Сергій стояв біля вікна своєї квартири в Києві, дивлячись на сірі хмари, що повільно пливли над містом.
Було літо, але в столиці панувала задуха, наче хтось забув відкрити вікно в гігантській сауні. Він працював у IT-компанії, де дні зливалися в один нескінченний потік кодів і зустрічей.
Його дружина Віка, гарна брюнетка з виразними зеленими очима, останнім часом здавалася йому якоюсь відстороненою.
“Мабуть, втомилася від рутини,” – подумав він, але не надав цьому значення.
Олег, його друг дитинства, з яким вони виросли в одному дворі в маленькому містечку, приїхав до Києва на тиждень. Олег був авантюристом: високий, мускулистий, з вічною усмішкою і любов’ю до подорожей.
Він працював фрілансером, фотографом, і міг дозволити собі зриватися куди завгодно. Сергій запросив його погостювати, сподіваючись, що це розбавить їхнє нудне сімейне життя.
Того вечора, коли Олег приїхав, вони сиділи за столом і згадували старі часи.
– Олеже, пам’ятаєш, як ми в дитинстві крали яблука в сусідському саду? – сміявся Сергій.
– Аякже! Ти завжди ховався за мною, а я брав на себе весь ризик. Ти ж був таким боягузом, – відповів Олег, підморгуючи Віці, яка сиділа навпроти і посміхалася.
Віка подивилася на Олега довгим поглядом. “Він завжди такий впевнений,” – подумала вона. Сергій не помітив цього, бо вже розповідав чергову історію з їхньої юності.
– А тепер ти, Олеже, мандрівник. Куди цього разу? – запитав Сергій.
– Та ніде особливого. Просто по Україні покатався. Море, сонце, дівчата, – пожартував Олег, але його очі на мить зустрілися з очима Віки.
Віка відвела погляд. Вона згадала, як два місяці тому, коли Сергій був у відрядженні, Олег зателефонував їй. “Привіт, подруго Сергія. Хочеш втекти від цієї спеки?” – сказав він тоді. І вона погодилася. Це було божевілля, але вона відчувала себе живою тільки в такі моменти.
Той дзвінок став початком. Віка сиділа вдома одна, Сергій затримувався на роботі, а життя здавалося сірим.
Олег запропонував: “Давай поїдемо на море. Таємно. Ніхто не дізнається. Буде як у кіно.”
– Ти з глузду з’їхав? Сергій – твій найкращий друг! – вигукнула вона в трубку.
– Саме тому. Він ніколи не запідозрить. А ти ж заслуговуєш на трохи пригод, Віко. Ти ж не монахиня, – переконував Олег, його голос був м’яким, але наполегливим.
Віка вагалася. Вона любила Сергія, але їхнє життя стало рутиною: робота, дім, телевізор. Олег обіцяв свободу, сонце, хвилі.
“Добре, але тільки на вихідні,” – сказала вона нарешті.
Вони зустрілися на вокзалі рано вранці. Віка сказала Сергію, що їде до подруги в Одесу на пару днів. Олег вигадав, що має зйомки в Криму, але насправді вони поїхали разом до Затоки – маленького курортного містечка на Чорному морі.
– Ти впевнена? – запитав Олег, коли вони сіли в поїзд. Він тримав її за руку під столом, щоб ніхто не бачив.
– Ні, але це круто. Я відчуваю себе школяркою, яка прогулює уроки, – засміялася Віка, її серце калатало.
Поїзд мчав через поля і ліси. Вони говорили про все: про дитинство, мрії, кохання. Олег розповів, як у юності закохався в дівчину з їхнього класу, але Сергій її “відбив”.
– Ти ж знаєш, я ніколи не тримав зла. Сергій – мій брат, – сказав Олег.
– А я? Хто я для тебе? – запитала Віка, дивлячись йому в очі.
– Ти – заборонений плід. Найсмачніший, – відповів він, коли купе було порожнім.
У Затоці вони зняли маленький будиночок біля моря. Сонце палило нещадно, хвилі шуміли, а повітря пахло сіллю і свободою.
Перший день вони провели на пляжі.
– Дивись, як тут гарно! – вигукнула Віка, знімаючи сарафан і кидаючись у воду.
Олег пішов за нею. Вони плавали, бризкалися, сміялися.
– Ти така красива з мокрим волоссям, – сказав він, обіймаючи її у воді. – Як русалка.
– А ти – пірат, який мене викрав, – жартувала вона.
Ввечері вони сиділи на терасі, і дивилися на захід сонця.
– Розкажи про себе більше, Олеже. Чому ти ніколи не одружився? – запитала Віка.
– Бо я люблю свободу. Але з тобою… з тобою я міг би передумати, – відповів він серйозно.
Вони кохалися тієї ночі під шум хвиль. Це було пристрасно, заборонено, і Віка відчувала провину, але й ейфорію.
Наступного дня вони вирішили дослідити околиці. Олег взяв напрокат велосипеди.
– Поїхали до лиману! Там дикі пляжі, нікого немає, – запропонував він.
– А якщо хтось побачить? – занепокоїлася Віка.
– Хто? Тут тільки чайки і краби. Розслабся, подруго, – сміявся Олег.
Вони їхали стежками, вітер дув у обличчя. Зупинилися біля лиману, де вода була теплою і спокійною.
– Це рай, – сказала Віка, лягаючи на пісок.
– Рай з тобою, – відповів Олег.
Вони говорили про життя. Віка зізналася, що з Сергієм все стало нудним.
– Він добрий, але… немає іскри. А з тобою – вогонь, – сказала вона.
– Я знаю. Але ми не можемо це продовжувати вічно. Це таємниця, – нагадав Олег.
– Знаю. Але давай насолоджуватися моментом, – відповіла вона.
Вони засмагали цілий день. Сонце пекло шкіру, і ввечері обидва були золотисто-бронзовими.
– Дивись, я як шоколадка! – сміялася Віка, дивлячись у дзеркало.
– А я – як індіанець. Сергій помітить? – жартував Олег.
– Ні, я скажу, що була на дачі. А ти? – запитала вона.
– Я завжди засмаглий. Подорожі, – підморгнув він.
Вони повернулися до Києва окремо. Віка приїхала першою, сказала Сергію, що в Одесі було спекотно.
– Ти така засмагла! – здивувався Сергій.
– Так, подруга має басейн, цілий день на сонці, – збрехала вона.
Олег приїхав через день, і вони зустрілися втрьох.
Але через тиждень стався той інцидент. Олег прийшов до них у гості.
– Люба, я прийшов, – сказав Олег, стукаючи у двері. (Він завжди називав Сергія “люба” жартома, з дитинства.)
Сергій відчинив.
– Заходи, заходи, подруго. Віка тебе вже зачекалася, – відповів Сергій, сміючись. Потім подивився на Олега уважніше. – Ви і справді як подруги, обоє засмаглих. Ну Олеже, не сподівався я від тебе такого.
Олег завмер. Віка, яка вийшла з кухні, зблідла під засмагою.
– Що ти маєш на увазі? – запитав Олег, намагаючись усміхнутися.
– Та ви обидва як з одного пляжу! Віка повернулася з Одеси засмагла, а ти… ти ж казав, що був у Карпатах на зйомках. Там сонце не таке сильне. І колір однаковий – золотий, морський. Не в горах, – сказав Сергій, його голос став жорстким.
Віка втрутилася:
– Сергію, це збіг. Я була в Одесі, а Олег… мабуть, десь інде засмаг.
– Ні, Віко. Я не сліпий. Ви обидва були відсутні в один і той же час. Ти – “до подруги”, він – “на зйомки”. І тепер ця засмага. Ви поїхали разом? – запитав Сергій прямо.
Олег зітхнув.
– Добре, друже. Сідай, розкажу все. Але не гарячкуй.
Вони сіли в вітальні. Сергій дивився на них вовком.
– Ми поїхали до Затоки. Таємно. Це було помилкою, але… – почав Олег.
– Помилкою? Ти був з моєю дружиною? – вигукнув Сергій.
Віка заплакала.
– Сергію, прости. Це сталося. Я люблю тебе, але…
– Любиш? А це що? Зрада! – кричав Сергій.
Олег встав.
– Послухай, ми не планували. Просто… життя. Я люблю Віку.
Сергій завмер.
– Ти… любиш? О Боже. Друг дитинства…
Вони говорили довго. Сергій згадував минуле.
– Пам’ятаєш, як ми обіцяли один одному, що ніколи не зрадимо? – сказав він Олегу.
– Пам’ятаю. Я порушив. Прости, якщо зможеш, – відповів Олег.
Віка додала:
– Це моя вина теж. Я шукала пригод. Але тепер розумію, що втрачу все.
Сергій встав і вийшов на балкон. Він думав про їхню подорож, яку тепер уявляв у деталях.
Тим часом, у спогадах Віки і Олега…
Під час поїздки вони мали багато пригод. Одного дня вони пішли на риболовлю.
– Лови, Віко! Ось, тримай вудку, – сказав Олег, показуючи, як закидати.
– Я ніколи не рибалила! – сміялася вона.
Вони зловили кілька рибин і посмажили на вогнищі.
– Смачніше, ніж у ресторані, – сказала Віка.
– Бо з любов’ю, – відповів він.
Іншого дня вони відвідали місцевий ринок.
– Дивись, які перли! – вигукнула Віка, приміряючи намисто.
– Куплю тобі. На пам’ять, – сказав Олег.
Вони танцювали ввечері під вуличну музику.
– Ти найкраща партнерка, – шепотів він.
– А ти – просто найкращий, – відповідала вона.
Але були й моменти сумнівів.
– А якщо Сергій дізнається? – запитала Віка одного вечора.
– Не дізнається. Ми обережні. Засмага… ну, скажемо, що окремо, – заспокоював Олег.
Але тепер все вилізло назовні.
Сергій повернувся до кімнати.
– Я не знаю, що робити. Ви обидва – частина мого життя. Але це боляче.
– Дай нам шанс пояснити, – благала Віка.
Вони говорили всю ніч. Розповідали деталі поїздки, без прикрас.
– Ми плавали, засмагали. Це почуття, – сказав Олег.
Сергій плакав.
– Чому не сказали раніше? Я міг би зрозуміти.
– Боялися, – відповіла Віка.
На ранок Сергій сказав:
– Я прощаю. Але Олег, їдь. А ми з Вікою спробуємо почати заново.
Олег кивнув.
– Розумію. Прощавай, друже.
Віка – Дякую. Я люблю тебе.
Але в глибині душі вона знала, що та поїздка змінила все.
Історія тривала. Через місяці Віка і Сергій поїхали на море разом.
– Дивись, тепер ми засмаглі удвох, – сказав Сергій.
– Як подруги, – засміялася Віка.
Але Олег дзвонив іноді.
– Як ти? – запитував він.
– Добре. А ти? – відповідала вона.
Життя йшло далі, з таємницями і прощенням.
Світлана Вітренко
