У селі, де дорога в’ється між горбами, як хитра змія, а кожна хата має свою історію, жила собі Ганна Климівна. Їй було сорок два, але виглядала вона на всі п’ятдесят п’ять — від раннього заміжжя, двох дітей, розлучення, корови, городу і постійного відчуття, що життя якось так минало повз.
Ганна була з тих жінок, про яких кажуть: «Робоча, як кінь, і терпляча, як свята». Тільки свята вона давно вже не була.
Після того, як її колишній, Сашко, пішов до молодшої сусідки з двома дітьми й новою «Тойотою», Ганна сказала собі одне чітке правило:
— Лиш би були штани поряд. Хоч які. Хоч діряві. Хоч у плямах від мастила. Але — щоб були.
Сусідки сміялися, а син Мишко тільки бурмотів: «Мамо, ти що, з глузду з’їхала?»
Але Ганна не з’їхала. Вона просто втомилася бути самотньою героїнею.
Першим кандидатом став Богдан — водій автобуса «Богородчани — Івано-Франківськ». Богдан був високий, худий, вічно в сірій куртці з написом «АТП-3».
Говорив мало і завжди тримав у кишені пляшечку, щоб «нерви заспокоїти».
Вони познайомилися, коли Ганна їхала до міста по запчастини для старого «Запорожця», який уже давно стояв у сараї.
— Ти куди така нарядна? — спитав Богдан, коли вона сідала на переднє сидіння.
— Та нарядна… Пальто старе, штани з минулого століття. Просто в місто треба.
— А я думав, на побачення.
Ганна посміхнулася криво:
— На побачення я вже не ходжу. На побачення ходять молоді й наївні.
— А старі й розумні що роблять?
— Сидять удома й чекають, поки хтось сам прийде.
Богдан тоді тільки хмикнув і більше не питав.
Але потім почав підвозити її безкоштовно. Потім став затримуватися на зупинці, коли всі вже вийшли. Потім одного разу приніс їй пакет з п’ятьма кілограмами картоплі:
— На, посади. Моя мама надлишок дала.
Ганна взяла. А потім сказала:
— Заходь, чаю наллю.
Він зайшов. Посиділи. Поговорили. Богдан розповів, що дружина пішла п’ять років тому, забрала дочку й сказала:
«Ти добрий, але від тебе тхне дизелем і оковитою». Відтоді він жив один у старій хаті, де вічно протікала покрівля.
Через місяць вони вже жили. Не те щоб по любові. Просто — тепла людина поряд. Ганна казала собі:
«Ну от. Штани є. Діркаві, правда. І в плямах. Але є».
Але штани мають властивість зношуватися.
Богдан почав частіше прикладатися до пляшечки. Спочатку — «нерви», потім — «просто так», а потім уже й не пояснював.
Одного разу повернувся з рейсу в три ночі, упав у коридорі й так і заснув. Ганна його затягла на диван, накрила ковдрою й пішла спати до дітей.
На ранок він прокинувся з головним болем і сказав:
— Ганно, ти мене прости. Я… ну… слабка людина.
— Я знаю, — відповіла вона спокійно. — Але ти є. Це вже щось.
Та Богдан пішов. Не драматично. Просто одного дня сказав:
— Мені треба в Полтаву. Там робота краща. І дочка там. Вибач.
Ганна тільки кивнула.
— Штани й пішли, — сказала вона вголос, коли двері за ним зачинилися.
Наступним був Степан. Степан — механік на СТО, розлучений, без дітей, з золотими руками й характером як наждак. Говорив прямо, красиво, як поет, і завжди пахнув бензином.
Вони познайомилися, коли Ганна привезла той самий «Запорожець» на «ремонт».
— Скільки я вам винна? — спитала вона, коли машина ожила.
— А ти як думаєш? — відповів Степан, витираючи руки ганчіркою.
— Думаю, що я бідна вдова з двома дітьми.
— То плати по-іншому.
Ганна підняла брову:
— Це як?
— Ну… вечеря. У тебе. Борщ, вареники, пляшка. І щоб без соплів.
Вона засміялася вперше за довгий час.
— Пляшка у мене є. Борщ — буде. А соплі… то вже як вийде.
Степан приходив регулярно. Робив усе, що ламалося в хаті. Полагодив покрівлю, провів нову проводку, навіть курник розширив.
Ганна готувала, прала його сорочки, слухала його розповіді про «дурних клієнтів» і «як раніше було краще».
Одного вечора, коли діти поїхали до бабусі, Степан сказав:
— Ганно, давай поживемо разом. Офіційно. Я не проти й дітей. Моїх нема, твої — будуть.
Ганна довго мовчала. Потім сказала:
— Степане, ти гарний чоловік. Руки — золото. Голова — теж нічого. Але ти злий. І коли п’єш — стаєш ще злішим. Я боюся.
— Я кину, — сказав він одразу.
— Скільки разів ти це вже казав?
— Багато. Але цього разу — серйозно.
Вона подивилася йому в очі.
— Якщо ти кинеш — я за тебе піду. Якщо ні — я тебе вижену. Без розмов.
Степан кивнув.
Два місяці він тримався. Потім зірвався. Прийшов уночі. Сказав, що «один клієнт на СТО довів».
Ганна мовчки відчинила двері комори, витягла його подушку й ковдру, кинула на подвір’я.
— Іди проспишся. А завтра — щоб тебе тут не було.
Він стояв під дощем і кричав:
— Та ти що, серйозно?!
— Дуже серйозно, — відповіла вона тихо й зачинила двері.
Штани пішли. Знову.
Після Степана Ганна місяць ходила мовчазна. Потім сказала Юльці:
— Знаєш що, доню? Я, мабуть, справді ненормальна. Бо досі вірю, що хтось прийде. І залишиться.
Юлька обійняла матір:
— Мамо, ти не ненормальна. Ти просто дуже втомилася чекати нормального.
А потім з’явився Василь.
Василь був не місцевий. Приїхав з Тернополя, купив стару хату на краю села, бо «хоче тиші». Працював онлайн, щось там з комп’ютерами, ніхто толком не розумів.
Сорок вісім років, розлучений, без дітей, тихий, начитаний, з легкою іронією в очах.
Вони познайомилися в магазині. Ганна стояла в черзі, а Василь купував хліб, молоко й котячий корм.
— Ви кота завели? — спитала вона просто так.
— Ні. Кіт сам мене завів. Прийшов і сказав: «Тут буду жити». Я не заперечував.
Ганна посміхнулася.
— Хороший підхід.
Василь подивився на неї уважно:
— А ви, бачу, теж не проти, коли хтось сам приходить?
— Та вже звикла, — відповіла вона. — Лиш би приходив.
Василь почав заходити. Спочатку — по цукор. Потім — по сіль. Потім — просто так.
Він не лагодив нічого руками. Зате вмів слухати. І говорити. І жартувати так, що Ганна іноді сміялася до сліз.
Одного вечора, коли вони сиділи на кухні, пили чай і їли варення з калини, Василь сказав:
— Ганно, я знаю, що в тебе був Богдан, був Степан. Знаю, що ти сказала собі: лиш би були штани. Навіть діряві.
Ганна завмерла з ложкою в руці.
— Хто тобі розказав?
— Село маленьке. А я вмію слухати.
Він помовчав.
— Я не обіцяю, що буду ідеальний. Я іноді бурчу. Іноді засиджуюся допізна за комп’ютером. Іноді хочу побути один. Але я точно не піду. І точно не буду пити так, щоб ти мене виганяла на подвір’я.
Ганна подивилася йому прямо в очі.
— А якщо я скажу, що мені вже страшно вірити?
— То не вір. Просто перевір. Дай мені шанс. Не на все життя одразу. На місяць. Потім ще на місяць. А там — побачимо.
Вона довго мовчала. Потім сказала:
— Добре. Місяць. Але якщо хоч раз прийдеш під оковитою — двері за тобою зачиняться назавжди.
— Договорилися.
Минуло пів року.
Василь не пішов. Не запив. Не зрадив. Іноді бурчав. Іноді засиджувався. Іноді хотів побути один. Але завжди повертався. І завжди був.
Одного зимового вечора, коли за вікном завивав вітер, а в печі потріскували дрова, Ганна сказала:
— Знаєш, Василю… я думала, що головне — лиш би були штани. Хоч які.
— А виявилося?
— Виявилося, що головне — щоб вони були чистими. І щоб у них був чоловік, який не боїться сказати: «Я залишаюся».
Василь усміхнувся.
— Тоді я маю тобі зізнатися.
— Що?
— Штани в мене справді діряві. На лівій нозі. Ззаду.
Ганна розсміялася так голосно, що прокинулися діти.
— То зашию, — сказала вона. — Але ти їх не знімай. Бо я вже звикла, що вони поряд.
І вони сиділи так до півночі — стара жінка, яка перестала боятися залишитися сама, і чоловік, який просто вирішив залишитися.
Бо іноді штани можуть бути діряві. Але якщо в них правильна людина — то вже не штани важливі. Важлива людина.
Галина Червона
