити те, що мав?
Микола помовчав.
— Напевно, і те, і друге. Мені подобалося, що вдома все влаштовано. Ти, Марічка, мати. Я приходжу — вечеря є, дитина доглянута, господарство на місці. А ще, мабуть, хотілося, щоб і на стороні хтось мною захоплювався.
— Ти й зараз чесно говориш лише тоді, коли вже нічого не можна змінити, — тихо відповіла Галина.
— А ти? Ти ж тоді не просто так мені про зозулю розповіла?
Галина відставила горнятко.
— Не просто так.
— Ти ж не вірила в ті прикмети?
— Я не вірила, що зозуля щось передбачила. Я думала, що ти приведеш іншу жінку, а мені доведеться збирати Марічку й повертатися до батьків. Там уже й місця не було. Ти це знав.
Микола опустив очі.
— То ти мені навмисно так сказала?
— Я не казала тобі нічого поганого. Лише нагадала, у що ти сам вірив. А далі ти все придумав без мене.
Він невесело засміявся.
— Виходить, ти мене перехитрила.
— Не перебільшуй. Я лише виграла трохи часу. А ти все одно не перестав дивитися на інших жінок.
— Людмила тоді добряче мене провчила.
— Ага. Від чужої дитини ти вберігся, а від чужих жінок — ні.
Микола похитав головою.
— Ти й досі пам’ятаєш.
— Такі речі не забуваються. Особливо, коли вона через рік з візочком ходила по подвір’ю, що я мала думати? Добре, що то від Сашка дитина. Не твоя.
Вони замовкли. Зозуля знову озвалася в саду. Микола глянув угору, ніби хотів порахувати, але Галина накрила його руку своєю.
— Не рахуй, — сказала вона.
— Чому?
— Бо не все людині належить знати.
Микола всміхнувся. А Галина подумала, що, може, зозуля й справді нічого не віщує. Просто кує собі на дереві, коли приходить її час.
А люди самі вирішують, як прожити відведені їм роки: з любов’ю чи без неї, з довірою чи підозрами, поруч одне з одним чи нарізно.
Тоді, багато років тому, Галина не хотіла втратити дах над головою. Микола не хотів залишитися без звичного життя. І кожен отримав те, чого так прагнув: вона зберегла свій дім, а він — зручний для себе порядок.
Тільки от чи можна назвати це щастям, якщо обоє так і не наважилися бути одне з одним до кінця чесними?